Архіви — пам'ять нації: як Україна зберігає свою історію під час війни

Від глиняних табличок до цифрових носіїв: незмінна роль архівів

Максим Буткевич: Чому важливі архіви? Що вони дають не лише для функціонування державного апарату, а й для людей, їхньої пам’яті, пошуку справедливості, історії та культури? Що є найважливішим у збереженні, розвитку й збагаченні архівів?

Анатолій Хромов: Складне запитання, якщо відверто. Майбутнім архівістам на введенні в професію читають цілий курс лекцій про це.

Якщо ж коротко, архіви — це обов’язкова складова людської цивілізації. Суспільство існує відтоді, коли з’явилися писемність, перші міста й держави, і саме тоді виникли архіви. Очевидно, що архіви існуватимуть доти, доки існує людство. Я часто кажу, що це одна з найбільш стабільних професій у світі. Усупереч мінливості навколишнього середовища, є чимало переваг обрати саме цей фах, адже архівісти будуть потрібні завжди.

Звісно, формати змінюються — від глиняних табличок до сучасних електронних носіїв. Проте сутність залишається незмінною. Чому архіви важливі? Для держави це, образно кажучи, «паспорт нації», а також свідоцтво про народження та вся сукупність фактів її буття — за аналогією з документами окремої людини.

Водночас архіви надзвичайно важливі й для кожного конкретного громадянина. На жаль, війна в Україні підсвічує це значення ще гостріше.

Сучасні архіви: як зберігають документи та які діють обмеження доступу

Максим Буткевич: Коли кажуть слово «архів», у багатьох людей — зокрема старшого покоління — одразу виникає образ величезних сховищ зі стелажами, заставленими паперами, коробами та папками. Як виглядає сучасний архів насправді, що до нього входить і яким він має бути?

Анатолій Хромов: Він так і виглядає — у тому сенсі, що понад 90% Національного архівного фонду зафіксовано на папері. Меншу частину становлять давніші документи на бересті чи пергаменті, а також кіно-, аудіо- та фотодокументи на різноманітних носіях (плівці, склі тощо). Тому основна маса фонду дійсно зберігається на папері, а сховища являють собою стелажі, заповнені захисними коробами для запобігання впливу світла та пилу.

Сучасність архіву полягає передусім у технологічності. Йдеться про складне та коштовне обладнання, яке гарантує дотримання суворого температурно-вологісного режиму тощо. Збереження цієї документальної спадщини потребує значних інвестицій.

Максим Буткевич: За радянських часів і певний період після розпаду СРСР частина архівів була закрита. Згодом вони відкрилися — і на тлі багатьох інших країн регіону досі залишаються відкритими. Які архіви сьогодні закриті і чому? Які існують обмеження на користування архівами?

Анатолій Хромов: Узагальнюючи, за оцінками незалежних експертів, Україна повністю відповідає європейським стандартам доступу до архівної інформації.

У контексті євроінтеграції наші архіви готові до роботи за європейськими правилами. Ба більше, у частині доступу до масивів документів колишніх радянських спецслужб ми, за незалежними опитуваннями, є лідерами у своєму регіоні.

Водночас у будь-якій країні світу існують обґрунтовані обмеження доступу до інформації, які можна розділити на дві категорії:

• Захист персональних даних: інформація про приватне життя особи відповідно до закону про архіви обмежується терміном на 75 років (або може бути відкрита за згоди самої людини).
• Інтерес державної безпеки: йдеться про службову інформацію або документи, що мають грифи обмеження доступу («таємно», «цілком таємно» чи «особливої важливості»).

При цьому таких документів у мережі державних архівів України (центральних та обласних) украй мало — менше ніж 0,3% від загального масиву мають обмеження доступу за держтаємницею.

Як формується архів війни та які свідчення варто зберегти

Дарʼя Бура: Зараз в Україні фактично відбувається унікальний процес: архів війни створюється одночасно із самою війною. Що сьогодні може стати архівним документом: офіційний папір, особисте листування, фотографія, допис у соцмережі чи щоденник?

Анатолій Хромов: Ви абсолютно праві: війна активно документується, причому дуже часто недержавними інституціями та громадським сектором. Для нас, архівістів, важливо не просто закріпити тезу про те, що сучасна війна є найбільш задокументованою, а зробити її найзаархівованішою. Адже це не тотожні процеси. Багато хто займається фіксацією подій, але зовсім не замислюється над тим, що станеться з цими масивами даних у майбутньому.

Саме тому ми взяли на себе лідерство, яке було закріплене урядовим документом. Під моїм керівництвом створена спеціальна міжвідомча робоча група. Це майданчик як для державних інституцій, так і для громадського сектору, де ми інформуємо ключових акторів про можливість передачі задокументованих свідчень війни до державних архівів на постійне зберігання, адже багато хто просто не знає про таку можливість.

Дарʼя Бура: А що саме може підпасти під ці критерії? Як визначається, що вже є архівом, а що залишається просто задокументованим матеріалом?

Анатолій Хромов: Існують чіткі та дієві механізми. Головне поняття — це експертиза цінності. При кожній державній архівній установі створена експертно-перевірна комісія, яка складається з архівістів та зовнішніх фахівців. Вони оцінюють будь-який комплекс документів з погляду їхньої практичної, історичної чи культурної цінності. Саме ця комісія ухвалює рішення про набуття документами статусу Національного архівного фонду під час їх передачі до архіву, що зобов’язує державу зберігати їх вічно. Тобто ключовим інструментом є саме експертиза цінності. Це не означає, що не треба нічого документувати, але й не все, що фіксується сьогодні, автоматично стане частиною Національного архівного фонду.

Дарʼя Бура: Чи немає ризику, що інформації про цю війну виявиться занадто багато і ми не зможемо заархівувати все необхідне? Чи не пропустить щось ця комісія?

Анатолій Хромов: Існує поширений стереотип, що заархівувати потрібно абсолютно все. Проте ми живемо в інформаційному суспільстві. Це давня дискусія серед документознавців та архівістів: яка частка інформації загалом потрапляє до архівів? Найоптимістичніші оцінки говорять приблизно про 6%.

Міф про те, що ми зобов’язані зберегти абсолютно все, є нереалістичним. Навіть те, що вже збереглося в архівах до нас — це певна еклектика уламків минулих епох, а не повна картина. Проте навіть ці фрагменти мають колосальне значення.

Щодо того, що саме підлягає зберіганню: існує гарантований мінімум, забезпечений відпрацьованими механізмами.

Проте для архівістів важливо розширити цей пласт не лише сухою управлінською звітністю, а й живими свідченнями. Ми націлені на максимальне збереження аудіовізуальних документів (відео, фото) та егодокументів — щоденників, спогадів, історій пересічних людей, які живуть в умовах війни. Для нас це надзвичайно важливо. Якщо ви запропонуєте подібні кейси, з майже стовідсотковою вірогідністю архіви розглянуть такий масив даних і візьмуть його на зберігання.

Від різних колекцій до доказів для правосуддя: навіщо передавати документи до державних архівів

Максим Буткевич: Координація різних зусиль, про яку ви говорили, і створений механізм — чи дозволять вони уникнути ситуації, коли після закінчення війни ми матимемо десятки різних непов’язаних між собою архівів? Від величезних ініціатив на кшталт відомого Ukraine War Archive до зовсім маленьких колекцій. Чи взагалі варто цього уникати, чи це нормальний стан речей?

Анатолій Хромов: По суті, це нормально. Навіть попри те, що ми маємо достатньо централізовану систему, існують регіональні архіви, сфокусовані на регіональному вимірі війни.

Крім того, в нас є сім центральних державних архівів, які збирають документи загальнонаціонального значення, але профільовані за тематикою: є сховища документів органів влади, науково-технічних матеріалів, аудіовізуальних фондів, літератури і мистецтва. Тобто завжди існуватимуть різні колекції — наприклад, спеціальні збірки про досвід українців за кордоном, що є вкрай актуальним зараз.

Щодо різних інституцій: багато з них не є архівами в розумінні українського законодавства. Навіть якщо в їхній назві присутнє слово «архів», для держави це може бути ініціатива, платформа чи громадська організація — як завгодно.

Для нас як державної інституції надзвичайно важливий інший аспект: процес документування та архівування війни є критично важливим для реалізації принципів перехідного правосуддя. Ті документи, які будуть передані до державних архівів і отримають статус Національного архівного фонду, значно підвищують свою доказову цінність. Це стають офіційні документи, чия доказова база буде використана в тривалому процесі притягнення винних до відповідальності, а також у реалізації права суспільства на правду та справедливість у всіх вимірах перехідного правосуддя.

Яких втрат зазнали українські архіви через окупацію та повномасштабну війну

Максим Буткевич: Ми зараз надзвичайно активно поповнюємо наші архіви — зокрема всім, що стосується війни, — але водночас чимало й втрачаємо. Що саме було втрачено від 2014 та від 2022 років?

Дарʼя Бура: Додаючи до цього запитання: у січні цього року Державна архівна служба передала Незалежній міжнародній комісії ООН матеріали щодо незаконного привласнення Росією документів Національного архівного фонду України на окупованих територіях. Цей процес триває ще з моменту окупації Криму. Що сьогодні відомо про долю українських архівів на тимчасово окупованих територіях?

Анатолій Хромов: Це питання варто розділити на два етапи.

Перший етап — 2014 рік, початок російської агресії та фактична окупація Криму, Севастополя, частини Донецької і Луганської областей. Тоді держава виявилася абсолютно не підготовленою, тому практично всі масиви архівних документів на цих територіях були захоплені та привласнені Російською Федерацією. Йдеться щонайменше про 8 мільйонів архівних справ.

У 2022 році ситуація була кращою. Якщо порівнювати з іншими галузями культури — музейним чи бібліотечним фондами, — архівна система зазнала найменших втрат.

У нас є буквально два серйозних негативних кейси. Перший — пограбування Херсонського обласного архіву під час швидкої окупації, коли частина документів була вивезена на окуповану територію Криму. Другий — пожежа внаслідок удару у невеликому, але надзвичайно важливому архівному підрозділі управління СБУ в Чернігові. Там згоріли близько 13 тисяч архівно-кримінальних справ, що становили історичну цінність: документи про комуністичні репресії на Чернігівщині, Великий терор та боротьбу з дисидентами.

Крім того, є численні окремі випадки — десятки чи сотні, — коли внаслідок ракетних ударів і атак дронів зазнавали пошкоджень або руйнувань архівні будівлі, а деякі справи псувалися чи знищувалися. Проте сумарно, попри масштаб повномасштабної війни, яка стала найбільшою в Європі після Другої світової, втрати 2022 року вдесятеро менші, ніж у 2014-му.

Максим Буткевич: Це тому, що система завчасно готувалася до такого сценарію?

Анатолій Хромов: Готувалися, адже відповідні порядки існували. Проте зараз ми розуміємо, що багато інструкцій були застарілими й спиралися переважно на досвід Другої світової війни. Сучасна війна змінюється настільки стрімко, що дуже часто доводиться ухвалювати нестандартні рішення, не передбачені чинними регламентами, просто тому, що бюрократична система не встигає за реаліями.

Водночас саме цей досвід став нашою ключовою перевагою. Зараз я отримую велику кількість запрошень і пропозицій виступів за кордоном, хоча далеко не на всі погоджуюся. Сучасний український досвід порятунку та збереження архівів в умовах війни — це те, що найбільше цікавить колег у всьому світі. Наші напрацювання щодо роботи в екстремальних умовах є нашим унікальним надбанням.

Від викрадення документів до привласнення історії: навіщо Росії українські архіви

Дарʼя Бура: Росіяни захоплюють наші території і не знищують архіви, а саме крадуть їх. Для чого? Щоби переписати історію та позбавити нас доказів? Я розумію, що ворог діє за лекалами гібридної війни, але в чому їхня мета?

Анатолій Хромов: З погляду міжнародного гуманітарного права немає жодної різниці між знищенням та привласненням — і те, і інше є воєнним злочином. Що насправді роблять росіяни? Вони привласнюють ці документи як свої, що повністю вкладається в їхню шовіністичну, імперіалістичну політику.

Вони захоплюють території, вписують їх до своєї «Конституції» та створюють усю вертикаль владних інституцій на тимчасово окупованих землях. Згадаємо Херсон: вони створили фейковий «державний архів Херсонської області Російської Федерації», який юридично й наповнювали викраденими фондами.

Те саме відбувалося в Криму, Донецьку та Луганську. По суті, вони просто привласнюють чужі документи. Ба більше, іноді вони знищують частину документів, які за їхніми критеріями не мають зберігатися — тобто одноосібно ухвалюють рішення про ліквідацію матеріалів, оскільки ми позбавлені доступу до фондів.

Найцікавіше в цій імперській логіці те, що можна було б зрозуміти спробу заволодіти історичними документами часів Російської імперії чи Радянського Союзу — аби виправдати свою присутність на цих землях і нібито підсвітити «історичні права» Росії на регіони, що входили до імперії. Але найдивніше інше: наприклад, у Криму вони привласнили й включили до свого архівного фонду навіть документи періоду незалежної України з 1991 по 2014 рік. Вони не просто забирають їх, а зараховують до архівного фонду Російської Федерації. Тобто росіяни порушують не лише міжнародне право, а й власне законодавство, адже всі ці захоплення оформлювалися одним актом, зміною до закону, ухваленим без жодної експертизи цінності документів.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».  

Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі