Як переселенка з Луганська з трьома дітьми почала нове життя на Волині

У Луганську залишились рідні та друзі. Ольга згадує, що як тільки відчула, що залишатися там небезпечно, забрала дітей і поїхала подалі від війни — до Луцька:

«Переехала в мае 2014 года. Ехала сюда с тремя детьми, потому что ехала из Луганска, там начались захвата СБУ, военных частей, поэтому вывозила детей из Луганска. Было страшно оставаться. Переехали в Луцк и здесь живем».

Сьогодні Ольга – одна із тих жінок, які змогли попри всі складнощі, успішно влаштуватися в Луцьку. Щоправда, спочатку було зовсім непросто:

«Были проблемы с поиском работы. Хотелось, чтобы хоть более-менее какая зарплата была. С поиском жилья тоже. Сначала жили у знакомых, потом искали квартиру, потому что как известно, с детьми не очень хотят брать. Однокомнатная – это вообще закрытый вариант, двухкомнатные – более реже, только трехкомнатные. А цены на трехкомнатные квартиры с коммунальными сейчас – это значит больше 5000 грн, поэтому очень сложно это все».

Під час пошуку роботи одна із знайомих, яка теж переїхала зі Сходу на Захід, розповіла їй, що в Луцьку відкривається заклад харчування, куди потрібні різні працівники. І фактично з моменту відкриття їдальні вона стала працювати тут. І працює досі. Крім того, жінка організовувала соціальний проект для всіх переселенців на території Волині:

«Был социальный проект от Британского совета «Интеграция переселенцев на Волыни». Непосредственно аудитория – это переселенцы из Крыма и Донбасса. Мы во время этого проекта проводили экскурсии в Луцке. Они более детально ознакомились с историей Луцка, посмотрели старый город, заезжали в Таракановский форт, замок в Дубно, заезжали на Рокини.»

Наразі жінка не проти займатися і іншими соціальними проектами. Однак поки що весь вільний час намагається проводити з дітьми:

«Дом, школа, сад, работа. Работа, сад, школа, дом. Единственное, что на выходных удается больше проводить времени с детьми, почему я и посвящаю свои выходные. А так мы встречаемся утром, перед выходом с шести до восьми утра и вечером мы проводим время с шести до девяти. И весь день мы практически не видимся. Дети заняты своими делами. А я на работе».

Каже Ольга, що і діткам тут подобається. Щоправда, старшому синові складно звикнути, тому що у школі всі розмовляють українською мовою, а в Луганську він постійно спілкувався російською:

«В младших вообще все замечательно, потому что когда мы приехали сюда, то младшей дочери было восемь месяцев. Она не разговаривала. Поэтому с самого начала говорила на украинском языке. Младшему сыну было два года, а сейчас ему четыре. Он тоже более успешно влился. Проблемы были у старшего, так как пятилетний ребенок, если привык разговаривать на русском, то в детском саду никто на него не давил, и ничего, и их было двое группе с Донбасса. И их не заставляли говорить на украинском. Они общались так, как умели. И когда он ушел в четвертую гимназию, а она украинская, то его суржик не всегда и везде вливается, но учителя относятся к этому более так лояльно».

Ольга додає, що луцька місцева влада залишила сам-на-сам із проблемами українців, які приїхали з Донбасу та Криму. І далеко не всім вдається подолати перешкоди на шляху, аби вистояти перед обставинами, війною, не зламатися та жити далі.