«Людина може отримувати медичну і соціальну підтримку, не виходячи з дому», — Євгенія Пушкінська, Карітас України

Говоримо про те, як поєднання соціальної і медичної підтримки допомагає людям залишатися вдома, контролювати стан здоров’я і не втрачати відчуття безпеки.

В умовах війни та демографічних змін кількість людей старшого віку та евакуйованих ВПО в потребі зростає, ветерани повертаються з фронту з потребами в догляді, і далеко не всі хочуть чи можуть жити в інституціях. Карітас адвокатує право людей в потребі залишатися вдома і отримувати належні соціальні і медичні послуги у звичному для них середовищі, комфорті та безпеці.

З осені 2025 року в Карітасі України реалізується проєкт «Комплексна підтримка евакуйованих, ВПО та постраждалих громад», який допомагає людям старшого віку та людям з обмеженою мобільністю отримувати медичну й соціальну підтримку вдома – без необхідності долати складний шлях до лікарні.
Його мета – щоб людина не втрачала доступ до лікування, підтримки і базових умов життя там, де вона живе.

Про тандем догляду вдома і телемедицини: як працює підтримка літніх людей у Карітасі України – у розмові із Євгенією Пушкінською, менеджеркою проєкту Карітасу України, та Катериною Савко, психологинею Карітасу Миколаїв.

Андрій Куликов: Пані Євгеніє, сьогодні говоримо про поєднання догляду вдома і телемедицини. І одразу логічне запитання: як так сталося, що телемедицина з’являється у програмі з питань житла?

Євгенія Пушкінська: Якщо пояснювати логіку цього підходу, то ми завжди виходимо з базового – з потреб людини і її відчуття безпеки. І воно починається з простого: з місця, де людина живе.

Саме тому в межах проєкту ми працюємо з житлом – це ремонти пошкоджених будинків, а також покращення умов у місцях тимчасового проживання для внутрішньо переміщених людей.

Але дуже швидко стає зрозуміло, що житла недостатньо. Люди часто опиняються в нових громадах, відірвані від звичних сервісів і підтримки. І навіть такі базові речі, як переоформити декларацію з сімейним лікарем або отримати доступ до медичних послуг, стають складними.

Тому ми доповнюємо житлову підтримку соціальними і медичними послугами. У цьому проєкті це і догляд вдома, і телемедицина, і психологічна підтримка.

Так само працюють дитячі простори та інклюзивні центри, щоб підтримати не лише одну потребу, а й людину в цілому.

Фактично цей підхід об’єднує різні напрями допомоги Карітасу України і дозволяє створити безперервну підтримку – там, де людина живе щодня.

Андрій Куликов: Пані Євгеніє, а якщо уточнити: про людей якого віку йдеться? Бо коли ми чуємо «люди старшого віку» чи «молоді люди», кожен вкладає в це щось своє.

Євгенія Пушкінська: Наша основна цільова група – це люди віком 65+, адже саме вони найчастіше потребують регулярної підтримки у повсякденному житті та доступу до медичних послуг.

Водночас ми не обмежуємося лише віком. Ми працюємо з людьми, які опинилися у складних життєвих обставинах через війну. Це, зокрема, внутрішньо переміщені особи, самотні батьки, домогосподарства, які очолюють жінки, а також родини, де є люди з інвалідністю.

Тобто для нас ключове – не стільки вік, скільки потреба в підтримці. Ми дивимося на реальну життєву ситуацію людини і будуємо допомогу так, щоб вона відповідала її щоденним викликам і можливостям.

Андрій Куликов: Пані Катерино, як люди старшого віку сприймають телемедицину? Наскільки вони готові довіряти такому формату і користуватися ним у повсякденному житті?

Катерина Савко: Я завжди кажу: погодьтеся, у житті не так багато людей, яким ми небайдужі просто так – без оплати, без особистої вигоди. Які можуть прийти і запитати: «Як ви?»

І для людей, з якими ми працюємо, це має велике значення. Адже зараз багато хто живе в умовах, де навіть базові потреби не закриті. І тоді питання обстеження чи турботи про здоров’я відходять на другий план – особливо, коли, наприклад, немає стабільного житла або підтримки поруч.

У цьому контексті телемедицина стає важливою частиною підтримки. Вона дає людині відчуття, що вона не залишилася сама, що є фахівці, які поруч і відповідальні за її здоров’я.

Це помітно знижує рівень тривожності, повертає відчуття спокою і контролю над ситуацією. І ми бачимо, що люди дуже добре сприймають цей формат – вони цікавляться, коли буде наступний візит, коли можна знову пройти обстеження. Це означає, що довіра формується, і ця підтримка справді працює.

Андрій Куликов: Пані Катерино, уточніть, будь ласка: які саме послуги телемедицини надаються у межах роботи Карітасу, зокрема у Миколаєві, і як ця підтримка організована на практиці?

Катерина Савко: У межах проєкту ми поєднуємо догляд вдома і телемедицину, і цей догляд фактично стає «очима лікаря».

Це регулярні візити фахівців: ми контролюємо базові показники – тиск, рівень цукру в крові, загальний стан людини. Такий постійний супровід дозволяє вчасно помітити будь-які зміни.

Якщо з’являються тривожні сигнали, соціальний працівник передає запит для отримання телемедичної консультації. Далі підключається команда: людина проходить необхідні обстеження, наприклад, електрокардіограму чи базові аналізи, які проводить медична сестра під час візиту.

Після цього відбувається онлайн-консультація з сімейним лікарем. Лікар заздалегідь переглядає медичні дані, виходить на зв’язок, аналізує результати і дає рекомендації.

За потреби можна отримати консультації профільних спеціалістів, наприклад, психіатра чи інших лікарів. Якщо ж додаткових обстежень не потрібно, лікар одразу призначає лікування.

Таким чином, людина може розпочати лікування без затримок – навіть якщо їй складно самостійно дістатися до медичного закладу.

Андрій Куликов: Пані Євгеніє, ви згадали, що в межах програми передбачені також ремонти житла. Уточніть, будь ласка: як визначається потреба в ремонті: це ініціатива самої людини чи оцінка вашої команди на місці? І ще один практичний момент: де проживає людина на час проведення ремонту?

Євгенія Пушкінська: Якщо житло постраждало внаслідок обстрілу, ми долучаємося до допомоги.

У межах цього проєкту ми залучаємо підрядну організацію, яка виконує визначений перелік робіт і доводить помешкання до мінімальних гуманітарних умов для проживання. Тобто це має бути закритий тепловий простір і гідні умови для життя.

Перевага цього багатокомпонентного проєкту в тому, що наші соціальні працівники проводять оцінку потреб. Якщо вони бачать, що є людина старшого віку, яка потребує додаткового догляду, можуть підключатися команди домашньої опіки і телемедицини.

Щодо того, де людина може мешкати під час або після ремонту – ми також працюємо з місцями тимчасового проживання. Там проводимо ремонти, забезпечуємо базові речі, зокрема постіль.

Іноді виникає потреба в додаткових послугах. Наприклад, якщо на місці немає кухні, ми забезпечуємо людей гарячим харчуванням. Буває, що ремонт кухні триває, і паралельно з цим люди отримують триразове гаряче харчування.

Андрій Куликов: Пані Євгеніє, ви вживаєте термін «тепловий простір». Я приблизно розумію, про що йдеться, але поясніть, будь ласка, що саме ви маєте на увазі.

Євгенія Пушкінська: Власне, закриття теплового контуру означає, що житло захищене від зовнішніх впливів: немає розбитих вікон, не задуває вітер, не протікає дах.

Тобто в будинку відновлені вікна, двері герметично зачиняються, дах не протікає, не утворюється плісня на стінах. Це не лише про комфорт, а й про безпеку людини, адже важливо мати свій закритий, захищений простір.

Щодо підходів, ми працюємо в межах визначеного переліку робіт, який сформований на рівні міжнародної гуманітарної спільноти. Водночас, звісно, враховуємо місцевий контекст, адже умови в різних країнах відрізняються.

Андрій Куликов: Наскільки вам доводиться ці правила пристосовувати під українські наші реалії, а що, до речі, можуть у вас запозичити інші?

Євгенія Пушкінська: Кейс України в цьому контексті справді унікальний. Раніше гуманітарне реагування здебільшого відбувалося в сільській місцевості, тоді як для нас важливим став міський контекст, і це було новим для гуманітарної системи.

Ми працюємо на основі міжнародних стандартів – зокрема, посібника «Сфера», який є базовим для гуманітарних організацій. Але для українського контексту багато підходів виявилися неактуальними, тому їх довелося суттєво переглядати і адаптовувати.

Ми постійно взаємодіємо з міжнародною спільнотою: обмінюємося досвідом, приймаємо експертів. І часто бачимо, що ті рішення, які працюють в інших країнах, потребують змін в Україні. Наприклад, коли до нас приїжджав технічний радник, який раніше працював в країнах Африки, для нього було сюрпризом, що в українських будинках є фундаменти. Відповідно, це впливає на підхід до ремонту – зокрема, як працювати з тріщинами чи пошкодженнями конструкцій.

Тому стандартні процедури, які застосовуються в інших країнах, ми адаптуємо під українські реалії, враховуючи особливості забудови і умов життя.

Андрій Куликов: І це справді велика робота і водночас постійний процес навчання з обох сторін. Тож звернуся знову до пані Катерини Савко, психологині Карітасу Миколаїв. Пані Катерино, працюючи з людьми старшого віку в цьому поєднанні догляду вдома і телемедицини, чого навчаєтеся ви як фахівчиня? Який досвід отримуєте у цій роботі?

Катерина Савко: Зараз ми також здобуваємо дуже цінний досвід. Я впевнена, що досвід українських психологів ще багато років буде вивчатися фахівцями з ментального здоров’я в інших країнах. Тому що це досвід великої війни, який Україна проходить, і хочеться вірити, що вперше і востаннє.

Ми щодня стикаємося з великими труднощами і викликами. Часто це кризова допомога, де потрібно швидко реагувати, бути гнучкими, іноді включати креативність, інтуїцію і всі свої знання, щоб підтримати людину.

Люди можуть бути щойно евакуйовані, у складному стані, і саме тоді ми надаємо першу психологічну допомогу. І зараз це надзвичайно потрібна підтримка.

Андрій Куликов: І якщо говорити про евакуйованих і внутрішньо переміщених людей, про яких уже згадувала пані Євгенія, – очевидно, що їх серед тих, з ким ви працюєте, чимало. Пані Катерино, наскільки важливим у вашій роботі є етап адаптації людини до нового місця? І що допомагає зробити цю підтримку справді ефективною, коли людина опиняється в новій громаді?

Катерина Савко: Це правда. У нас є багато інтеграційних заходів, через які ми допомагаємо людям, які нещодавно перемістилися, адаптуватися до нової громади.

Зокрема, це доступ до державних послуг. У нас працюють кризові консультанти та кейс-менеджери, які допомагають оформити дитину до школи, підписати декларацію з сімейним лікарем, щоб людина могла отримувати медичну допомогу.

Також це може бути допомога у пошуку гуртків чи інших активностей. Для дітей – це інтеграційні заходи у наших дитячих просторах. Тобто це комплексна підтримка, яка допомагає людині поступово вийти з кризового стану і адаптуватися до нового середовища.

Євгенія Пушкінська: І тут важливо зазначити ще одну відмінність від контексту інших країн. У багатьох випадках гуманітарне реагування – це один крок: людина виходить із кризового стану, закриває базові потреби і рухається далі.

В Україні ситуація інша – криза триває і повторюється. Тому повністю «вивести» людину з кризи часто неможливо. Крім того, ми самі перебуваємо в цих умовах. Ми так само переживаємо обстріли, у наших командах є внутрішньо переміщені люди. Тобто цей досвід для нас спільний із тими, кому ми допомагаємо.

Андрій Куликов: Ви дуже емоційно про це говорите, і це відчувається. Уточню: які потреби в межах цієї програми вам вдається закривати найкраще, а де ще залишаються виклики і потреба в посиленні?

Євгенія Пушкінська: У нас є партнери: зокрема, цей проєкт реалізується за підтримки Гуманітарного фонду для України, який є однією зі структур Організації Об’єднаних Націй.

Також ми співпрацюємо з різними партнерами з Європи, Америки, маємо підтримку навіть від австралійських і корейських організацій. Я пам’ятаю, коли тільки починала працювати в Карітасі, це був проєкт реагування на надзвичайні ситуації. І тоді ми отримали донат від Карітасу Сомалі – 2000 доларів. І це було дуже показово, бо ти розумієш: навіть люди з інших частин світу, які самі живуть у складних умовах, не залишаються байдужими. І це, мабуть, найкраще пояснює, як працює ця мережа підтримки.

Андрій Куликов: Сомалі – це країна з непростою історією, яка тривалий час переживала громадянську війну, була і війна з Ефіопією. Тож досвід складних обставин є не лише в нас. І, мабуть, попри всі відмінності, те, що переживають люди у різних країнах, часто подібне.

І тепер – моє завершальне запитання в цій розмові до Катерини Савко: яка історія з вашої практики роботи з людьми старшого віку, якими опікується Карітас у Миколаєві, запам’яталася вам найбільше?

Катерина Савко: Ви знаєте, важко виділити одну історію, яка найбільше вразила, тому що їх дуже багато. Та поділюся історією про пані Любов, яка проживає в одному з місць тимчасового перебування. Вона евакуйована з прифронтових районів Миколаївщини, з містечка, яке постійно під обстрілами.

Медична сестра проєкту помітила її пригнічений, депресивний стан. Лікарі підтвердили, що їй потрібна психологічна підтримка, і ми почали працювати разом.

Раніше пані Любов була дуже активною, енергійною, працювала в ляльковому театрі, власноруч виготовляла ляльки. Але чотири роки тому вона втратила сина, дуже важко це пережила, відмовилася від творчості і ніби «завмерла» в цьому стані.

Під час консультацій вона спочатку багато плакала, переживала горе, згодом почала ділитися теплими спогадами про сина, показувала його фотографії.

І тоді з’явилася ідея повернути її до творчості. Малими кроками вона почала знову щось робити руками. Разом з іншими людьми, які проживають у цьому місці тимчасового перебування, вони почали виготовляти жовто-блакитні стрічки та браслети для наших військових, щоб підтримати їх. І це стало для неї важливим кроком – поверненням до життя і до відчуття сенсу.