«У боротьбі за власну свободу і гідність»: чому важливо побачити фільм «Машина часу Майдан»
Революція Гідності стала одним із визначальних моментів новітньої історії України. Це події, які змінили суспільство, вплинули на подальший шлях держави та залишилися у пам’яті мільйонів українців. Як сьогодні осмислювати ці події через кіно? Які історії та свідчення вдалося зберегти? І про що розповідає фільм «Машина часу Майдан»? Про це говоримо із співрежисером стрічки Володимиром Тихим.

Топ 5 за 24 години
Наталія Потюк: Почнімо з ідеї, як взагалі з’явилася думка створити «Машину часу Майдан», що стало поштовхом до роботи над цим фільмом?
Володимир Тихий: Наше об’єднання «Вавилон-13» виникло із самим «Майданом». Це кінематографісти, професіонали, які почали знімати саме документально те, що відбувається на Майдані, монтувати короткі відео. І загалом наша задача була, насправді, — це перемога саме революції. Тобто нам треба було скинути цей режим Януковича, щоб напрямок, куди рухається Україна, був незмінний, європейський. А не знову стати сателітом, а потім ще, як ви бачите, як воно виходить, і частиною цієї нової «російської імперії». І, власне, ми, коли досягли цієї перемоги, одразу почалася багато іншої діяльності. Тому якесь осмислення, саме такий відрефлексований документальний фільм, якось не трапилось на той момент.
А воно все йшло, йшло, і час минав, але десятки годин унікальних зйомок були незадіяні. І врешті на 10-ту вічницю ми вирішили зробити фільм. Почалася повномасштабна війна, розумієте.
Воно трошки затягнулося, тому на 13-ту вічницю цей фільм виходить. І на той момент, коли ми вже робили його, готувалися саме до того, щоб робити з такою перспективою, ми зрозуміли, що молодим людям треба це розказувати не так, як ми про це говорили в 2015-му, наприклад, році. Розумієте, що насправді те, що молоді люди знають, це слово — знають неправильно.
Вони читають пару рядків у підручнику, батьки, як правило, з ними про Майдан не розмовляють, навіть учасники безпосередні. І тому ми почали робити опитування молоді, і саме, показуючи великі змотовані шматки Майдану, знову ж таки про їхні спогади, зробили таку конструкцію, — у нас є головний герой, це такий збірний образ молодої людини, яка опиняється у тому часі. І ось її очима ми проходимо всі ці події.
Уся ця історія відбувається таким чином, що ми від першої особи і дивимося на Майдан, і чуємо голос нашого героя.
Наталія Потюк: Що ви відчули, коли знову повернулися до тих кадрів? Чи були кадри, які особливо важко було передивлятись?
Володимир Тихий: Так сталося, що я особисто взагалі постійно кадри Майдану переглядав і з ними щось робив. Тому, скажімо так, для мене це «вчора» все. Завдяки цьому, звісно, частина матеріалів, коли ти починаєш дивитися, сам уже монтувати, вдивлятися в обличчя, тому що один із наших героїв, це Максим Кривцов, який був юнаком учасником Майдану, — і я, і Роман Любий, мій співрежисер, ми шукали саме його. Тому ми бачили багато знайомих обличчя, з людьми, з якими ми познайомилися вже значно пізніше. У нас просто там були такі моменти, коли ми там вираховуємо шматочки, надсилаємо знайомим, вони вау, починають розказувати свої історії, згадують себе під час тих чи інших подій Майдану.
А найскладніші, найскладніші моменти, вони завжди найскладніші, так складається. Ну і знову ж таки, ти бачиш людей, які вже так чи інакше загинули, тобто там кадри з Парубієм, вони дуже щемкі, хоча я їх дивився там років два тому, і це було так весело, а одразу контекст їх змінився. Через те, що який покидьок застрелив його на вулицях Львова.
Наталія Потюк: Уже є підлітками ті, хто під час Революції Гідності були маленькими або ще не народилися. Як ви вважаєте, як правильно говорити з ними про Майдан так, щоб це було не просто черговою лекцією із підручника?
Володимир Тихий: Ну от цей конкретний фільм і є наша відповідь на ваше питання, я б так сказав. Юнацтво, яке взагалі там дуже маленькими людьми були, їм цікаво, тому що ми не навантажуємо їх, скажімо так, описовою базою того, що відбувається, що це за історичний подіг, хто ці історичні особистості.
Ми розказуємо історію саме як у художньому кіно, розумієте? Тобто це тло, завдяки якому ми ведемо нашу історію, і це потужніший епічний візуальний ряд. Тому багато речей вони невербальні. Люди бачать обличчя людей, які були на Майдані, що їх стан дуже передається через екран. І це формує їхнє уявлення про Майдан більше, ніж декілька десятків сторінок тексту, які вона прочитає з описом тих чи інших подій, про те, хто там стояв на сцені, що він сказав, розумієте?
Наталія Потюк: Як ви загалом працювали із людськими історіями і пам’яттю про учасників Майдану?
Володимир Тихий: Ну, в нас є історія із Максимом Кривцовим, який мав бути співавтором саме тексту «закадрового героя». Ми з ним співпрацювали до того ще по іншим документальним проєктам. На цьому проєкті, взагалі для нього це було таке народження, переродження саме через Майдан. Він був юнаком, він нам підходив саме за певним таким настроєм, вайбом, який він мав, дуже добре.
Певні були кроки, розрахунки, але і він загинув знову ж таки через наших «сусідів»… Але він став безпосередньо персонажем нашого фільму. Бо це треба проходити, дивитися, тобто наш герой умовний, шукає саме Максима Кривцова на Майдані, щоб попередити його про певні обставини, які будуть в майбутньому.
Наталія Потюк: Чи змінилося для вас сприйняття його участі у фільмі після цієї втрати?
Володимир Тихий: Абсолютно, звісно. Ми робили прем’єру у Львові, приїхали батьки Максима і такі теплі слова вони сказали. Для мене особисто це як про рідну людину розказуєш, розумієте? І це такий щемкий момент дуже.
Наталія Потюк: Як сприйняли фільм на міжнародних фестивалях? Що найбільше запам’яталося у реакції глядачів?
Володимир Тихий: От якраз їздив на фестивалі міжнародні Грузінов Юрій, один із операторів фільму, і Роман Любий.
А їздили вони, до речі, до Шеффілда, до Британії, це такий потужний, індустріальний, один із таких найбільших фестивалів документальної кіно в Європі. Фільм там отримав відзнаку. Мало фільмів і мало відзнак, взагалі їх немає. Тобто є призи і відзнаки, одна-дві.
Тобто ми одну з відзнак отримали, що дуже почесно. Для них це насправді, я б сказав, художній експеримент, тому що фільм максимально унікальний. Такого фільму в історії кінематографу не було і навряд чи буде.
Бо саме оця оповідь, хроніка, яка вже знята, а саме від першої особи і збудована вся ця конструкція, такого немає. Тобто це таке швидше кінематографічне досягнення, розумієте, ніж те, що для нас ці соціально-культурні аспекти, які для нас найважливіші, вони ж за кордоном живуть інше своє життя.
Наталія Потюк: Відсьогодні на всеукраїнський кінотеатральний прокат розпочинається, на великі екрани виходить «Машина часу Майдан». Чого ви очікуєте від зустрічі з українськими глядачами?
Володимир Тихий: Що це стане такою культурною подією, що це дозволить нам, справді, не тільки нам, авторам фільму, а і глядачам, а ще на інших рівнях підняти знову ж таки усвідомлення теми Майдану в інший формат осмислення. Тому що до цього моменту, так чи інакше, ті чи інші політичні сили, які знаходилися при владі, вони якось так з одного боку, дуже офіційно до нього підходять і дистанцюються.
Саме відокремлення і усвідомлення того корисного, що відбулося тоді, і всупереч саме ворогу ми стоїмо зараз, тому що ми почали, скажімо, підніматися безсуб’єктно, до суб’єктного саме такого політичного гравця саме тоді під час Майдану. Ну, на жаль, це більшість учасників Майдану, вони, в принципі, можливо, не зовсім відчули на собі це, але саме політичний аспект України, він народився тоді, той, який зараз змушує світ мінятися і міняти свої уявлення про взагалі існування таких країн, як Україна, що вони можуть стояти до кінця і нічого їх не може зламати в їх свідомій такій боротьбі за власну свободу і гідність.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту



