Українське волонтерство: або в цьому постійно живеш, або волонтером себе не називаєш, — Вікторія Воронович

У гостях у «Громадського радіо» керівниця громадської організації «Міжнародний альянс братської допомоги» Вікторія Воронович.

Катерина Кадер: Три роки війни буде цього року. Які зміни в українсьому суспільстві ви помітили? Чи готові українці допомагати і чи відчувається це на сході України?

Вікторія Воронович: Волонтери займаються забезпеченням армії. Ми три роки підряд з тижня в тиждень їздимо на передову і забезпечуємо армію потребами. Перекриваєм те, що, на жаль, не виконує держава. Хтось зайнявся дітьми-сиротами. Тобто чітко визначилися ніші волонтерства. Воно вже розбилося і стало не таким хаотичним, як було спочатку.

Катерина Кадер: З появою волонтерства у вашому житті як вам вдавалося розділяти сім’ю і роботу?

Вікторія Воронович: Українське волонтерство зовсім інше. Ти або в цьому постійно живеш, або волонтером себе не називаєш. Я більше громадський діяч, ніж волонтер. Якоюсь мірою я солдат армії, просто без належних на те документів. Я маю можливість займатися волонтерством. Мені не треба думати, як прогодувати сім’ю, цим займається чоловік. Він повністю мене підтримує. Багато хто не має такої можливості і їм доводиться розриватися між фронтом та пошуком роботи.

Катерина Кадер: Я би хотіла поговорити про вигорання у волонтерській діяльності. Скільки людей з вашого оточення з початку Майдану, військової агресії перегоріли, відійшли від волонтерства?

Вікторія Воронович: Не всі залишились. Це пов’язано з недовірою до держави, з нечесністю, яка відбувається в судових органах. Це всі бачать, розуміють, сигналізують і багато, хто відступає. Також є стомленість. На останні ваші ефіри я приходила зі своїм напарником, з яким ми відкрили організацію. На жаль, він також не витримав і закінчив життя самогубством. Це для мене дуже важка тема. Просто вигорів і не витримав. Коли в країні відбувається щось надзвичайне, люди мобілізуються. Навіть ті, хто вигоріли, зневірилися і не вірять в державу, допомагають.

Катерина Кадер: Але у нас люди, мабуть, звикли до того, що у нас держава окремо, а люди окремо?

Вікторія Воронович: Так, у нас держава в державі. Це існує і це є. Ми не покладаємось на державу. Ми — волонтери, не чекаємо від держави нічого, а просто самі встаємо і робимо. Живемо по принципу: якщо не ми, то хто?

Катерина Кадер: Чому відбувається вигорання? Чому у нас є потреба про це говорити?

Вікторія Воронович: Це зневірення. Волонтерство — це хвиля, яка має підтримувати у важкий момент, поки не стабілізується ситуація. В Україні вже третій рік війна, нічого не змінюється. Ця хвиля не може постійно підтримувати. На фронті і хлопці, і волонтери бачать, як йдуть вантажі на схід, торгівлю з «ЛДНР», контрабанду. Хлопці знають все: хто везе, хто кришує. Самі нічого не можуть зробити, скаржаться волонтерам. Ця нечесність, ця неправда, коли всі залишають свої родини і їдуть під обстріли, останнє з хати виносять, а нічого не змінюється. Держава живе так, наче війни у нас немає. Не всі можуть це витримати і не всі готові з цим миритися.

Катерина Кадер: А що тримає вас?

Вікторія Воронович: Я вірю в перемогу. Я розумію, що хлопці, які зараз на сході, ні в чому не винні. Вони так само мають дітей, родини, плани і хочуть жити. Я вважаю, що ми просто не маємо права руки опускати. Ми допомагаємо не державі, а хлопцям, ми їх там підтримуємо. Вони стоять за нас, ми за них. Мене це тримає. Я чітко усвідомлюю, що держава не виконує свої обов’язки. Якщо би вона могла, ми би не їздили. Але якщо ми будемо це чекати, то скоро до перемоги не дійдемо.