Про це поговорили у п’ятому випуску програми «Видимі герої».
Гості ефіру — ветеран війни, Уповноважений представник Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій Вадим Свириденко та психологиня і волонтерка Олена Звєрєва, яка зараз перебуває на зв’язку із ветеранами цілодобово.
Вадим Свириденко: Інколи мені ставлять питання: «А ти хотів колись покінчити з життям самогубством?». Ніколи не можна ставити це питання — ні журналістам, ні психологам. Мені здається, що вони спонукають цим до самогубства. Ні в якому разі не можна!
Психолог має знати питання, після яких стає боляче, і відпрацювати їх з ветераном. Наприклад, дитина може поставити питання: «Чи ти когось вбивав?».
По-перше, ми — захисники, і дитині треба розповісти, що я йшов на цю війну захищати. І інколи мені потрібно було захищатися, щоб ситуація не дійшла до крайньої точки. Я захищав і цю дитину, і її сім’ю. Тут треба казати, що ми всі — українці, і що прапор у нас український, і гімн український, і ми маємо це все любити.
Або питання серед дітей: «А де був твій тато? А що він робив на фронті?». І дитина має вміти відповісти: «Мій тато захищав українців і українок». До цього треба готувати.
Був у нас такий негатив раз. Ми колись стояли з іншим ветераном, у нього не було руки й ноги. А вона (сусідка – ред.) йому каже так з огидою: «Ну що, довоювався? Добігався? Втратив руку і ногу?». Та ти ж українка! Якщо ти себе такою вважаєш. Це люди, які пішли тебе захищати. Ми на своїй території, на своїй землі. Якщо ви не вважаєте себе українцями, то кордони відкриті, світ відкритий — хоч в Африку, хоч у Китай. Кому подобається Забайкалля, то будь ласка. Але ми народилися тут, ми маємо любити українську мову.
Читайте також: Після 24 лютого багато хто в Україні зрозумів психологічний стан ветеранів — Вадим Свириденко
Вадим Свириденко: Дуже часто волонтерки виходять заміж за хлопців наших. Спочатку просто приходять, спілкуються, а потім народжуються сім’ї. І вона не дивиться ні на те, що він втратив зір, ні на ампутації. Таких історій повно. І всі думають: а як ти з ним живеш? Та нормально живе. Сприймає, любить, у них кохання. І сім’ї спортом разом займаються, бігають кілометри. Я завжди кажу: підтримуйте ветерана і він подякує за те, що ви його підтримали.
Історії одруження з медсестрами або волонтерками — дуже чудові. Я лежав з одним бійцем з тяжкими пораненнями, який одружився з медсестрою. У них зараз чудова сім’я. Мене реабілітував афганець, який теж мав ампутацію, тож він і цьому хлопцеві допомагав. При зустрічі цей реабілітолог питає мене, як той хлопець. Я відповів, що у нього все добре, одружився з медсестрою. А цей афганець-реабілітолог також одружився свого часу з медсестрою. І він мені каже: «У цьому житті нічого не змінюється».
Жінки просто бачать силу бійця, який виліз з цього стану. Бачать, що це — людина, на яку можна опертися в житті. Він себе винесе і сім’ю винесе. І у нас таких позитивних історій дуже багато.
Але сім’ї деколи не витримують, тому що треба пройти етапи відновлення, депресію, агресію. Тому я інколи кажу, що необов’язково, щоб родина була цілодобово з цим бійцем. З бійцем мають працювати фахівці, а родина має теж відпочивати. Для цього існують реабілітаційні центри з мультидисциплінарною командою. І це головне.
Так, сім’я має бути завжди на зв’язку: є і відеозв’язок, і аудіо. Сім’я має бачити, як він підіймається, радіти цьому, і дитина має це бачити. А потім і для дитини не буде шоком, коли тато прийде на протезах, тому що вона буде бачити відновлення.
Читайте також: За пів року в Україні знищили 45 700 окупантів
Олена Звєрєва: З 2018 року я зрозуміла (а я працювала на посаді завідувачки відділення центру реабілітації учасників АТО), що ті люди, які приходять до психолога та реабілітолога, перебувають вже на шляху одужання. Тобто вони вже усвідомили, що їм потрібна допомога. До того, у 2018 році у нас на Волині було 18 суїцидів. Більше, ніж бойових втрат. Тоді у нас виникло питання: як цьому дієво зарадити?
Жодних державних програм на той час не існувало. О 20 зачиняється амбулаторне відділення. Ветеран залишається на самоті зі своїми проблемами. А, як відомо, у всіх, хто повертається з війни, найбільше флешбеків і тривожності саме вночі. Вони не сплять до ранку, а потім вони відсипаються. Зазвичай обстріли відбувалися о 4-5 ранку, організм вже перебудувався на той ритм. Відтак найважча пора у них лишалася на самоті. Тому ми вирішили зробити центр допомоги цілодобовим із виїзною бригадою кризової психологічної допомоги.
Оскільки у нас немає великої армії психологів, ще менше психологів, які готові працювати з ветеранами й мають досвід, то ми започаткували програму «Допомога рівний рівному». Тобто у мене на центрі працюють два психологи, адміністратори, водії — всі ветерани, які свого часу були реабілітовані у нашому центрі. Це працює найліпше.
Нас почали викликати поліція, швидкі, небайдужі громадяни. Викликати на всі проблеми ветеранів, які виникають протягом доби. На нашому рахунку багато врятованих життів і врятованих родин. Це надає наснагу працювати надалі.
Зараз ветеранів стало більше. До 24 лютого на Волині було 16,5 тисяч ветеранів. Тепер можна множити на десять. Вони повернуться. І зараз я проводжу постійні тренінги у всіх спільнотах, адже люди хочуть знати, як зустріти ветерана, як з ним спілкуватися, як самим оговтатися. Ми зараз всі знаходимося в ситуації війни, бо війна прийшла вже у кожний дім. Тому я проводжу такі тренінги із цивільним населенням.
Олена Звєрєва: Ніколи не чекайте, що буде так, як було до війни. Не буде. Це змінило його назавжди. Він не перестане бути ветераном ні через 20 років, ні через 30 років. Він до кінця життя буде мати цей досвід, який з ним залишиться назавжди. Тут важливо воювати з війною за його душу, за його повноцінне повернення. Тобто за соціальну адаптацію, за комфортний психологічний стан.
Коли ветеран повертається додому, його треба огорнути теплом та спокоєм. Не нав’язуйтеся з питаннями «А що там було?». Коли він захоче, він почне розповідати. Ви можете сісти просто біля нього, взяти за руку, обійняти й мовчки посидіти. Сказати, що вам так потрібно, вам так добре. Для ветерана важливо, що його чекають, що він мав за кого воювати, що його подвиг дуже цінується. Будь ласка, вчить своїх дітей і своїх рідних, що чин ветерана — це подвиг. Вчинки можуть бути погані, люди не святі. Але розмежовуйте: вчинок окремо, а ти — герой, і ми з тобою поруч завжди.
Що таке бути дружиною ветерана? Це бути сильнішою у мільйон разів, це бути психологічним кіборгом. Тобто не плакати в трубку, не жалітися, не дорікати, що «ти лишив, а в мене тут проблеми». Треба бути сильною, постійно давати підтримку, надихати й казати, що ви поруч. Ми всі зараз в ситуації війни, у нас у кожного й кожної свій фронт. Нічого немає важчого, ніж невідомість того, що з твоєю дитиною або з твоїм чоловіком. Але потрібно вірити, молитися і чекати. Вони відчувають. Навіть ті, які в полоні. Звільнені полонені розповідають, що вони відчували, що про них пам’ятають, що за них борються.
Читайте також: РФ офіційно підтвердила утримання в полоні Максима Буткевича
Ніколи не жалійте, жалість принижує. Воно не допомагає, навпаки. Ти розумієш, наскільки ти тоді одинокий у своїй боротьбі, тому що всі розклеїлися, а ти один дорослий.
Ми днями говорили із Вадимом Свириденком. Він відвідував хлопця, якого повернули з полону. Зараз він лежить у шпиталі. У нього стоїть питання ампутації руки й ноги: чи врятують, чи ні. Я кажу Вадиму, що я з ним теж спілкуюся. І пояснюю, що рука і нога — це не найголовніший орган для чоловіка. Він почав сміятися і каже, що сказав йому те саме. Тобто життя продовжується. Втрата органу — це не втрата надії, можливостей. Якщо закриваються одні двері, відкриваються інші. І до цього треба бути позитивно налаштованим.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS