Дискримінація в Україні: тебе можуть не взяти на роботу через стать, вік або погляди

Що таке дискримінація

Ірина Федорович: У всіх людей є упередження та певний досвід — приватний чи професійний. Ми живемо, чогось навчаємось та маємо думки щодо тих чи інших груп.

Тому, сказати, що є просунуті люди, в яких все «рожеве» і вони всіх люблять — неправда, упередження є у всіх.

Коли спілкуюся з професійними дорослими про те, де ж межа, і яким чином ми маємо усвідомлювати упередження, але не дискримінувати — я завжди говорю про те, що потрібно вчитися залишати свої упередження вдома, а, в межах своїх професійних обов’язків, за рівних умов, ставитися до людей однаково добре.

Якщо серйозніше про дискримінацію — говоримо про ситуації нерівності, які відбуваються через те, що людина має ті чи інші ознаки або належить до тієї чи іншої групи. Це може бути стать, вік, мова, етнічне походження, професія тощо. І, напевно, найскладніше — якраз пояснювати, що питання дискримінації рано чи пізно може торкнутися кого завгодно.

Абітурєнтці УКУ відмовили в поселенні до гуртожитку через прапор ЛГБТІК+ в соцмережах

Максим Буткевич: Деякий час тому соцмережі та медіа обговорювали скандальну ситуацію, коли абітурієнтці Українського католицького університету відмовили в поселенні до колегіуму через те, що в неї у соціальних мережах був веселковий прапор на підтримку ЛГБТІК+-людей.

Поміж аргументами, які наводили на виправдання цього рішення — мовляв, це приватний виш, який може самостійно встановлювати правила. У цій ситуації йшлося про дискримінацію?

Ірина Федорович: Коли я прочитала цю новину, то одразу згадала весь свій досвід роботи як експертки чи тренерки з бізнесом, власниками бізнесу або з очільниками компаній, і в них було дуже поширене запитання: «Ми ж приватна компанія, чому ми не можемо встановити вимоги до тих людей, яких беремо на роботу?».

Мені здається, що в Україні досі є міф, що приватне знаходиться на якійсь іншій «галявині» від решти. У нас є законодавство, яке регулює державний сектор, можливо, ще трохи комунальний — отут ми одразу згадуємо, що в нас є певні права.

А, як тільки йдеться про приватну власність, то нам здається, що вона регулюється приватною власністю.

І переглядала коментарі щодо цієї новини — мені було цікаво, чи ось цей феномен «приватне виключене з правової площини» зник. Він, на жаль, не зник. Мені здається, що частина проблеми в українському суспільстві — якраз це уявлення про те, що приватне випадає з правової площини. Ні, не випадає.

Тобто, діяльність приватного бізнесу та приватного вишу регулюється тими ж нормами, починаючи від Конституції, всіх міжнародних зобов’язань, і підпорядковується тому самому закону про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні, який говорить про те, що всі суспільні відносини мають бути без дискримінації.

Тому, приватний вуз не може встановлювати вимоги, які зменшують об’єм прав, до абітурієнтів.

Чим регулюється протидія дискримінації у законодавстві?

Ірина Федорович: Україна, коли стала незалежною, успадкувала певну кількість підписаних, ратифікованих, ще за радянських часів, документів та не відмовилась від них. Тобто, вона їх не анулювала і, відповідно, вони стали чинними для незалежної України. Потім ми приєдналися і ратифікували Європейську конвенцію з прав людини, стали частиною Ради Європи і, як мінімум, зобов’язані виконувати це.

Також ми ще захотіли до Європейського Союзу. Там теж встановлений певний стандарт того, що мають робити країни, які хочуть стати членами ЄС, або ті, хто вже ними є.

Тобто, все це на міжнародному рівні регулюється і цей обов’язок у нас як країни, яка щось вже має ратифіковане та кудись ще хоче, є.

Крім цього, у нас є Конституція, яка говорить про гарантії рівності, а в законодавстві наскрізно прописується як ми цю рівність розуміємо.

Якщо подивитися сукупно на українське законодавство — в нас є Кодекс законів про працю, який говорить про те, що має бути рівність в сфері праці; є законодавство про рекламу, яке забороняє дискримінаційну рекламу як в оголошеннях, так і загалом; є закон про вищу освіту, який говорить про гарантії рівності в освіті; законодавство, яке регулює сферу охорони здоров’я, так само має положення про гарантії рівності.

Тобто, наскрізно ось цей конструкт заборони дискримінації в нас вбудований в законодавстві. Питання в тому, що його треба дочитувати і виконувати.

Які групи найчастіше зіштовхуються з дискримінацією?

Ірина Федорович: У нас немає інструментів це виміряти, адже країна не проводить якихось масштабних, регулярних замірів, які би дозволили щось порівнювати.

Тобто, відповісти на це питання в порівняльному аспекті просто неможливо, тому що ми не заміряємо. В нас не вимірює це Держстат, також немає окремої інституції рівності як такої. Є уповноважений Верховної Ради з прав людини, який частково має функції інституції рівності.

До речі, омбудсману можна пожалітися, у тому числі на приватного роботодавця. Тобто, можна поскаржитися на комунальне підприємство, на орган центральної влади, на міністерство, а можна і на ФОПа, наприклад, за те, що він не взяв на роботу чи не поставив пандус.

І, відповідно, у нас є окремі розрізнені дані, які збираються в різних місцях. Є, наприклад, скарга до Уповноваженого. Коли дивимося на його щорічні звіти, то можемо намагатися, в їхніх межах, порівнювати дані.

Якщо подивимось, наприклад, на дані 2020-2021 років, то побачимо, що зростає кількість скарг від людей з інвалідністю. Тобто, відбулися певні зміни, почали більше говорити про недоступність і люди стали частіше звертатися.

Мені здається, що феномен, коли люди починають скаржитися на дискримінацію, ще пов’язаний і з тим наскільки ми розуміємо та усвідомлюємо, що маємо ці права і, що певний звичний статус кво не окей та на нього можна скаржитися. Більше того, на нього потрібно скаржитися і намагатися змінити.

Можна також дивитися на звіти громадських організацій, але для мене вони також не дуже порівняльні, адже розуміємо, що громадський сектор працює тоді, коли в них є на це ресурси.

Один із найбільших видимих видів дискримінації — за віком. Це правда?

Максим Буткевич: Пам’ятаю в якийсь момент була думка, що одним з найбільш невидимих, але найбільш присутніх типів дискримінації була — за віком на ринку праці, наприклад.

Ірина Федорович: До чергових змін до закону про рекламу, ви праві — поки не переписали статтю, яка говорить про те, що можна, а що ні, до 2015 року, здається, це були зміни, і певний час ще воно за інерцією йшло, поки всі дочитали — таких оголошень (щодо роботи — ред.) було набагато більше.

Раніше це було більш присутнє в публічному просторі та кидалося в очі. Зараз цього дещо менше. Я пам’ятаю час, коли бізнес, який займався створенням платформ, де публікували вакансії тощо, після чергових змін до закону про рекламу, закону про зайнятість, намагався дещо звертати увагу на це. Вони розуміли, що якісь правила змінюються і треба їх дотримуватися.

Були якісь невеликі кампанії щодо коректності, я знаю платформи, які намагалися фільтрувати це, встановлювали певну модерацію. У нас з цими платформами і бізнесом були навіть дискусії про те, а навіщо це робити.

Пам’ятаю позицію правозахисної спільноти — я рада, що колеги підтримували — про те, що ми маємо створити фон, де ось такі підходи зменшуються, щоб люди могли розуміти, що вони можуть туди піти.

Адже, якщо з усіх закутків розповідати, що в 30 тобі сюди не можна, в 40 тобі туди не можна — це не ок. Не у всіх людей вистачає впевненості і бажання сказати: «А якого?», — і піти на це скаржитись. Тобто, більшість людей будуть довше шукати роботу, що теж не окей.

Динаміка дискримінації в Україні

Максим Буткевич: Уже минуло 13 років від ухвалення закону про засади протидії дискримінації. Наскільки за ці роки змінюється розуміння теми дискримінації в суспільстві, передусім в отих середовищах, де найчастіше можна з нею зіткнутися?

Ірина Федорович: Воно точно змінюється повільніше, ніж я би хотіла, але змінюється. Після ухвалення закону про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні відбулася серія доповнень, змін до решти законодавства.

Якщо подивитися на ось цей масив змін, який відбувався після 2012 року — бачимо частіші згадки про заборону дискримінації чи нерівного ставлення або намагання створити певні заходи урівнювання в якихось національних стратегіях. Тобто, видимість та публічний рівень обговорення того, що в суспільстві існує нерівність, від нуля до якихось 10-20-30%, якщо би спробували щось заміряти, є.

Якщо подивимось на те, що знають і роблять органи державної влади — теж достатньо багато зусиль наших колег і по громадському сектору, і по донорському сектору було вкладено в розвиткові, навчальні програми, в розробку якихось інструкцій, гайдів. Десь це допомогло, а десь ми і досі сперечаємося, а навіщо ж фіксувати ті випадки дискримінації?

Щоб зрозуміти — стало краще чи гірше — маємо навчитися це рахувати.

Види та форми дискримінації

Ірина Федорович: Якщо говоримо про види дискримінації — йдеться про те, яка частина нашої ідентичності комусь не сподобалася, грубо кажучи. Тобто, говоримо про те, чому ми стикаємося з дискримінацію. Це один поділ.

Другий — за формами — важливий для того, щоб зрозуміти, на що можемо скаржитися з одного боку, а з іншого — це дуже цінно для держави. Адже, має бути розуміння того, з чим вона має обов’язок працювати — що має заборонити чи зупинити, за що карати або ж які превентивні заходи задіяти.

Крім того, існує пряма та непряма дискримінація:

• Пряма дискримінація — те, що нам найчастіше видно — не взяли на роботу, не пустили до магазину, не продали якийсь товар тощо. Тобто, говоримо про випадки, коли людина індивідуально комусь «не впала в очі» через ту чи іншу ознаку.
• Непряма дискримінація — це, коли є певні правила, інструкції, закони, де все нібито нейтрально, але коли починаємо їх застосовувати на практиці, то розуміємо, що щось не врахували і якась група людей з певною ознакою постійно в випадає. Тобто, щось не продумали.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».  

Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі