Андрій Селецький: Із 24 лютого я почав свою повноцінну волонтерську діяльність. Із «Червоним хрестом» я почав працювати не одразу. На той час я мав роботу у Херсоні. Спочатку ми з колегами почали допомагати містянам: підвезти, відвезти, купити, доставити. Сам я з Нововоронцовки, Херсонської області. Я збирався поїхати до батьків. Попросив друзів Надію Білецьку, Світлану Білецьку та Аню Кузнєцову щось вишити мені на білій тканині, щоб я причепив це на свою машину для позначення себе. 28 лютого я виїхав до Нововоронцовки.
Їхали степами, полями, зустрічали орків. Дорога була складною, але оте вишите дівчатами простирадло мене гріло. Ми доїхали нормально. Після того, що я там побачив, я пішов до «Червоного хреста» з проханням видати мені якийсь документ, щоб я міг їздити в окупацію до людей в якості волонтера.
Андрій Селецький: Ми вивозили людей з Херсонської області. З чим тільки не доводилось стикатися. «Червоний хрест» виручав дуже часто. Коли орки бачили моє посвідчення, по-іншому ставилися.
Був випадок. Я їхав до Берислава евакуйовувати людей. Зупинили мене орки та хотіли, щоб я їм сказав чи є українські військові у Нововоронцовці. Я сказав, що не бачив. Потім їхав назад. Повна машина дітей, жінок. Евакуація. Мене знову зупиняють, виводять з машини, беруть за рукав і ведуть до БТР. Кажуть: «Чого ти нам збрехав? Інші люди, які виїжджали сказали, що військові вже в селі». І все. За це вони хотіли зі мною поквитатися. Я їм кажу: «Ви розумієте, що якщо ви мене зараз вб’єте, то вам доведеться вбити й всіх тих жінок і дітей, яких я везу. Або відпустити. Але вони розкажуть, що ви вбили «Червоний хрест». І все, вам кінець». Вони пом’ялися й відпустили. Так мене врятувало моє посвідчення волонтера. І це не єдиний раз.
Інша історія. На тому ж блокпості, ті ж кадирівці поклали мене обличчям в землю, зробили два попереджувальні постріли у асфальт над головою. Хотіли вбити. Але почався артилерійський обстріл з боку ЗСУ. І орки мене відпустили. Зі словами «Ще раз побачимо, вб’ємо». Мене постійно щось зверху рятує. Я вірю в карму та принцип добра і зла.
Я підраховував. На цій війні я мав загинути десь близько 6 разів. Я попадав, їдучи з памперсами та дитячим харчуванням, в момент бою. БТР горить, обстріли, трупи лежать, а я їду. Везу гуманітарну допомогу. Гради, міномети, злі та голодні орки. Мене могли вбити кожної моєї поїздки. Але ні. Мабуть, ще не час.
Зараз я не виїжджаю з евакуаційними рейсами. Мене попередили, що на окупованій Херсонщині моє прізвище «на олівці». А це означає, що цього разу може не пощастити, як всі попередні.
Читайте також: «Не смій там з’являтися, тебе особисто шукають у Херсоні» — Андрій Селецький про свою роботу на півдні України
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS