Їли ми один раз на день. Розтовчена в воді консерва — такий був суп — Наталя про життя в бункері Азовсталі

До війни Наталя та її чоловік Володимир працювали на «Азовсталі», Наталя — машиністкою котлів, Володимир — електромонтером. Вона каже, що після обстрілів Маріуполя у 2014 році, вони знали, що в бункерах почали готувати укриття. Там була вода, сухпайки.

В укриття «Азовсталі» вони з чоловіком прийшли 2 березня. На той момент там були люди з дітьми, котами, собаками — ми пускали всіх, каже Наталя. З нею у бункері було десь 50 людей.

«Це як одна велика родина. Кожен мав свою місію: збирати дрова, добувати воду, готувати, прибирати. Хтось просто боявся вийти на поверхню. А коли хтось виходив, переживали за кожного».

Протягом цих 2-х місяців у бункері «Азовсталі» рідні не знали, де Наталя та її чоловік.

«Ці два місяці надзвичайно складні. Рідні не знали, що з нами, ми не знали, що з ними. Не так боляче знати, шо десь евакуація, а ти на неї не встигаєш або просто не потрапляєш, бо далеко та треба бігти під авіацією та вибухами. Найбільше зводило з розуму — коли не знали, що з рідними».

«Тьотя Суп» — так Наталю називали діти, з якими вона жила у бункері та для яких почала готувати.

«Я не люблю готувати. Я більше по прибиранню, прасуванню, пранню вручну. А от готувати — це не моє. Але з нами в бункері були маленькі дітки. Був там один мій дуже хороший приятель. Так от заради його дитини я почала готувати. Я хотіла, щоб ця дитина харчувалася нормально.

З водою було складно. Дотримуватися гігієни було важко. Воду кип’ятили, зливали з опалення, хлопці знаходили якісь бочки з технічною водою — доводилося її використовувати. Ще до того, як ми прибігли в це бомбосховище, люди завезли їжу. Ми втікали вже під обстрілами, то нічого не встигли взяти. Маленький рюкзак, пів хлібини, дві котлети. Фактично ми жили на їжі, яка вже там була.

Їли ми один раз на день. Консерва в воді розтовчена — це такий був суп. Максимум, що могли туди покласти, спеції та сіль. Все».

Наталя каже, що і зараз, згадуючи те все, відчуття — як в напівістеричному стані.

«Коли до тебе підходять діти й кажуть: «Дайте нам печива або цукерку». А тобі просто нічого дати. Вони тобі дивляться в очі, а ти їх ховаєш від сорому, тому що нічого вдіяти не можеш».

Обстріли посилювались, і були думки, що ти не вийдеш ніколи, — каже Наталя Бабеуш. Якщо спочатку було хоча б 2-3 години, коли можна було вийти на поверхню, потім вогонь і обстріли були всуціль.

«Потім прийшли, перших забрали 1 травня. Нас забрали 6 травня.Хоча я думала, що про нас забули».

Тему евакуації — аж до того етапу, коли Наталя опинилась на західній Україні, ми пропускаємо. Це не ті спогади, якими вона хоче ділитися зараз. Зараз Наталя на західній Україні.

«Раніше ти щось планував. Зараз нічого. Вижив і добре. Коли ти проживаєш в країні, в якій іде війна, плани немає ніяких. Тому що сирени, всі ці тривоги. Я зараз все по-іншому оцінюю. Я, наприклад, не розумію, чому люди не ховаються при повітряних тривогах. Мабуть, вони просто не пережили те, що ми пережили. Вони просто стоять і чекають на відбій. Я б на місці поліції виписувала за це штрафи. Може, так до людей дійде, що це важливо.

Чому люди зачиняють дома на домофон? Нас врятувала жінка, яка під двері під час обстрілу поклала цеглину. Просто цеглину. Щоб двері були відчинені й хтось міг забігти, якщо потрапив під обстріл. Це врятувало нам життя. І це теж дуже важливо. Чому про це ніхто не говорить? Не пишуть, не кажуть по телебаченню?? Я просто це пережила. І у мене не просто паніка, я обурена».

Наталя Бабеуш створила свою спільноту у вайбері, називається «Бункера. Азовсталь». Там люди допомагають одне одному та спілкуються.

«Якщо я знаходжу волонтерів, які можуть допомогти, в спільноту присилаю контакти. Є у нас там дівчата, чоловіки яких в полоні. З ними теж тримаю контакт. Шукаю волонтерів, які б допомагали цим сім’ям, бо чомусь держава про них не дуже піклується. Їм важко. І психологічно, і матеріально. А звичайні люди допомагають.

Новини я дивлюся кожен день. Не виключаю їх ніколи, на фоні постійно. Переживаю за тих людей, які в полоні. Не знаю яке треба мати серце, щоб витримати очікування на своїх рідних із полону. Маю знайомих. які чекають. Не знаю навіть як запитати про їх справи».

Ми пишемо цю розмову у той день, коли стало відомо про страту росіянами українських військовополонених в Оленівці.

Наталя каже, що психологічну допомогу хтось з евакуйованих з Маріуполя готовий приймати одразу, комусь важко. Її підтримує те, що вона допомагає іншим.

«Не було ще такого дня, щоб мені ніхто не подзвонив або не написав. Щоранку перевіряю, що кому потрібно, як у кого справи. Боюся того дня, коли я прокинуся, а мені ніхто не написав. Я живу цим зараз».

---

Читайте також: Наші бійці повернулися не з полону, а з того світу — дружина полоненого захисника «Азовсталі»

---

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS