Гість програми — Вадим Свириденко, ветеран війни, Уповноважений представник президента України з питань реабілітації учасників бойових дій.
Вадим Свириденко: Коли людина йде воювати, родина сподівається, що вона повернеться живою, неушкодженою, і такою, якою була. Але психологічний стан людини, що воювала, міняється. Я скажу, що 24 лютого, коли почалися великі обстріли країни, нас, ветеранів, багато хто зрозумів.
Тому, перш ніж відбудеться зустріч ветерана з родиною, з його сім’єю має попрацювати психолог. Пояснити родині, що ветерану буде не легко якийсь період, що потрібно допомагати один одному. Навіть дитині варто сказати, що батько повернувся трішки в іншому стані, але дитина тут і буде головним психологом та психотерапевтом для ветерана.
Читайте також: У нас були бійці з ампутацією, які не могли бігати, а після реабілітації бігли 42 км — Вадим Свириденко
Вадим Свириденко: Повертаючись з війни, ми ще живемо війною, і війна у наші голови буде повертатися неодноразово. Але самоконтроль має бути присутнім — що ти говоритимеш сім’ї. Я вважаю, що між чоловіком і дружиною має відбуватися відверта розмова. Ветеран повинен сказати: «Якщо я буду агресивним, якщо буду у якомусь незрозумілому стані, ти маєш мені сказати — стоп, ти кажеш не те». Ви знаєте, воно спрацює, бо спрацює самоконтроль. Просто треба домовлятися, це має бути проговорено в сім’ях неодноразово. Через ці кризи всі проходять. Мені дружина розповідає такі речі, за які я вибачався. Я їх не пам’ятаю. Але її одразу попередили: «Почекай, він цього навіть не буде пам’ятати». Так і було. Тепер я включаю самоконтроль. Коли я відчуваю, що щось не те, я йду на прогулянку, йду займатися спортом, роблю вправи.
Читайте також: Реабілітація після війни — постійна робота над собою, бо спогади нікуди не дінуться — Свириденко
Вадим Свириденко: Ми приходимо іншими людьми і ми хочемо поновити своє кохання, але це як нове знайомство. Ви маєте пройти знову букетно-квітковий період, знову дарувати щось, можливо, вірші читати, десь бути безшабашними. Але коли ще є діти, ми це також маємо враховувати. Мама має розповісти дитині, яким став тато, і тато має гуляти з дитиною, йти до школи з нею, навчатися разом. Обов’язки тата ніхто не знімав.
Ніколи не можна від себе відганяти дитину. Якщо з дитиною неправильно поспілкуєшся, вона другий раз не підійде. А це буде викликати злість — чому дитина перестала спілкуватися. А, може, треба в собі розібратися? Чому дитина не хоче спілкуватися? По-перше, треба попросити вибачення, попросити про спілкування, тому що це — довіра. У мене був випадок, що зі мною дитина спілкується, торкається мене і я вже через п’ять хвилин сплю. Вона мене так розслабляє! Вона питає: «Тато, ти спиш?», а я відповідаю: «Ні, ти що? Ніколи». А сам розумію, що вона дуже розслабляє мій психоемоційний стан.
Я хочу попросити наших військових і сімейних психологів, щоб, мабуть, інколи вони спілкувалися не тільки один на один з ветеранами, а щоб була така сімейна реабілітація. А після цього поспілкуватися з ветераном — щоб він відчув, коли задають питання дитині, наприклад, що вона відчула, коли тато був агресивним. І тут тато має згадати цю ситуацію і відпрацювати в собі — що викликало агресію. Тому що робота психолога — це 50% перемоги, все інше — це робота самого тата.
Вадим Свириденко: У реабілітаційних центрах завжди висить груша. Психологи радять бити в грушу, щоб виходила агресія. Коли б’єш в грушу, вона має відлетіти. Але якщо у тебе травмований мозок, ти сам відлетиш від груші — це означає, що у тебе щось із мозком не так, щось із балансом не так, і його треба тренувати. Якщо немає груші, не рекомендую бити в стіну, вона тверда і можна травмувати руки. Це — біль, що викличе ще більшу злість. Обов’язково треба, щоб предмет відлітав. Спробуйте вдарити газету, тому що у багатьох випадках газета розривається. Так вийде злість.
Вадим Свириденко: Нерозуміння ситуації. Нерозуміння, у якому стані повернувся ветеран. Але я хочу і захистити сім’ю. Давайте повернемося до дружин і мам, які переживають цей стрес. Вони кожен день хочуть почути чоловіка, дитину, що з ним все добре, що він не травмований, що він живий, а тут зв’язок переривається на декілька днів. Що людина переживає? Та вона страшенно переживає! Мені неодноразово телефонували такі мами, і я сам це переживаю, адже мій друг на передовій. Я пишу, надсилаю повідомлення, і мені достатньо лиш одного слова «все добре». Тоді мене попускає на якийсь час. Тому цих мам і дружин треба розуміти.
Зараз у нас є спеціальні хаби, куди мами можуть прийти і поспілкуватися з психологами, і це дуже важливо. Коли я спілкуюся з мамами, я інколи годинами не йду на роботу. Я відчуваю їхній біль.
Не всі мами витримують, особливо коли боєць гине. І ми просимо тих мам, які мають цей трагічний досвід, іти до тих мам, які щойно отримали жахливу звістку. Тому я наголошую, що ця реабілітація має бути на рівні ОТГ, адже там люди, знаючи ці всі родини, будуть мотивувати родини на подальше спілкування одна з одною, знаходити точки дотику у цих сім’ях.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS