Лінія підтримки приймає дзвінки з усього світу, навіть з росії пропонували прихистити дитину — Лариса Пєтушкова

Лінію допомоги створила «Українська мережа за права дитини» та ЮНІСЕФ Україна. Її запустили 28 лютого, на п’ятий день від початку повномасштабної війни.

Гість — Лариса Пєтушкова, спеціалістка з навчальної та методичної діяльності Міжнародної благодійної організації «Партнерство „Кожній дитині“», яка є членом «Української мережі за права дитини», кандидатка педагогічних наук, авторка тренінгових програм із соціальної роботи.

Лариса Пєтушкова: Ця лінія була першою. Інформацію про неї поширили численні ЗМІ. Люди дивляться телевізор, об’єднаний марафон, бачать в рядку, що біжить, її номери й телефонують. Також номери телефонів поширювали в групах, спільнотах, територіальних громад, міст. Це рятувало людей: не знаючи, що робити, вони телефонували сюди. Крім того, ця Гаряча лінія охоплює широкий спектр допомоги, а не якесь вузьке питання, скажімо, сферу охорони здоров’я. Тому була і є дуже дієвою й ефективною.

• Щодня з 8 до 20 на Лінію підтримки надходить від 100 до 200 дзвінків.

Скільки дзвінків впродовж зміни отримували зазвичай особисто ви?

Лариса Пєтушкова: Я не рахувала дзвінки, але в перший тиждень вони не припиняли надходити. Ти клала трубку — й одразу лунав наступний виклик. Не встигала навіть вводити дані в електронну систему. Тільки-но траплялася пауза, я працювала і на закриття випадків. Ще не була готова наша база — волонтерська, ресурсна, тому шукала інформацію в інтернеті й допомагала.

З яких регіонів вам найчастіше телефонували?

Лариса Пєтушкова: Найчастіше це була Донецька область. Так траплялося, що саме мій телефон потрапляв в різні групи. Мені телефонували або волонтерка, яка вивозить людей з Волновахи, або волонтерка, яка роздає гуманітарну допомогу в Торецьку. Можливо, там гірше спрацювали державні служби, а можливо, на них було таке навантаження, що вони не справлялися з цим.

Були дуже болючі дзвінки з Київської області: Буча, Бородянка. Вони залишилися в мені як тригери, незакриті питання. Хоча був і позитив. Скажімо, звідти евакуйовувалася вагітна жінка, яка потім народила дівчинку. Я вже спокійна: попри все, вибралася, народила, зараз у Західній Україні.

Харківщина — теж болюче питання, адже там багато населених пунктів під окупацією. І ти не знаєш, як допомогти людям. Знаєш, що волонтерських організацій там мало, ще менше можуть туди доїхати. Але тамтешні волонтери напрочуд відкриті, з ними було дуже приємно працювати, бо я не чула від них «ні».

• Волонтери кажуть: «Шукаймо спосіб, допомагаймо разом».

Як за місяць змінилися запити тих, хто телефонує на вашу Гарячу лінію?

Лариса Пєтушкова: В перші тижні були дуже складні випадки: телефонували з-під обстрілів, з окупованих територій, з розпачу. Коли не було ще централізовано організованої гуманітарної допомоги, коли треба було евакуюватися: «Що робити? Куди їхати?».

Потім почалися емоційні дзвінки, тому що почалося вкидання певної психологічної інформації — в соціальних мережах, навіть на телебаченні. Коли писали про покинутих діток, які плачуть-страждають. Усі затурбувалися: «О, це дітки — давайте їм допомагати». Було дуже багато дзвінків.

Потім запрацював «Прихисток» — тимчасове влаштування дітей, які під час війни втратили піклування дорослих, в сім’ї. Було запущено чат-бот, в якому реєструвалися сім’ї, які хотіли прихистити дитину. Це тривало декілька днів, у мене навіть була трохи злість: я так добре допомагала сім’ям, а тут консультую лише з питань прихистку. До того ж багато хто, піддавшись емоціям, хотів це зробити негайно. Дзвінків було дуже багато, і ти кожному мусив пояснювати: зареєструйтеся, що це поетапно, що ніхто не роздає дітей.

• Найбільше вражало те, що на цьому почали спекулювати. Дружини з-за кордону телефонували і казали: «А можна ми вже завтра візьмемо трьох дітей, і чоловік нам їх привезе». Тобто зрозуміло було, що їхня мотивація — не прихистити цих дітей, а вивезти чоловіка з України. І було так боляче…

Багато іноземців телефонували — ми приймали дзвінки з усіх куточків світу. Мені навіть телефонували з Росії й говорили: «Ми готові прихистити дитину». І треба було пояснювати, як діє наше законодавство.

Читайте також: Діти на Луганщині: як вивозили з-під обстрілів та як допомагають тим, хто залишилися?

Загалом, це дуже важка робота. Але й дуже важлива. Українцям необхідна допомога. Я щаслива, що можу її надавати.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS