Щоденники маріупольської молоді

Гості: Світлана Фролкіна, Дарія Чередниченко, Максим Кладітін, студенти 2 курсу МДУ.

Андрій Куликов: Студенти з кафедри журналістики та соціальних комунікацій Маріупольського державного університету записали для мене свої думки, враження, такий собі «Аудіощоденник».

Світлана Фролкіна: Зв’язку не було вже довго. Родичі, друзі та знайомі з інших міст могли тільки здогадуватись, що відбувається в Маріуполі. Залишалась крихітна можливість комусь зателефонувати — вежі мобільного зв’язку. Вони працювали в окремих місцях. Там зв’язок був. Можна було написати або подзвонити. І сказати, що ти живий. Не всі мали таку можливість. А вони мали. Дівчина з хлопцем збирали номери телефонів у людей, які сиділи у підвалах, записували під свічками інформацію, яку люди просили переказати. А потім дзвонили на кожний номер та передавали те, що просили. І так майже кожного дня. Вони робили це просто так, тому що мали можливість. А хтось її не мав. Ця історія залишиться в пам’яті назавжди.

Читайте також: Маю надію, що цього року ми повернемося у Маріуполь — Петро Андрющенко

Дарія Чередниченко: 7 березня. 12-ий день війни. Мій день народження. Ще два тижні тому найважливішою проблемою була відсутність ідей як святкувати свої 19 років. Хотіла чогось особливого. Так сталося, що цей день я й справді запам’ятаю на все життя. Ніч 7 березня була однією з найтихіших за останні декілька днів. Мені навіть вдалося виспатися. В цей день народження я отримала рекордну кількість привітань — два від батьків, одне від сусідки. Ранок почався з невеличкого сніданку з кількох шматочків ковбаси та сиру.

Без хліба. Тоді ми почали вже потроху забувати його смак. Вдень, помітивши мокрий сніг на вулиці, я вхопила відерце та побігла збирати брудну від попелу дощову воду. Сусідський хлопчик спостерігав за мною і не міг збагнути навіщо я збираю таку брудну воду. Одна з місцевих бабусь пояснила йому: «Під час війни будь-яка вода — велике щастя». Побігавши з відром води кілька разів на 5 поверх туди-сюди, я втомилася. Але зігрілася. Бо останнім часом руки та ноги постійно крижані від холоду вдома. Тато знайшов святкові свічки. Тож ввечері я загадала бажання на свій день народження. Торту звісно не було, тому свічка весело мерехтіла у великій, холодній картоплині.

Максим Кладітін: Сьогодні ми прокинулись не від сирени, а від будильника. Це вже навіть дивно. Попереду новий робочий день у чужому місті. Після виїзду з Маріуполя багато чого змінилося. Незмінна лише вона — війна. Вона всюди. У повітрі, в розмові з оточенням, в роботі. Раніше з колегами ми знімали іміджеві ролики для нашого університету. Тепер ми всі розкидані по світу. Зв’язок втрачено. Як і наша спільна робота. Тепер не знімаються веселі ролики, тепер — тільки сумні новини. Але це життя. Воно триває. Кожний з нас робить свою, важливу для України, роботу. І не важливо прокидаємось ми від будильника чи сирени.

Читайте також: Наші інтерни, студенти та студентки активно допомагають на війні — ректор Луганського медичного університету

Андрій Куликов: Думаючи про те, що молоді, чудові студенти, які в свої 19, 20 років вміють не менше, ніж я зараз у свої роки, я і плачу, і радію. Радію тому, що радіо України, як і її майбутнє, є кому творити.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS