Я вів щоденник, щоб залишатися людиною — письменник про окупацію Київщини

У цій розмові йтиметься про побачене і пережите під час окупації Київщини.

Ведучі

Анастасія Багаліка

Гостi

Володимир Рафієнко

Я вів щоденник, щоб залишатися людиною — письменник про окупацію Київщини
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/07/Podkast-Bahalika_Volodymyr-Rafiienko.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/07/Podkast-Bahalika_Volodymyr-Rafiienko.mp3
Я вів щоденник, щоб залишатися людиною — письменник про окупацію Київщини
0:00
/
0:00

Володимир Рафієнко — український письменник родом із Донецька. Із 2014 року живе в Києві. До початку війни на Донбасі писав свої твори російською, в основному видавався в Росії і вважався представником російської літератури; після переїзду на Київщину, вивчив українську мову, згодом почав писати українською. У 2019-му видав свій перший роман українською «Мондегрін (пісні про смерть та любов)». Після початку повномасштабної війни Росії проти України вдруге опинився в окупації. Володимир разом із дружиною жили у дачному кооперативі поблизу Клавдієво-Тарасово.

Із початком російського вторгнення на Київщину вони опинилися в оточені російських військ між Житомирською і Варшавською трасами. Понад три тижні з Володимиром не було зв’язку. Врешті наприкінці березня письменника і його дружину вдалося врятувати.


Володимир Рафієнко: Війна почалася для мене на дачі під Києвом. Неочікувано, звичайно, хоча всі й очікували. 24 лютого — річниця нашого з дружиною весілля. Ми готувалися до нього, це наше маленьке родинне свято. Ми їздили вибирати вино, сир. Намагалися не вірити в гірше, слухали експертів, які казали, що якщо Росія і нападе, то обмежиться наступом на Донбасі. Але коли ми прокинулися вранці, між нами і Києвом вже точилися бої. Це був шок. Протягом доби я намагався знайти транспорт за будь-які гроші, щоб вивезти хоча б дружину. Але це вже було неможливо, — і на Варшавській, і на Житомирській трасах вже точилися бої. Водії відмовлялися їхати, вони боялися, і пального вже не було. Через добу я зрозумів, що ми опинилися в оточенні, в колі російських військ.


Читайте також: «Тітонько, я буду жити?»: у Бородянці ексгумували тіла 9 людей, серед яких 15-річна дівчинка


Перші дні шок тільки посилювався. Били так, що наш дім хитався, двері самі відчинялися. Перші три-чотири дні було важко, а потім стало ще гірше тому що зникла вода, світло і інтернет. І до жаху додався інформаційний вакуум. Ми швидко зрозуміли, що електрику не відновлять, а отже ми не зможемо заряджати смартфони і павербанки, які в нас є, вистачить ненадовго. Але зв’язку не було. Люди з села знайшли кілька місць у лісі, де можна виходити і хвилину чи 30 секунд поговорити і щось сказати. Це було ніби полювання за мобільною хвилею.

Анастасія Багаліка: Тут маємо пояснити слухачам, що територія, де відбуваються події — це територія між двома трасами, Варшавською і Житомирською. Там скрізь сосни і ліси.

Володимир Рафієнко

Володимир Рафієнко: Так, сосни і ліси. В кінці лютого там почалася передчасна весна, яка в березні знову змінилася зимою. У перші дні я боявся, що ліси загоряться від обстрілів і почнуть палати. І що ми всі згоримо, бо у нас навіть підвалу немає.

Анастасія Багаліка: Що ви робили далі? Кооперувалися із сусідами?

Володимир Рафієнко: Коли зникла вода і світло, а у нас там на дачах немає централізованого водопостачання, тож довелося виходити з подвір’їв на вулицю і говорити з людьми. У декого були колодязі, але ж треба було просити дозволу прийти набрати води. Я пішов шукати людей, ми почали з’ясовувати ситуацію. Молоді хлопці організували щось типу тероборони і патруля, їздили допомагали один одному. У кого були машини і пальне, ті їздили купувати і добувати їжу по селах, бо магазини позакривалися. Ми з головою правління порахували, скільки нас там було. Виявилося, що нас близько 99 дорослих, понад 40 дітей, вагітні жінки були, люди хворі на діабет. Ми з’ясовували, кому треба їжа. Багато людей приїхали як на дачу пересидіти і не брали запасів, очікуючи, що за два-три дні все закінчиться. Але нічого не закінчилося, натомість закінчилася їжа.

Анастасія Багаліка: Відчуття самоорганізації змінило стосунки між людьми?

Володимир Рафієнко: До війни я майже нікого там і не знав. Хіба що декількох людей. Але також багато з тих, хто приїхав, до війни тут також не жили. Люди приїхали до родичів, знайомих. Тому було дуже багато незнайомих людей. Але потреба бути разом у цій ситуації звичайно людей об’єднала і сплотила.

Анастасія Багаліка: Відчувалося, хто «свій», а хто — «чужий»?

Володимир Рафієнко: Так, звичайно, відчувалося. Хоча там було небагато таких, хто чужі. Але були такі. Всі ж з усіма говорять, ходять разом до колодязя, в ліс — шукати мобільну хвилю, на правління. Ну і всі чують, хто що каже, якою мовою розмовляє. Я говорив українською. Наша голова правління говорила українською. Більшість людей говорили російською. Але були і такі, хто міг сказати: «чого ми воюємо, невже не можна домовитися, треба скоріше домовлятися». Я намагався триматися від таких людей подалі, тому що зрозуміло, що психічний стан і рівновага страждали, і я боявся, що почну неадекватно, чи навпаки адекватно, реагувати і це призведе до якихось наслідків. Тому я намагався не спілкуватися із такими. Але в нашому дачному кооперативі таких було небагато. В основному люди були проукраїнські, всі наші.

Анастасія Багаліка: Ви раніше розповідали, що почали в окупації писати щоденник. Я подумала, — невже важкий емоційний стан і потреба потурбуватися про виживання не відключили потребу фіксувати і записувати побачене?

Володимир Рафієнко: Навпаки. Я змушував себе приділяти увагу щоденнику, щоб структурувати свідомість. Тому що протягом дня майже немає що робити. Світла нема, комп’ютери не працюють, я не можу працювати, не можу спілкуватися, бо нема з ким, окрім дружини. А з людьми на вулиці ти ж не будеш спілкуватися цілий день. Дуже рано починається вечір, холодно, — у нас було -15, -17 градусів морозу. Ти замкнений у цих стінах. Тому потрібно структурувати свідомість для того, щоб залишатися більш-менш адекватним. Я змусив себе наприкінці першого тижня війни почати вести щоденник. Писав по кілька годин, записував усі розмови, враження, навіть незначущі деталі і події за день. Це потрібно для того, щоб трохи дистанціюватися, а дистанціювання допомагає виживати. Мені потрібно було відповідати не тільки за себе, а і за дружину, яка дуже переживала. Багато людей в Україні зараз знають, що таке «прильот» і як гупає різна артилерія, коли стріляють. Але коли це триває три тижні поспіль, треба робити зусилля над собою і своєю психікою для того, щоб триматися. Це важко передати словами, я думаю, що не зможу це пояснити.


Читайте також: «Цінності допоможуть вижити й відновитися»: історія психолога, що пережив окупацію


У нас вдома немає підвалу і ніколи не було. Це літній будиночок із тонкими стінами. Гупало так, що я думав, він не витримає і завалиться, або зруйнується система опалення і труби десь порвуться. Треба було якось давати раду своїй психіці. У мене був щоденник, вивчення англійської, перечитування Шекспіра, розмови з дружиною, розмови з людьми, щоденні господарчі справи. Я намагався це якось унормувати, щоб не залишатися без діла. Ми прокидалися дуже рано і до самого вечора треба було триматися, щоб залишатися людиною, тому що було дуже страшно. Дуже страшно.

Анастасія Багаліка: Скільки ви записали?

Володимир Рафієнко: Перед війною мій друг письменник Любомир Дереш подарував мені великий щоденник. Там ще на обкладинці фото Гемінґвея. Я дивився ще, пам’ятаю, і думав: «Ну що я в цьому щоденнику писати буду?». Під час окупації я списав половину сторінок. А потім з’явилася примарна можливість виїхати з окупації і я цей щоденник запакував таким чином, щоб на російських блокпостах його не знайшли. І коли в той день нас не змогли забрати, я вже не став розпаковувати і почав вести щоденник в іншому зошиті. І ще тиждень чи десять днів писав у ньому. Тому загальну кількість сторінок я точно підрахувати не можу. В перші дні писалося багато, були емоції, шок, важко було зупинитися. А потім вже на третій-четвертий тиждень вже так охопила безнадія, що я писав мало. Ми знаходилися між Бучею і Бородянкою. Звідти були гумантіарні коридори, а від нас – ні. Ми наче не існували на мапі. Люди, хто мав власний автотранспорт, почали збиватися в колони і виїздити. Їхали в напрямку рівного з плакатами “Діти” і білими ганчірками. Я прокидався зранку і бачив як дорогою повз нас їхали навіть не десятки, а сотні автівок, які покидали цю місцевіть, де залишаємося ми. В нашому кооперативі з-понад 150 людей лишилося 23 людини з нами включно. Більшість з тих, хто лишився, мали підвали і запаси їжі, генератори. А у нас не було нічого і надії виїхати теж.

Анастасія Багаліка: Я у вас досі не наважувалася за ці місяці запитати, але запитаю. Чи вам доводилося спілкуватися з російськими військовими?

Володимир Рафієнко: Тільки коли нас евакуювали волонтери, то під час виїзду на блокпостах. Але в іншому нам пощастило, бо те, що ми не існували на мапі, не мали водопостачання, електрики і зв’язку, робило наш кооператив нецікавим для росіян. Вони ставали біля нас у селах. Потім, коли ми вже виїздили, я бачив, що вони з цими селами зробили: розстріляні паркани і хати, артилерія і танки, які стояли у дворах між хатами. Але в наш кооператив вони не заходили, принаймні поки ми там були. Потім вже, коли ми поїхали, я телефонував людям, які там лишилися, бо просив волонтерів завезти їм ліки і їжу, і люди казали, що вже після нашого від’їзду прийшли росіяни. Я не знаю, що би було. Яке щастя, що ми встигли.


«Сприяння соціальній згуртованості в Україні / Пункт 7», який реалізується Американською Асоціацією юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI). Відповідальність за зміст інформації несе автор(ка). Представлена інформація може не збігатися з поглядами ABA ROLI


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS