Максим Буткевич: Нещодавно я у новинах побачив повідомлення про смерть двох дітей у Будинку дитини на Львівщині. На жаль, такі новини можна побачити досить регулярно та з різних регіонів України.
Це винятки чи індикатори стану, у якому перебуває ця система? Чи справді все так сумно, як можна подумати?
Інна Мірошниченко: У цілому, звісно, що сумно, але конкретно цей випадок потребує додаткового розслідування, адже це не просто дитбудинок, де були здорові діти — це місце, де були діти з певними
діагнозами, проблемами зі здоров’ям.
Відомо, що хлопчик мав сильну травму, нанесену біологічною матір’ю, через яку він, власне, потім і помер. Щодо дівчинки, у мене немає інформації. В будь-якому разі потребує дослідження питання того чи надавали достатню медичну допомогу цим дітям, чи мали вони перебувати там або ж в медичній установі.
Однак, звісно, це може бути і просто збігом обставин.
Максим Буткевич: Наскільки в Україні поширені явища не надання адекватної медичної допомоги та насильства щодо дітей?
Інна Мірошниченко: Дуже поширені. Я не буду зараз прив’язуватися до цього випадку, але в цілому, медична допомога на рівні, як от вдома мати аптечку — тобто, немає якісної. Навіть якщо говорити про паліативний заклад — то це діти, які просто доживають своє життя. Вони лежать 24/7 нерухомо.
Якщо це 10-ти річна дитина — вона вже важить умовно 40 кг. А, наприклад, 15-ти річний хлопець може важити і набагато більше. Там працюють медсестра і вихователька — звісно, що вони не будуть його піднімати туди-сюди 30 разів на день. Тому, здебільшого діти в паліативному відділенні просто лежать і дивляться в стелю, неважливо — збережений інтелект чи ні.
Крім того, послуги, які надаються — мінімальні.
Насправді найсумніше, що я бачила під час всіх моніторингів — саме паліативні відділення. Тому що це не паліативне відділення, а просто кімната, яку так назвали, де дитина, як в карцері, відбуває покарання, не взаємодіє ні з ким.
Зрозуміло, що у паліативних відділеннях діти доживають і незрозуміло скільки. Це може бути 30, 40 і 60 років, а може бути 2-3 місяці. Тому, треба, щоб дитина прожила гідно цей час.
І коли до неї ставляться з повагою, любов’ю, гідністю, намагаються надати все, що тільки можна — це один підхід. Однак, у державних закладах такого немає. Це дуже сумне явище.
Інна Мірошниченко: Багато чого бракує. Це система, яка будувалася десятиріччями, вони так працювали багато років до того, як ми прийшли, умовно, з моніторингом.
Крім того, персонал втомлений. Ця робота вкрай важка, безумовно. Вона дуже сумна, депресивна, низько оплачується, немає альтернативи. Адже, здебільшого такі заклади, розміщені десь далеко від міста і у працівників немає альтернативного місця роботи.
Також треба розуміти які є заклади. Якщо психоневрологічний — це підвищений ризик, адже там може бути агресія, неадекватна поведінка, до цього потрібно бути готовими. І навіть якщо людина прийшла з запалом та любов’ю, то, швидше за все, ці почуття в ній погаснуть.
Максим Буткевич: Вигорання — типова проблема для співробітників?
Інна Мірошниченко: Звісно. Вони абсолютно всі вигоріли. Скільки було в нас моніторингів — говориш людям, що так не можна, а вони дивляться тобі в очі і щиро не розуміють проблеми. Вони вірять, що роблять правильно і посилаються на те, що ми їх не розуміємо. Звісно, ми не на їхньому місці, але це ніяк не може виправдовувати такого ставлення до дітей.
Там, як сніжна куля, всі ці проблеми накопичуються, у кожного вони свої. Якщо вислухати — можна зрозуміти біль кожного, але в будь-якому разі не треба забувати, що діти не можуть бути заручниками цієї системи, вони точно не мають від цього страждати.
Фізичне та психологічне насилля також постійна історія. Здебільшого там працює старше покоління, якраз жінки з поглядами на виховання силою, забороною.
Наприклад, всі іграшки ховають на верхню поличку, бо «вони то все розкидають і мені потім прибирати, воно мені треба». Ніхто не думає про розвиток.
Ще дуже важливо розуміти, якщо ми говоримо про сферу медицини та освіти, адже заклади ж можуть бути і від МОЗу, особливо там, де паліативні відділення — їхні працівники мають постійно вдосконалюватися, набувати нових навичок.
А у дитячому будинку, наприклад, хтось як випустився в 1965 році, то все — більше ніяких курсів, освітніх програм не закінчував. І саме старі уявлення про освіту, виховання та медичну допомогу зберігаються.
Можливо, якісь мінімальні курси проводяться, але ще питання, як їх слухають. Немає ж такого, що людину звільнять, якщо не складе якийсь іспит. Я думаю, що курси якісь проводяться, але навряд вони впливають на роботу.
Тому, коли пояснюєш, що так не можна — люди тебе не чують і не розуміють. Я не думаю, що їх можна перевиховати.
Інна Мірошниченко: На мою думку, по-перше, треба змістити вектор і підтримувати сімейні форми виховання. Також підтримувати біологічні родини, щоб діти не потрапляли в інтернатну систему.
У Броварах є дитяче містечко SOS Children’s Village. Це був експериментальний проєкт. Там побудували, здається, 16 будинків, де живуть дитячі будинки сімейного типу, а також соціальний центр, який обслуговує громаду, тобто, працює паралельно, а інколи замість соціальних служб.
За кілька років їм вдалося викорінити сирітство. Діти перестали потрапляти в заклади, тому що були ці сім’ї, які готові прийняти, якщо дійсно біологічні батьки не можуть виховувати дитину. Інші біологічні сім’ї отримували достатній рівень підтримки і діти не вибували із сімей.
Дуже часто це питання психологічної підтримки, десь моральної чи грошової.
Тобто, не всі такі сім’ї небезпечні. Це ж довготривалий процес, коли сьогодні немає грошей, освіти, розуміння, підтримки, а завтра з’являється алкоголь тощо — це все потім призводить до залежностей. Коли з’являється служба на порозі — зазвичай вже запізно, а якщо починати превентивну роботу, виявляти вразливі групи і з ними працювати — дитина залишиться в сім’ї.
Якщо укріпити цей вектор, підтримувати біологічні сім’ї і, звісно, розвивати сімейні форми виховання — тоді потреба в інтернатах і дитячих будинках відпаде і залишаться лише заклади для дітей, які дійсно не можуть жити в сім’ї.
Також громада має розвивати послуги, щоб, наприклад, дитину з комплексною інвалідністю не віддавали в інтернат і забирали на літо, а щоб її шкільний автобус відвозив до спецшколи та назад, щоб дитина жила вдома, але соціалізувалася в закладі.
Це дуже комплексна робота, немає одного спільного рішення. Однак, якщо все це реалізувати…
У нас на інтернати, систему, заклади інституційного догляду на рік виділяється — остання цифра, яку я чула — 14 млрд грн. На 2024 рік було 11 млрд грн. Якщо ці гроші перефокусувати і підвищити рівень тих закладів, де дійсно діти перебувають цілодобово, платити там достойну заробітну плату, закуповувати якісне обладнання, то і люди будуть іти з іншими поглядами, з’явиться конкуренція.
Максим Буткевич: А 11 чи 14 млрд — це багато чи мало? Чи головне питання в тому, наскільки адекватно розподіляються ці кошти?
Інна Мірошниченко: Так. В цілому, наприклад, дитячий будинок витрачає приблизно 30 млн грн на рік. Із цих 30 млн на дітей іде не більше 10%. Тобто, 90% цієї суми іде на утримання будівлі, персоналу та інші витрати.
Зазвичай дитячий будинок, це величезна будівля, опалення якої коштує дуже дорого. На цю будівлю працюють, наприклад, 15 прибиральниць, п’ять охоронців. Буває таке, що на 30 дітей може бути і 100, і 200, і 300 людей персоналу. Однак, їх на місці немає ніколи. Навіть якщо питаєш, де всі ці люди — «всі відпросилися».
Дуже часто це «мертві» трудові книжки і люди на цю роботу в житті не приходили. Так гроші і витягуються з цього бюджету, а на дітей йде не більше 10%.
Інна Мірошниченко: Виявити та застосувати заходи впливу на відповідному рівні можна. Наприклад, з Офісом омбудсмана діємо на підставі його мандату.
Що може зробити омбудсман? Може відреагувати та написати приписи, розіслати в компетентні органи. Надалі цим має займатися поліція, десь прокуратура, залежно від порушення. Якщо вони цим не займаються — у нас ніякого впливу немає.
Зазвичай там на місці і так всі всіх знають. Ми викликали поліцію в заклад, вони приїжджають, знають всіх дітей, тиснуть руку всім працівникам. І ми кажемо, що в цьому закладі нам діти повідомили про два факти сексуального насилля, вони на нас дивляться: «Ну, сідай, пиши». Потім вони всіх дітей зібрали і провели опитування. Це в, принципі, не відповідає порядку дій у випадку, коли дитина повідомила про сексуальне насилля.
Також є, звісно, насилля дорослих щодо дітей. Це теж, на жаль, дуже важко відстежувати, діти бояться говорити.
Вони, коли знаходяться довгий час в замкненому просторі — взагалі бояться відкриватися. Діти дуже неохоче йдуть на контакт з кимось, бо вони давно відчули і зрозуміли, що дорослим довіряти не можна.
І через те, що ніхто ні з ким не працює — все наростає, а потім, коли виявляється — насправді не знаєш, що з цим робити.
Дитина у таких випадках потребує дуже довготривалої терапії. Всі її потребують, бо уявіть: в кімнаті може жити 30 дітей і вони всі могли були свідками насилля. У всіх є травма.
У нашій країні така статистика не ведеться, але ще колись я цікавилася і в країні-агресорці вона була. Там 70% випускників інтернатних закладів ставали жертвами сексуального насилля. Тобто, якщо не став жертвою — тобі просто пощастило.
Дарʼя Бура: Мені трапляються в соцмережах дуже багато відео родин, які усиновили дітей, наприклад, одна сімʼя дівчинку, а інша — хлопчика. Хлопчик росте разом з біологічним сином усиновлювачів, а дівчинка сама у батьків-усиновлювачів. І вони розповідають про те, як їх відмовляли в закладі від усиновлення цієї дівчинки, «бо в неї купа хвороб, відхилень, вона якась неадекватна» .
Що це за практика відмовляти усиновлювачів?
Інна Мірошниченко: Я знаю про яку дівчинку йдеться, розумію її поведінкові прояви, адже не так багато людей публічно ведуть блоги про усиновлення.
Раніше, якщо у дитини були якісь відхилення, то вважали, що це «або просто дурачок, або шизофренія». Не було взагалі ніяких знань про те, що це може бути. Не було ніякого розуміння, не вивчалася травма та її вплив.
Для цих працівників це просто «неадекватні діти». Так, вони будуть відмовляти. Хоча, бувають різні ситуації. Є і навпаки, коли вони настільки вважають, що це «неадекватно» і не говорять нічого, «щоб вже забрали» із їхніх плечей спав цей «тягар».
Наш Марсель теж відноситься до «складних дітей». Нас не відмовляли, бо розуміли, що якщо будуть — ми потім надамо цьому розголосу. Потім я зустріла дівчинку на моніторингу, яка один в один, як мій Марсель, тільки вона ще довше в закладі була. І я бачу, яким би він був, якщо ми його не забрали — ще більш прогресуюча ненависть до світу.
Я запитала, чому до неї не приходять кандидати, вони мені відповіли: «Подивіться на неї. Це карлик з РАС». І це каже мені медичний працівник.
Водночас, у неї не підтверджений діагноз «карликовість», вона маленька просто. А розлад аутистичного спектру цей медпрацівник поставила через те, що дитина не реагувала на звернення.
Чому діти в закладах взагалі дуже погано фізично розвиваються — тому що мозок не розуміє навіщо. Дитина не може вижити без дорослого, і коли також опори поруч немає, то тіло не розуміє, навіщо взагалі йому розвиватися і жити, тому загальмовуються всі процеси. Дитина не може інтелектуально розвиватися в закладі.
Якщо дитина гарно навчається в закладі, то вона, зазвичай, довгий час прожила в сім’ї, і в неї нормально була сформована прив’язаність.
Навіть якщо вона жила в якійсь аморальній сім’ї — прив’язаність формується. І, коли, така дитина потрапила в заклад, то от на тих набутих навичках вона ще функціонує далі.
Якщо від дитини відмовилися з народження, вона потрапила в заклад, не отримувала любові і тепла — ніколи не буде розвитку відповідно до норм. Весь ресурс йтиме на те, щоб подолати стрес і тривогу, яка є, бо немає поруч мами чи тата, чи того, хто їх замінює.
Марсель теж не реагував. Нам, коли його віддавали, в нього була підозра через те, що не було зорового контакту, він не реагував на звернення. Але вдома, за кілька місяців, мені здається, навіть тижнів він вже почав реагувати. Коли він зрозумів, що тут його не образять, люблять, поважають, цінують — поступово він розкривався.
І в оцієї дівчинки прямо гостро це демонструвалося. І більше того, я спілкувалася з кількома кандидатами, які приходили до неї, і їх відмовляли і казали, що «ви дуже добре подумаєте, це дуже складна дитина».
Як би я не пояснювала, що у кандидатів є право провести незалежне медичне обстеження, що можу порадити класних лікарів, які проведуть діагностику, оцінять інтелект, здібності, можливо, якісь будуть рекомендації — люди злякалися.
Максим Буткевич: Якщо не помиляюся, з Ангеліною — другою дитиною, яку ви прийняли до своєї сім’ї — була схожа історія, теж відмовлялися її брати ті, хто спершу виявляли інтерес.
Інна Мірошниченко: Так. Ангеліна була соматично здорова, потім виявилося, що просто не обстежена. І в неї був єдиний діагноз «розумова відсталість». Для людей він дуже складний, вони не готові з цим жити, тому що надалі є ймовірність для оформлення ментальної інвалідності через ментальні порушення.
І я, дійсно, не буду казати, що це дуже легко — вкрай складно — бо ти не знаєш як працює мозок дитини, весь час шукаєш підходи до неї. Але мені все одно було дуже сумно розуміти, що дитина втрачає шанс на сім’ю тільки через те, що вона не відповідає певним нормам. Тобто, люди очікують бачити від восьмирічної дитини знання цифр, кольорів, як вона розв’язує приклади і так далі, а вона цього не може. Причому вона контактна, взаємодіє, набуває навички в своєму темпі, в дуже повільному, але в своєму. І в принципі, наша задача як усиновлювачів, і всіх тих, насправді, хто знайомився з Ангеліною до нас, з її анкетою — дати шанс на адекватне майбутнє. Це просто соціалізувати, знайти, в чому вона може бути сильною і дозволити їй опанувати ці навички.
Але, на жаль, люди до цього не готові. Я не буду нікого засуджувати, бо людина сама оцінює свій ресурс.
Інна Мірошниченко: Ще дуже важливий момент щодо усиновлення — більшість дітей, які знаходяться в закладах, не мають статусу, який дозволяє їм бути усиновленими.
Через що це відбувається? Через те що в них все ще є батьки, які не позбавлені батьківських прав. Тобто, приходять в сім’ю, там небезпечно, дитину вилучають, відправляють у дитячий будинок, а потім можуть роками не подавати документи про позбавлення батьківських прав.
І, якщо мама приходить приблизно раз на півроку в заклад провідувати дитину і каже, що працює над своїм виправленням — їй дають шанси. Більше того, навіть якщо служба подає в суд щодо недбальства матері, а вона приходить та каже, що одумалась та спробує ще раз — суд не позбавить її батьківських прав, він завжди буде за збереження біологічної сім’ї.
Дарʼя Бура: А в яких випадках позбавляють батьківських прав?
Інна Мірошниченко: Взагалі найкращий спосіб позбавити батьківських прав — щоб батьки сказали, що не хочуть більше виховувати дитину.
Справи про позбавлення батьківських прав можуть слухатися мінімум рік, а можуть і три, бо суд постійно хоче викликати маму і почути, чи дійсно вона не хоче виховувати дитину.
А те, що її вилучили і мама нічого не зробила, щоб забрати дитину додому та реабілітуватися — суддя на це уваги не звертає, тому що в нас є наратив щодо збереження інституту сім’ї.
Я розумію і теж максимально за це, треба зберігати біологічну сім’ю, але це дещо неправильно тлумачиться — не просто фактично зберігати, а укріплювати, але якщо там немає що — треба дати дитині шанс зростати в сім’ї.
І виходить, що в закладі може бути 30 дітей, а з них тільки п’ятеро мають цей статус, інші 25 — ні. І ось чому потім кажуть, що черги з усиновлювачів є, дітей купа, але ніби і немає — бо ці діти не можуть до вас дійти, вони ще не мають потрібного статусу.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі