Ми не просимо кланятися, ми просимо поважати, — в.о. начмеда Катруся з передової

До війни Катя працювала медсестрою у своєму місті на Хмельниччині. З початком російської агресії на території України, стала волонтеркою, а згодом сказала батькам, що мобілізується. Зараз Катерина Луцик — в.о. начальника медичного пункту і єдина дівчина на позиції. Має у підпорядкуванні семеро чоловіків, з них 2 водія та 5 санінструкторів. Через її руки та руки її помічників проходять всі поранені в Авдіївській промзоні.

«Та багато друзів, які були на війні, завжди розказували, що мало медиків, не вистачало медичної допомоги. А мені, напевно, адреналіну не вистачало.

Ну в мене брат рідний уже сімнадцять років контрактник, теж пройшов уже не одну війну й АТО від початку до кінця. Я волонтером їздила в зону АТО. Тобто якось вони (батьки, – ред.) були, напевно, трошки готові до цього, але все рівно переживали. І плакала мама. Але підтримують, дуже пишаються і поважають моє рішення. Так і говорять, що «пишаємось, не злякалася, пішла, що тебе не змушували, що хлопців багато хто відкупляються, самі не хочуть іти, а що я сама пішла».

Власна думка про таких хлопців змінилася чи якось байдуже?

Особисто я не суджу, у кожного своя ситуація. Але я вважаю, що оскільки такий тяжкий час в Україні, то можна було піти, один рік віддати армії, постояти за свою батьківщину, свою сім’ю, за мир. Але бог їм суддя. Не хочуть, то не хочуть.

Як тільки вперше прийшли, з труднощами якимись стикалися? Я про гендерні якісь моменти. Треба було заслуговувати довіру чи ставити авторитет, чи все відразу було на рівні?

Треба було старатися, щоб побачили також, що ти вмієш, розумієшся у своїй справі. Не може бути так, що ти прийдеш – і ти все маєш. З чоловіками тяжче працювати, з однієї сторони, бо жінки більш відповідальні. Ми коли прийшли, все починали з нуля, ліки також, спочатку взагалі майже нічого не було. Замовляли волонтерам, хто яких знав.

Це на який час не було нічого?

На 2015-тий. Відразу новостворений батальйон почали кидати по гарячих точках, то якось теж було не до того, система ще не була налагоджена. Але потрішки-потрішки зараз все маємо, й із ЗСУ проблем немає, і поставки постійні. Заявку зробив – отримав.

Як виглядає день начальниці медичної служби?

Так як і в будь-якого медика. Зранку нарада, після наради — перев’язки, уколи, потім – дивлячись, як складається. Кого в лікарню треба на знімок зробити, бо багато хлопців, що отримали уламкові поранення, то на знімок, то того до стоматолога, то якісь документи поробити, той прийшов зі шпиталю, треба рапорт написати. При чому, завжди готові до будь-якого виклику. Завжди машина — водій напоготові. У нас також рюкзак, бронежилет під рукою, рація завжди при собі. Будь-який виклик – одягнувся, поїхав».

Катерина завжди ходить з підмальованими очима, з доглянутими нігтями, волосся заплетене у косу. Налаштувавшись на серйозне інтерв’ю, дівчину розсмішило моє питання, чи є у неї в цьому підземеллі засіб для демакіяжу, або простіше «змивка для очей». Вона запевнила, що поруч з величезною валізою з медикаментами лежить невеличка жіноча косметичка. І це ніяк і не заважає, і не допомагає їй добре виконувати свою роботу.

«Де б ми не були, але все ж-таки не треба втрачати уже зовсім жіночність, скажімо так. Є, все з собою є.

Якщо говорити системно: жінки на війні?

Напевно, вже більше двох місяців тому командуючий ВДВ видав наказ, що жінки не повинні (особливо в штурмових батальйонах, як наш), по-перше, нікуди виїжджати на виїзди з батальйонами, вони повинні бути максимум на ППД (пункті постійної дислокації, – ред), повинні бути лише там у стройовій частині, фінчастині, в таких сферах працювати, які не мають відношення до бойових дій. В ротах жінок немає, лише, я ж кажу, фінчастина, стройова частина, кухня.

А мають бути, на вашу думку?

На рахунок таких бойових рот, мені важко відповісти. З однієї сторони я вважаю, що якщо людина дійсно, (навіть взяти от посаду снайпера), от якщо вона дійсно рік-два вчилася десь, це навпаки є перевагою, можливо, вони повинні бути. А з іншої сторони, от якщо вона, жінка, пройшла два місяці лише сюди і її зразу кинути десь там на роботу снайпера… я не знаю просто, чи кожен із цим справиться. Можливість має бути, я вважаю, якщо хтось має бажання і має можливості й певні навички, то чому ні?

Ви змінилися за ці два роки?

Ні, майже така, як і була. Іноді, буває, я помічаю, що часто на дрібниці починаю нервуватись, можу розкричатися, хоча раніше майже такого не було. І з якими цінностями я йшла сюди — патріотизм, моральні цінності, принципи – вони лише підсилилися.

Що дратує на «гражданці», в цивільному житті?

Щоб сказати, що там просто в житті щось дратує – то ні. Одне, що мені дуже не сподобалося: я приїхала здавати сесію, приїхала лише на п’ять днів. Сесія триває півтора тижні. А я просила, ходила по викладачах, щоб швидше здати, бо мені потрібно було повернутися назад, в мене батальйон був на бойовому виїзді. Я повернулася раніше, здала, але я почула в свою сторону такі фрази… Це не всі викладачі, але були такі, що говорили: «Нас не цікавить твоє АТО, тут його нема, нам байдуже». Навпаки люди от із Західної України, з Центру повинні бути вдячні, що там того АТО нема, завдяки тим хлопцям, що стоять тут.

І дівчатам також.

І просто хоча би там ніхто не каже кланятися і ще щось. Просто елементарно поважати. Мені здається, це повинно бути в кожного.

Подобається, я відчуваю, що приношу користь, хлопці дякують неодноразово, як з бойових рятуємо й вивозимо. Ти більшу користь приносиш тут,  аніж там. Тому що лікарня є лікарня. В мене нібито виходить це, я думаю на рік ще залишитись.

Тут, наприклад, немає психолога. Це передова, напруження найбільше. Як ви справляєтеся з цим?

Потреба взагалі є. Будь-якій людині, яка була в зоні бойових дій, потрібен психолог. Когось це менше змінило, відбилося, когось більше. Дехто про це говорить, дехто не говорить, дехто замикається, але все воно впливає абсолютно на кожного із нас. Я не вважаю, що психологи повинні бути на передовій, тут не до цього. Зараз люди перебувають у постійній напрузі, тому що потрібно реально відноситися до того, де ти знаходишся. Потім, після виходу з бойових, я вважаю що, або вже на ППД повинні бути психологи, або на курортно-санаторне лікування по путівках відправляти. Путівки безкоштовні, виділяє ЗСУ, там абсолютно скрізь є психологи.

Ви налаштовуєте хлопців, що треба звертатися до психологів? Ви їм про це говорите?

Звісно, говоримо. Багато хто нехтує цим, хто як. Але все рівно комусь після поверння на «гражданку» буде тяжко в цивільному житті. Тому що як-не-як рік зовсім в інших умовах, звикаєш, із чужими людьми ти стаєш настільки близький, всі ж разом, всі дійсно, як одна сім’я. І коли людина відчує, що дійсно їй важко, я думаю, вона сама звернеться до психолога, пройде курс лікування, і їй буде легше. Багато хто повертається в цивільне життя, там дуже важко, і вони вертаються назад. Кажуть, не можуть себе там найти і повертаються на війну.

 

Ірина Сампан з Авдіївської промзони для «Громадського радіо»