Реабілітація після війни — постійна робота над собою, бо спогади нікуди не дінуться — Свириденко

Яким має бути психолог для ветерана?

Вадим Свириденко: Це обов’язково має бути психолог, який може працювати з бойовою травмою. На сьогодні наша армія цех психологів має, і йдуть навчання у військових університетах. У багатьох випадках нам хотілося б, щоб психолог мав бойовий досвід, але це не обов’язково і не завжди потрібно. Тут важливий підхід до людини, досвід роботи з травмованими бійцями — а це і є, як на мене, цей бойовий досвід. Бо якщо психолог повертається з війни, він сам може бути травмованим, і його самого потрібно повернути до цивільного життя. Адже, заглиблюючись у чужу історію, він зсередини може таке щось видати, що травмує людину, з якою він працює. Тому не потрібно, щоб психолог обов’язково був учасником бойових дій. Але він обов’язково повинен мати ліцензію на те, що він може працювати із травмованою людиною.

 У роботі психолога важлива довіра, і не всім психологам вдається цей бар’єр недовіри подолати. Мене, наприклад, не розкрили психологи, мене розкрили дві людини — це психотерапевт і капелан. Капелан — це та людина, яка стала психологом для мене. Я до сих пір шкодую, що я не взяв адресу цього капелана, а він живе у Львівській області. Якщо він мене почує, я б хотів з них поспілкуватися більше. Отже, є ліцензовані психологи, а є капелани, і вони мають йти до людей, до наших ветеранів.

Читайте також: У Херсоні пенсіонери отримали виплати від окупантів та перерахували їх ЗСУ

Допомога, яка шкодить

Вадим Свириденко: Був лікар, який прийшов до мене і поставив мені питання: «А якби ти знав, що ти отримаєш травми і ампутації, чи ти пішов би воювати?». І мене просто перевернуло це питання. Перед тобою сидить ветеран, що втратив кінцівки, а ти — український лікар, який до нього прийшов, і ставиш таке питання? Йому треба одразу давати термін ув’язнення. Але я йому відповів: «Так, пішов. І кого першого хотів би зустріти, так це тебе». Зараз правильно роблять, що зменшують кількість людей, які мають допуск до травмованих бійців. До нас йшли багато — хтось просто з добрими намірами, хтось сидів плакав поряд. А отаке прийде і переверне все з ніг на голову. Таких людей треба карати, хоча б словесно, їх треба виводити назовні і показувати суспільству.

Читайте також: «Своє тіло треба прийняти і полюбити»: як допомогти військовим, що отримали ампутацію кінцівок?

Чи є нормальним для травмованого бійця злість і гнів?

Вадим Свириденко: Злість — це ненормально і депресія — це ненормально, а нормально — це вміння керувати собою. Терапевт мені говорила, що треба той негатив, який в мені, переводити у позитив, і це гарні вправи, щоб концентрувати в собі енергетику, яка дає людині сили жити далі. Треба вчитися тому, щоб переводити свої негативи у позитиви. Ти їх переводиш, а тоді, у майбутньому, коли тобі енергетики забракує, це дасть можливість знову встати, піти і далі жити.

Читайте також: У нас були бійці з ампутацією, які не могли бігати, а після реабілітації бігли 42 км — Вадим Свириденко

Як зрозуміти, що психолог допомагає і чому важлива власна боротьба?

Вадим Свириденко: Не завжди бійці правильно налаштовують себе на психолога. Вони думають, що психолог один раз прийшов, ми поговорили, перемикнувся якийсь перемикач і все. Насправді, психолог, як і будь-який лікар, розповість, у який бік треба йти. А інша боротьба — це боротьба всередині тебе, де ти дійсно маєш налаштувати себе на цю роботу. Треба багато працювати над собою, і тут дуже багато допомагають фізичні рухи, ця динаміка, яка підіймає психологічний дух. Це все комплекс. Зараз у реабілітаційних центрах ментального здоров’я і спортзали роблять, і заняття йогою є, і арт-терапія. І це постійна робота, адже спогади травмованої людини нікуди не подінуться. Я завжди казав, що ми боремося за життя ветеранів, але бачу, що зараз у нас також дуже багато цивільних травмованих.

• Реабілітація — це постійна робота, адже спогади травмованої людини нікуди не подінуться

Що робити зі спогадами?

Вадим Свириденко: Я вже так багато разів розповідав про ці спогади, що десь вони, може і притерлися. Проте вони все одно залишаються у пам’яті. Ми не можемо це забути, ми з цим весь час живемо і весь час будемо жити. Головне, щоб вони не викликали у нас агресії і депресії, щоб вони не нашкодили іншим. Тут треба сісти і подумати — а що зі мною було, а чому так сталося? Треба так зробити, щоб воно не повторювалося. Це постійна робота над собою, і варто розуміти ту точку, де треба зупинитися навіть у розмові з ветераном. Але це розуміння самого себе зсередини.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS