Громадське радіо
У 5-й роті 72-ї моторизованої бригади під Докучаєвськом Донецької області вже два роки живе качур. Качура звуть Золотий. Історія такого ймення невідома, бо давали її бійці попередніх мобілізацій. Власне, вони і купили двох Качурів собі на суп. Розповідає командир відділення Ігор, який не хоче називати прізвище:
«Було два качури. Вони хотіли їх обох на суп, на холодець пустити. Одного зарізали. А одного залишили. І тоді, коли почався обстріл, він почав ховатися. І через це його залишили.
Такий розумний?
Ну так. До рук іде, ручний
А собаки на нього не кидаються?
Він сам собакам відпор дає. Він відганяє, бойовий у нас».
Качур Золотий їздить з бійцями на броні, виходить на шикування. Коли раптом його нема на шикуванні, то командир неодмінно запитує: «Де головний?».
У боях із собаками він дістав поранення – втратив хвоста. Але зарекомендував себе справжній бійцем і собаки більше його не чіпають.
Старший лейтенант Петро Паєвський каже, що на війні трапляються найдивовижніші історії дружби людини з тваринами.
«Миші в бліндажі діставали нас надзвичайно. І от одна миша, зненацька ми її прибили капцем. А потім вона почала себе дивно поводити і навіть приходити до нас до столу, коли ми сідали обідати в бліндажі. Ми їй клали купку і вона їла. Ми її назвали Валєра. Чому Валєра – не пам’ятаю».
«І коти, і собаки вони прибиваються. Та й не тільки прибиваються.
Їдеш десь, бачиш кошеня мале, собаченя, забираєш його. Воно якось зігріває душу. З ним легко. Як не банально звучить, адже всі такі військові, всі обвішані зброєю. Але воно таке беззахисне. З ним не страшно. Воно до тебе горнеться. Ти до нього горнешся. Певний такий сімейний затишок створює», – розповідає боєць.
Юрій Луканов з Донеччини для «Громадського радіо»