Обіцяв, що далі блокпоста не піде — вдова бійця АТО

Світлана Куліш — про свого чоловіка, який після Майдану у Києві та Самооборони у Старобільську пішов добровольцем на фронт, а 27 липня 2014 загинув під час виконання бойового завдання під Луганськом

Ведучі

Анастасія Шибіко

Обіцяв, що далі блокпоста не піде — вдова бійця АТО
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2016/09/hr-news-16-09-05_vdova_bijtsa_site.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2016/09/hr-news-16-09-05_vdova_bijtsa_site.mp3
Обіцяв, що далі блокпоста не піде — вдова бійця АТО
0:00
/
0:00

Іван Куліш nekropole.info

Іван Куліш – родом із Луганщини. В лютому 2014-го витягував з-під куль на Інститутській поранених і вбитих. А вже незабаром був змушений захищати державний прапор у рідному Старобільську, коли озброєні бойовики під керівництвом Мозгового скидали з адмінбудівель українську символіку та вивішували прапори так званої ЛНР.

Іван створив місцеву Самооборону, разом із побратимами організував блокпости на околицях міста. Коли ж до Старобільська зайшов «Айдар», Іван Куліш почав активно допомагати бійцям. Згодом сам вступив у ряди військових та зі зброєю в руках відвойовував та захищав від російських окупантів рідну Луганщину.

Іван Куліш загинув 27 липня 2014-го під час виконання бойового завдання під Луганськом. Протягом доби підрозділи батальйону брали участь у трьох різних операціях. Того дня загинули 12 «айдарівців». 26 лютого 2015-го бійця посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Дружина Івана Куліша, Світлана, поділилася з «Громадським радіо» спогадами дворічної давності та розповіла, як це – бути дружиною Героя в місті, де значна частина мешканців досі прагне жити під прапором «ЛНР».

Майдан

«Коли 18 лютого на Майдані почалися ці події, він приїхав, подивився новини, що там розстріли почалися. Сидів-сидів і каже: «Все, збирай речі». Я спочатку пожартував, кажу: «Речей побільше давати?». Він на мене так глянув, що я зрозуміла, що мені краще змовчати. Його це аж образило. Каже: «Ти що, мене відпроваджуєш?». Кажу: «Та ні».

Приїхав до Києва і сказав: «Я приїхав, все нормально». Оці моменти очікування дзвінка… Сидіти перед телевізором і дивитися, що там відбувається, всі ці страшні події… Я розуміла, що мені не можна дзвонити, він сказав: «Не дзвони! Телефони прослуховують, не наражай себе на небезпеку. Нікому не кажи, менше знають – краще сплять». Хоча тут півміста знало, куди він поїхав. Я приховувала, а всі і так знали», – згадує жінка.

Коли ж Іван приїхав до Києва, на Інститутській почалися розстріли. Світлана постійно сиділа перед телевізором та вдивлялася в кожне обличчя: чи, бува, це не її чоловік.

«Я бачила, як виносили поранених і загиблих, несли до Михайлівського собору. Заглядала в кожне обличчя і молила Бога, тільки б не його несли мертвого. Думаю, краще нехай вже поранений. Він казав: «А якщо мене там поранять, спотворять?». Кажу: «Вань, аби живий був. Поранений – це ще не мертвий», Каже: «А може, інвалідом стану». Я йому: «Це не мертвий! Люди все життя з інвалідами живуть, і – щасливі, і все добре. Аби живий! А в якому вигляді ти приїдеш – це неважливо».

Перший раз побачила його, коли у «Швидку» заносили хлопця вбитого. Може, то мені хотілося побачити його живим в якійсь людині. В той момент мені здалося, що я бачила його. Дзвоню кумі, плачу, кажу: «Я його бачила!». Її перше питання: «Де?». Я їй розповіла. А вона: «А може, то не він був?». Кажу: «Він! Хоча в балаклаві, але очі його, ніс його! Це він! І куртка на ньому – його». 

Іван Куліш допомагає виносити пораненого 20 лютого Василя Галамая Бузенко Микола

Іван Куліш (крайній зліва) витягує смертельно пораненого побратима Андрія Дигдаловича Бузенко Микола

Він хлопця виніс, Андрія Дигдаловича з Пустомитівського району. Хлопці попросили поїхати з ними на похорон», – розповідає Світлана Куліш.

Коли чоловік повернувся додому, зрозумів, що тепер потрібно захищати рідне місто.

Самооборона

«Приїхав додому і одразу з хлопцями почав щось організовувати, домовлявся. Вони тут у Старобільську намагалися зробити Самооборону, щоби був хоч якийсь «кістяк», щоб ми могли боротися з, як ми тоді виражалися, «сєпарами», «тітушками».

(Старобільськ, 7 травня 2014 року. Луганськ вже фактично окупований, триває захоплення адміністративних будівель. До Старобільська, одного із найбільших міст Луганської області, приїжджає Мозговий зі своїми бойовиками і групою підтримки, яка до цього часу вже встигла «засвітитися» в різних населених пунктах регіону.

На площі перед РДА мітинг. Через чотири дні має відбутися сепаратистський «референдум». Бойовики і «група підтримки» вимагають зняти український прапор. Міліція метається, не знаючи, на чий бік стати. Місцевий юрист Володимир Григоренко каже, що прапор зривати не можна, і що це злочин. Потім намагається забрати прапор у сепаратистів. Йому допомагає Іван Куліш, який загине на війні 28 липня 2014 року, через тиждень після свого п’ятдесятиріччя. У підсумку, прапор скидають на землю, Григоренко піднімає його, ховає під куртку і забирає. Все це відбувається через два тижні після вбивства Володимира Рибака в Горлівці, який розплатився за прапор своїм життям).

Вони створили Самооборону. Коли приїхав сюди «Айдар», вони їм тут допомагали. Потім, коли почали видавати зброю, дехто «відсіявся» з певних міркувань, хто побоявся, хто не побоявся – це вже неважливо», – каже Світлана

Згодом Іван сам стає «айдарівцем». Через велику кількість втрат на фронті та гострій потребі у добровольцях, чоловік залишає блокпост та їде на передову.

АТО

«Коли він приїхав, я питаю: «Ти далі блокпоста не підеш?». Він каже: «Ні, я буду тут. Не хвилюйся». Питаю: «Точно тут будеш? Ти обіцяєш?». Він мені: «Звісно! Ти ж знаєш, що я свої обіцянки виконую».

Вони поїхали на Щастя. Ваня мені розповідав, що Мельничук підійшов і сказав: «У нас там втрати, нам потрібні добровольці». Ваня, навіть не роздумуючи, пішов туди. Слава Богу, Щастя звільнили. Він приїхав додому і сказав: «Світлано, я переходжу в «Айдар». Питаю: «А як же обіцянка?». Він: «Ну ти ж розумієш». Це його коронна фраза. Кажу: «Та розумію». Він мені: «Я буду себе берегти. Я знаю, що ти мені зараз скажеш. Я берегтимусь, чесне слово». Я йому кажу: «Не треба обіцянок. Ти просто бережи себе, та й все».

Приїжджають раз, я питаю: «Як справи?» – «Та я на кухні». Хлопці: «Так-так, він на кухні» – «А ви де?» – «І ми на кухні. Ми всі – на кухні» – «Ага…». Займалися, звісно, всім – куди пошлють. Виконували завдання. Хлопці всі були хороші, не ховалися ні за чиєю спиною. Вони були неймовірними хлопцями», – згадує Світлана Куліш та просить ненадовго перервати розмову. Деякі побратими Івана, з якими він час від часу навідувався додому, також загинули на фронті.

«Одного разу приїжджає, я його черговий раз питаю, як справи. Дивлюся: хоче розповісти, а не може. Прекрасно знає, що я почну хвилюватися. Питаю: «Що трапилося?» – «Нічого, все нормально». Я раз питаю, другий. Потім не витримую і кажу: «Вань, я ж бачу по тобі. В тебе душа рветься, ти хочеш розповісти. Тобі хочеться з кимось поділитися, просто виговоритись. Я ж це бачу, я це відчуваю». Він каже: «От коли виходили, поки добігли – попрощалися зі всіма. І з рідними, і з друзями, і з недругами. Думали, вже все, не вийдемо».

Перед бойовим завданням, яке для Івана Куліша виявилося останнім, він подзвонив дружині і сказав, що з ним протягом трьох днів не буде зв’язку. Обіцяв берегти себе і обов’язково передзвонити, коли повернеться на базу.

«Подзвонив, каже: «Ми їдемо». Я ніколи не питала: куди, що – ніколи. Я розуміла, що про це не можна питати. Та й він би не відповів. Я кажу: «Ви їдете туди?» – «Так, туди».

Загибель

«На третій день, тоді, коли я його чекала, всі з самого ранку почали мені дзвонити. Як телефоністка: всі, хто дзвонив раз в місяць – вже подзвонили двічі чи тричі, ті, хто дзвонив раз в тиждень – вже п’ять раз зателефонували.

Мені всі дзвонять: як справи? Як ти себе почуваєш? Кажу: «Та нормально я почуваюся. Збираюся до стоматолога, все прекрасно». Я навіть не припускала, чого це вони всі роздзвонилися з самого ранку.

Потім, коли ми вже стояли під кабінетом стоматолога, чекали, мені зателефонувала Вані племінниця: «Кажуть, вони десь під Луганськом в засаду попали» – «То не вони, і його там немає». Хоча, за великим рахунком, коли я його питала: «Туди?», я навіть не знала. От сиджу і думаю: а туди – це куди?.. Хто його знає. Я навіть не знала, куди вони йдуть, що і як. Я нічого не знала, зовсім. Але кажу: «Ні, його там немає, вони не там». І була впевнена, що його там не було.

Телефонує його дочка, вона якраз їхала додому. Також питає, чи тато дзвонив. Кажу: «Ань, ще ні. Як тільки він подзвонить, я тобі одразу передзвоню. Не хвилюйся». Вона каже: «Справа в тому, що телефонні гудки йдуть». Я їй: «Анічка, не може бути. Вони завжди телефони вимикають» – «Ну гудки йдуть. Я телефоную – і гудки йдуть. Ще вчора йшли, я вчора телефонувала (тобто, 27 липня) і гудки йшли» – «Ну, – кажу, – ти ж знаєш, який тато «растеряшка», відволікли, можливо, телефон на базі забув. Він приїде, побачить, що ти дзвонила і обов’язково передзвонить». А сама ходжу і думаю: як це він телефон забув? Може і я спробую подзвонити. Подзвонила двічі, а на третій раз себе зупинила. Думаю: не треба телефонувати. Невідомо, де вони. Мені казали ніколи не дзвонити, бо різне буває, аби вороги не засікли, аби не видати. Цей телефонний дзвінок може коштувати життя.

Потім мені дзвонить Вані племінниця і питає: «Як справи?». Я кажу їй: «Яно, що трапилося? Кажи. Чого ви мені всі дзвоните? Що з Ванею?». Вона заплакала і каже: «Дяді Вані більше нема», і кинула слухавку.

Я почала дзвонити друзям, кумам. Вони кажуть: «Їдь до нас» – «Що сталося?» – «Ти їдь до нас». Я починаю плакати і кажу: «Скажіть мені, що сталося! З Ванею все добре?». Я під’їжджаю, бачу всіх, і моє перше питання: «Де він?». Ну, він вже був у морзі. Вони загинули в районі Георгіївки-Лутугиного, в промзоні. Так мені потім розповіли.

Якщо чесно, мені так не вірилося. Чи просто не хотілося вірити в це. Тому що він же обіцяв повернутися сьогодні. Якась образа була, чому він обіцяв і не виконав своєї обіцянки?

Після довгий суперечок я таки переконала, аби мене таки відвезли до моргу. На ранок казали приготувати одяг Вані, аби перевдягнути на похорон. Я цього ж дня телефоную і кажу: «Я ніякого одягу не дам, жодної футболки, навіть шкарпетки порваної не дам незрозуміло кому. Поки я його не побачу, я нікому нічого давати не буду. Може, то не він, а ви його хороните. Вже аж потім я подумала, що вони могли б образитися, що я їм не повірила, що звинуватила їх. Але вони мене розуміли, не ображалися. Вони розуміли мій стан. Їхній стан був не кращий, ніж мій», – розповідає жінка.

У морзі Світлана була недовго. Але саме ці моменти пам’ятає дуже яскраво.

«Коли я зайшла в коридор моргу, ще навіть не в ту кімнату, побачила дуже багато великих мух, здоровенних. Ваня так і лежав. Лице трохи надуте, такий ображений, чуть відвернутий. І ці мухи… Боже, мені так хотілося… Я почала їх розганяти, тому що він ненавидів мух.

Ми звідти пішли. Нам лікар обіцяв: як тільки рефрижератор приїде, відвезе всіх загиблих додому. Тому що місця вже не вистачало. Тоді було дуже багато загиблих», – каже Світлана.

Світлана Куліш «Громадське радіо»

Зізнається: на похоронах втратила свідомість, через що зараз дуже соромно. І додає: тоді були також присутні чиновники, які практично здали місто окупантам у травні того ж року.

«Після того, як батюшка почав читати прощання чи проводи, більше нічого не пам’ятаю. Коли я отямилася, просто сиділа на стільці, і все. Мені так хотілося встати, хоч і не дозволяли. А я для себе вирішила, що все одно встану. Як би мені погано не було, я все одно встану. Бо Ваня стільки витерпів, а я зараз не можу потерпіти…

Місцеві очільники були, яких, чесно кажучи, я не хотіла бачити на кладовищі, тому що вони фактично здали 7 травня наше місто, цей референдум… Я так хотіла підійти і плюнути в лице… Якщо чесно, мене сестра затримала, бо вона побачила, що я рвонула до них. Так хотілося плюнути в… рожу».

Період «після»

Світлана Куліш ділиться: коли їй люди кажуть, що від смерті Івана минуло вже два роки, вона відповідає, що це лише два роки. Легше не стало, звикнути не може, все навколо нагадує про чоловіка. Каже: якби не друзі і батьки, навіть не знає, що б тоді робила.

«Чесно кажучи, якби не друзі… До мене щодня хтось дзвонив, хтось кожного Божого дня до мене заходив, провідували, сиділи зі мною, виводили із ступору.  Легше не стало. Вже більше року, як до мене приїхали мої батьки з «тієї» сторони. Як зараз називають, «ЛНР»…

Друзі Вані й досі зі мною. Як мені щось треба, вони завжди допомагають. Якби не вони, я не знаю, чесно… Бо ті хвилини, коли я залишалася сама вдома… Я дуже рано прокидалася, але взагалі не могла бути вдома. Я виходила на вулицю, жарко, не жарко – я дуже пізно заходила в будинок. Старалася якнайменше часу бути в хаті. Там речі Вані, його фотографії, наші фотографії. Речі, які він сам зробив, якими я користуюся на кухні. Він сам для мене це зробив. Все це в кожному кутку, всюди бачила: Ваня, Ваня, Ваня…

Якийсь період після його загибелі мені було не те що важко, а й страшно. Не знаю, чому. Сестра щодня дзвонила, контролювала мене, де я є. якщо я казала, що їду на кладовище чи вже там є – вона мене дуже сильно сварила за це. Казала: «Світлано, не треба туди щодня ходити, не треба». Я їй: «Та я ж мимо проїжджала, ось і зайшла». Сестра казала: «Не треба, дай йому спокій. Ти ж йому не даєш там спокійно лежати. Ти ж його турбуєш. Йому там тяжко, він дивитися на тебе – і йому ще важче, ніж тобі, бо не може нічим тобі допомогти фізично».

Ми з Ванею завжди були разом. Десь в гості – разом, деінде – разом. Єдине, коли ми не разом були, це коли були якісь проблеми чоловічі, з роботою. Вони збиралися, щось вирішували – мене там не було, це єдине. А так…

Навіть після похорон, коли майже всі розійшлися, залишилися найближчі: куми, друзі, отець Володимир залишився – всі свої. Кум Вані сидить і так то на мене, то на двері дивиться, то на мене, то на двері. Питаю: «Ти чого?». А він каже: «Та не знаю. На тебе гляну – мені так здається, що зараз Ванька зайде. Я не звик бачити тебе саму, без нього. Щоби в компанії ти чи він були самі. Я звик, що ви завжди разом. Ви ніколи по одному нікуди не ходили», – розповідає Світлана Куліш.

Батьки жінки приїхали до неї з окупованих територій, деякі друзі та родичі досі там проживають. На фронті втратила чоловіка та декількох друзів. Але як у Старобільську, так і в навколишніх селах та містах досі багато місцевих відкрито висловлюють своє бажання жити під прапором «ЛНР». Тому Світлана мріє про те, щоби на окупованих територіях якнайшвидше замайорів український двоколор.

«Я думаю, що, якщо хлопцям дадуть команду відвоювати – вони відвоюють. Навіть ті, хто на дембелі, і ті встануть, все одно поїдуть», – каже Світлана – дружина Івана Куліша, який загинув на фронті у липні 2014.

Першого вересня у селі Бутове, що біля Старобільська, на школі, в якій колись навчався Іван Куліш, відкрили меморіальну дошку.

За підтримки: