«Наша відповідальність не закінчується ніколи»: як працює патронатна служба «Янголи Трійки»

Що таке патронатна служба та як змінювалася роль жінок на війні

Максим Буткевич: Давайте спершу пояснимо засадничі речі. Нам може здаватися, що у 2026 році всі знають, що таке патронатна служба, але не всі люди перебувають у нашій інформаційній бульбашці. Тож насамперед: що це за структура — патронатна служба? Що криється за цим словосполученням?

Олена Толкачова: Ще коли я була маленькою, я десь у кіно чи з розповідей моїх дідусів та бабусь, які брали участь у Другій світовій війні, дізналася про патронажних сестер. Здебільшого це було у військах союзників — наприклад, у Британії. Це був молодший медичний персонал, який допомагав пораненим і лікарям у госпіталях.

У моїй дитячій уяві патронажна сестра була невіддільною частиною війни, а жінка на війні поставала в допомоговому статусі. Що жінка може робити на війні? Вона може готувати, бути медичною сестрою або лікаркою.

Вже у сучасній війні жінка насамперед асоціюється з операторкою БпЛА. Водночас у Третьому армійському корпусі є й жінки-штурмовички. Я пишаюся тим, що у нашому корпусі діє рівне ставлення.

Але особисто для мене жінка на війні з дитинства асоціювалася саме з людиною, яка допомагає пораненому — навіть без прямої прив’язки до медицини. Я все життя мала переконання: якщо буде війна, я стану патронажною сестрою. Мені це здавалося надзвичайно благородною справою. Переглядаючи фільми про війну чи читаючи військову белетристику, я завжди звертала увагу на роль жінок. Наприклад, у Джозефа Геллера в романі «Пастка-22» (дуже рекомендую цю книжку) жінки — лікарки та медсестри, які рятують життя і користуються величезною повагою у війську.

Патронатна служба: від допомоги пораненим до захисту прав

Дарʼя Бура: Що сьогодні означає патронатна служба в армії? Де починається і де закінчується її відповідальність?

Олена Толкачова: Переважно патронатна служба складається не з лікарів. Це дівчата та хлопці, які прийшли за покликом серця, щоб допомагати пораненим. У нас працює чимало жінок, які втратили своїх чоловіків на фронті, матерів, які втратили синів, а також військових, які після поранення прагнуть допомагати побратимам, адже особисто пройшли цей шлях. Також долучаються дівчата, чиї чоловіки або хлопці зараз воюють.

У нас сформувалася дуже міцна, родинна спільнота. Зараз ми розширюємо свою діяльність — виходимо на рівень угруповання військ. Ми прагнемо, щоб усі стандарти відповідали рівню Трійки. Це складно, але ми це робимо. Наразі набираємо нових працівниць. Що показово: приходять чимало зовсім молодих дівчат віком 18–20 років. Вони надзвичайно свідомі, у резюме прямо вказують, що прагнуть виконувати цю місію. Вони йдуть не просто «на роботу» — для них це покликання. Завдяки цьому нам легко впроваджувати власні правила та цінності.

Щодо меж відповідальності: наша відповідальність починається там, де є воїн, який потребує допомоги. І вона не закінчується ніколи. У нас є бійці та родини загиблих, якими ми опікуємося ще з 2014–2015 років.

Це величезний масив роботи. Окрім опіки над пораненими та родинами загиблих, ми беремо на себе відповідальність і за дітей. На жаль, зараз багато дітей хворіють, зокрема на онкологічні захворювання. Ми робимо все можливе: залучаємо найкращих лікарів та стежимо за тим, щоб у місцевих онкоцентрах не було здирництва й з людей не вимагали грошей за ліки, що покриваються Програмою медичних гарантій.

У нас був випадок із матір’ю бійця, яка прийшла по хіміотерапію, тобто за призначеними ліками. Лікарка заявила їй, що необхідних ліків немає в наявності, і сказала купити. А вартість одного флакона становила близько 36 000 грн, при тому що їх потрібно було декілька. Жінка зателефонувала нам у розпачі. Ми заспокоїли її та вирішили перевірити наявність медикаментів. З’ясувалося, що ліки в цьому дозуванні були в лікарні у достатній кількості. Після нашого втручання та дзвінка керівництву закладу ліки жінці видали. На таких прикладах медичні установи розуміють: здирництво матиме наслідком службові перевірки, догани та звільнення.

Дарʼя Бура: Тобто ваша діяльність виходить далеко за межі простої допомоги бійцю чи його родині — ви фактично здійснюєте правову та системну захисну функцію?

Олена Толкачова: Ми зіштовхуємося з цими прогалинами. Наш юридичний відділ постійно розробляє та подає пропозиції щодо змін до законодавства, аби вдосконалити систему. Ми перебуваємо на постійному зв’язку з Національною службою здоров’я України (НСЗУ).

Наприклад, коли лікар каже, що у пораненого бійця складний вогнепальний перелом, а вартість необхідної пластини для остеосинтезу не покривається поточним хірургічним пакетом, ми фіксуємо цей системний збій. Звертаємося до НСЗУ з вимогами розширити пакет або забезпечити окрему закупівлю.

Оскільки через стандартну бюрократію зміни відбуваються дуже повільно, ми лобіюємо ці питання через Офіс президента. Зокрема, співпрацюємо із заступницею керівника ОП Іриною Верещук: подаємо свої пропозиції, беремо участь у профільних нарадах за участю міністрів і детально пояснюємо, чому ті чи інші державні програми не працюють на практиці та як це виправити.

Від особистої ініціативи до державних змін

Олена Толкачова: Наша основна ціль полягає зовсім не в тому, щоб зробити ідеальні умови виключно в корпусі та виділятися на загальному тлі. Ми керуємося державницьким підходом, хочемо, щоб для всіх військовослужбовців система працювала правильно: щоб бійці отримували якісну реабілітацію, повноцінне лікування, сучасні протези та належні соціальні гарантії. Ми робимо це і для себе, і для всієї країни.

Наш благодійний фонд не має бездонних ресурсів. Чому ми почали так активно лобіювати зміни? Тому що, коли заходиш у лікарняну палату до свого пораненого й забираєш його на реабілітацію до приватної клініки, а поруч лежить такий самий тяжкий поранений із іншої бригади, і біля нього плаче мати, яка не знає, що робити, бо лікарі сказали: «Ваш син лежачий, забирайте його додому або в хоспіс» — ми просто не можемо пройти повз.

Дарʼя Бура: Тобто ви піклуєтесь і про бійців з інших підрозділів?

Олена Толкачова: Так, особливо найтяжчих — із важкими черепно-мозковими та спинальними травмами, повністю лежачих пацієнтів, які не можуть себе обслуговувати. Ми забираємо їх, усвідомлюючи, що це вимагатиме величезних фінансових витрат. Спочатку ми діємо, рятуємо людину, а вже потім думаємо, де шукати кошти.

Також до нас почали звертатися бійці та їхні родини, які перебували в «Модричах» — одному з найкращих реабілітаційних центрів для пацієнтів зі спинальними та черепно-мозковими травмами. Я дізналася, що чимало хлопців самостійно оплачують своє лікування коштом виплат за поранення. Але цих грошей надовго не вистачає, адже реабілітація тривала.

І реабілітологи підказали звернутися до нашої патронатної служби. Вони почали звертатися, і ми брали їх на забезпечення, повністю оплачуючи лікування. Адже, наприклад, у бійця вже є помітний прогрес, але гроші закінчилися…

Ми нікому не відмовляємо, розуміємо, яке це навантаження, але інакше вчинити не можемо. Саме тому ми постійно боремося за те, щоб система запрацювала на державному рівні. Це має бути нормою: найкраще лікування — для людей, які захищають нашу країну.

Як виникла патронатна служба «Янголи Трійки»

Максим Буткевич: Щодо історії патронатної служби «Янголи Трійки»: що саме стало поштовхом для її створення? Це була якась конкретна подія чи поступове накопичення потреб, яке призвело до створення подібної структури? І наскільки я знаю, ця ідея виникла саме у вас — чому так сталося?

Олена Толкачова: Я працювала в штабі «Азову» з самого початку його формування. Це готель «Козацький» на Майдані, який тоді служив домом для «чорних чоловічків» і «Правого сектора. Схід» ще в часи Революції Гідності. Я тоді не перетиналася з ними особисто, хоча знала багатьох давно. Ми були знайомі з багатьма хлопцями, які згодом пішли в «Азов» до Андрія Білецького, хоча він сам тоді ще перебував у тюрмі, але його справа жила.

Я намагалася долучитися до військових вишколів, але чесно зізнаюся: мені складно тримати в руках автомат, бракує фізичної вправності. Я швидко зрозуміла, що хлопці прагнуть воювати, натомість ніхто не хоче займатися побутовими проблемами. А в штабі цих питань виникало безліч — ще задовго до перших поранених і загиблих…

Коли сформувався «Азов» — буквально за один день, — хлопці сіли на літак і полетіли звільняти Маріуполь. Загиблих тоді ще не було, але з’явився перший тяжко поранений із травматичною частковою ампутацією верхньої кінцівки. Його евакуювали. Тоді на Сході працювала пані Корчинська, яка займалася евакуацією та формуванням стабілізаційних пунктів. Вона й передала мені цього пораненого. Тоді стало остаточно зрозуміло, що пораненими маю опікуватися я, бо чоловіки цим займатися не будуть. Це був наш перший поранений.

Потім стався Іловайськ і двоє загиблих. Це дуже особиста й болюча історія. Хлопцям було всього по 18 років, вони були друзями. Один із них був із Луганська, інший — із Волині, сирота, якого виховувала прийомна родина. Вони були настільки світлими й добрими, справжні янголи.

Коли вони загинули, я зрозуміла, що потрібно брати на себе й питання загиблих, адже хлопці-бійці цього просто не потягнуть. Я дзвонила мамі одного з хлопців («Аксьона»), яка залишалася в Луганську і підтримувала іншу сторону; вона відреагувала дуже дивно і довго не приїжджала. За його заповітом ми кремували тіло, а згодом вона все ж приїхала, і ми разом забрали урну з прахом.

З другим хлопчиком було простіше, оскільки хоч він і був сиротою, за ним стояла дуже добра прийомна родина. Все організували, допомогли з документами та провели гідний похорон.

Так і почалася патронатна служба, яка з самого початку розділилася на кілька ключових підрозділів:

• підрозділ допомоги пораненим;
• ритуальний підрозділ, який займається організацією похоронів та повним пакетом документів.

Я одразу вирішила, що ми беремо на себе весь ритуальний процес, оформлення довідок, підготовку труни, хреста та транспортування. Родина не повинна проходити через це пекло сама, перебуваючи у відчаї, адже цим часто користуються недоброчесні ритуальні агенції. Я постановила, що всі ці питання ми закриваємо самостійно.

З цього моменту до нас й почали долучатися дівчата…

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».  

Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі