Права дитини в Україні: між законодавчими гарантіями та реальністю

У яких сферах права дитини в Україні захищені найкраще, а де законодавство потребує вдосконалення

Аксана Філіпішина: Давайте спробуємо розібратися, що таке законодавство у сфері прав дитини, тому що воно в Україні є доволі широким за своєю рамкою.

Україна, до речі, одна із перших країн, яка ратифікувала Конвенцію про права дитини. І в розвиток цього документа, який був ратифікований нашою державою на початку становлення незалежності у 1991 році, згодом було прийнято Закон про охорону дитинства. Він став основою для подальших нормативних актів у вузьких сферах прав, які захищають дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей, які постраждали внаслідок техногенних катастроф — зокрема Чорнобильської, а також дітей з інвалідністю. Тобто базові речі щодо прав, як їх визначає Конвенція про права дитини. Якщо порахувати, то це понад 150 нормативних документів.

Підсумовуючи відповідь на питання, я би сказала так: позитивним для України є те, що законодавча рамка є широкою і доволі добре прописаною. Тобто, коли Україна потрапляє в міжнародну спільноту і починається аналіз національного законодавства, то ми на фоні багатьох країн, у тому числі європейських, виглядаємо доволі непогано. І з точки зору захисту дитини — права на сім’ю, освіту, медицину, розвиток, оздоровлення — усе по Конвенції у нас, по суті, унормоване.

Але перше питання — імплементація, а друге — осучаснення законодавства. Тому загальна рамка законодавства непогана, але є багато сфер, які потребують удосконалення.

Права дитини в Україні у міжнародному контексті: де ми зараз

Максим Буткевич: Ви вже частково відповіли на питання про міжнародний контекст: де ми порівняно з іншими країнами, з міжнародними нормами, з точки зору Конвенції про права дитини ООН. Ви сказали, що у нас усе досить непогано, але є куди рухатися.

Аксана Філіпішина: Абсолютно. Україна — одна із небагатьох країн, яка ратифікувала не тільки Конвенцію, а й усі три протоколи до неї.

Це:

• факультативний протокол про участь дітей у збройних конфліктах,
• факультативний протокол щодо запобігання дитячій проституції, торгівлі дітьми,
• факультативний протокол щодо процедури повідомлень.

Тобто всі протоколи ратифіковані.

Буквально два тижні тому я повернулася з Молдови, де чотири країни — Молдова, Болгарія, Вірменія і Україна — презентували свій контекст розвитку юстиції, дружньої до дитини. І знову ж таки, Україна з цих чотирьох країн, що були представлені — і з погляду законодавства, і з кількості ратифікованих документів — виглядає краще за інших.

Також ще поділюся досвідом: свого часу я багато років поспіль представляла Україну в Європейській мережі дитячих омбудсманів. У межах конференцій ми проводили дослідження і створювали європейську зведену таблицю по країнах-учасницях щодо базових параметрів законодавства — доступ до освіти, медичних послуг, захист від насильства, право на сім’ю тощо — за принципом «плюс» або «мінус», тобто наявність чи відсутність відповідного регулювання.

І знову ж таки, на фоні європейських країн, щодо наявності законодавства — тобто врегульованості тієї чи іншої сфери — ми є однією з країн-лідерок.

Права дитини під час війни: чи потрібна Україні зміна законодавчих пріоритетів

Дарʼя Бура: Якщо говорити в контексті повномасштабної війни та інших змін: чи є сьогодні законодавчі норми у сфері прав дитини, які потрібно терміново змінити?

Аксана Філіпішина: Є дуже багато таких норм.

По-перше, під час повномасштабного вторгнення я б не проводила активного реформування цієї сфери, тому що є занадто багато зовнішніх факторів, які впливають на реформи, їх результати та ефективність. Адже кожна реформа — це, по суті, дороговартісна річ, яка потребує значних фінансових ресурсів. Водночас ми маємо ситуацію зі збіднінням населення та значним руйнуванням інфраструктури внаслідок російської збройної агресії.

Крім того, ми продовжуємо масштабні реформи, наприклад — деінституціалізації. Вона також дорога і складна. Але наскільки ця реформа охоплює дітей?

У країні, де дитяче населення до повномасштабного вторгнення становило близько 7 мільйонів, сьогодні ситуація така: приблизно 1,3 мільйона дітей перебувають у країнах Європи, 2,3 мільйона є внутрішньо переміщеними, за різними оцінками понад мільйон — на окупованих територіях, частина дітей разом із батьками виїхала до РФ. Тобто в Україні зараз приблизно 4,5 мільйона дітей. Із них близько 60 тисяч — це діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування.

Сьогодні основні ресурси та міжнародна допомога спрямовуються, по суті, на одну реформу, тоді як 4,5 мільйона дітей потребують доступу до освіти, медицини, психологічної підтримки, а їхні сім’ї — соціальної підтримки.

Міністерство внутрішніх справ і Національна поліція надають дані щодо домашнього насильства. Я зараз не акцентую на окремих категоріях громадян, але факт залишається фактом — випадки домашнього насильства зростають.

Є також проблеми з доступом до роботи, адже оплата праці часто невисока, а велика кількість внутрішньо переміщених осіб змушена братися за будь-яку роботу, щоб виживати на ринку праці. Це створює додаткову вразливість у родинах, де зростають діти, і впливає на їхнє благополуччя.

Але держава не завжди працює з такими сім’ями — вона зосереджує увагу переважно на вже статусних дітях і створює запобіжники, щоб діти за будь-яких обставин не виходили із сімей, у тому числі неблагополучних, аби не погіршувати статистику, яку ми самі заклали в євроінтеграційний трек.

Тому, якщо говорити про першочергові кроки, я, можливо, не стільки зупинила б реформи, скільки перерозподілила ресурси під час воєнного стану. Тому що базове сьогодні — це виживання нації, і дітей потрібно оберігати.

Нова редакція Цивільного кодексу і права дитини: які норми викликають занепокоєння

Максим Буткевич: Нова редакція Цивільного кодексу — те, що на слуху, про що говорять та сперечаються. Законопроєкт Цивільного кодексу ухвалений у першому читанні. Що з правами дитини в новій редакції Цивільного кодексу?

Аксана Філіпішина: Із прав дитини, власне, і почалися дискусії навколо цієї редакції Кодексу.

По-перше, я переконана, що рекодифікація не є правильним шляхом на сьогодні з точки зору об’єднання Цивільного і Сімейного кодексів. Це різні сфери регулювання.

Цивільний кодекс більше про рівність, загальні сталі постулати цивільного законодавства. Натомість сімейне законодавство є гнучким — воно постійно трансформується, на відміну від більш сталого Цивільного кодексу. Спробуйте внести зміни до Цивільного кодексу — це складний процес. А до Сімейного кодексу зміни вносяться постійно, тому що він безперервно модернізується.

Сімейне законодавство здебільшого про права людини, емоції, найкращі інтереси дитини. Тоді як цивільні правовідносини — це рівні партнерські відносини між людьми, більш усталені. Стосовно дітей — я б не змішувала ці дві сфери права. Це, по-перше.

По-друге, цей проєкт Кодексу звужує багато прав, зокрема і в частині усиновлення. Йдеться про відкриття можливості іноземного усиновлення дітей віком до 5 років, що є неприпустимим.

Також звужується право на аліменти та утримання з боку другого з батьків. Якщо сьогодні тато чи мама, які проживають із дитиною, можуть звернутися до суду щодо стягнення аліментів за 10 років — за умови, що доведуть спроби їх стягнення, — то проєкт Цивільного кодексу скорочує цей строк до одного року.

Щодо утримання: чи це технічні помилки в проєкті, чи свідомі кроки — складно сказати, але у випадку, якщо одержувач аліментів має вищий дохід, платник може звернутися до суду з вимогою про звільнення від сплати. При цьому, ніхто не прорахував, як це вплине на дитину.

Окрім того, є норми, які начебто розширюють права дитини. Я маю на увазі 37 статтю першої книги проєкту Цивільного кодексу щодо часткової дієздатності.

Так, малолітні діти — а це діти від 0 до 14 років — за цим кодексом можуть не лише звертатися до різних органів, а й бути самостійними позивачами в цивільному процесі. Водночас надається право самостійно визначати свій особистий простір і забороняти будь-кому втручатися в нього. Це, здається, вже 334 стаття проєкту Цивільного кодексу.

І тут є певний конфлікт норм, на мій погляд: з одного боку — безумовне право дитини, яке ніхто не може обмежити, а з іншого — ми вимагаємо від батьків виконання батьківських обов’язків і караємо їх за невиконання. Так виникає дисонанс між різними нормами проєкту.

Не усунуто й багато інших недоліків. Також у новий проєкт Цивільного кодексу увійшли норми, які давно потребували змін у Сімейному кодексі. Наприклад, право батьків відмовитися від дитини в пологовому будинку без негативних наслідків для себе, якщо дитина має певні захворювання чи інвалідність. Це є дискримінаційним щодо таких дітей.

Не усунуто і проблем із визначенням поняття органу опіки та піклування. Чинна норма Цивільного кодексу визначає їх як виконавчі органи органів місцевого самоврядування та державних адміністрацій.

У чому проблема? Виконавчі органи — це не лише виконкоми. Будь-який структурний підрозділ, створений рішенням сесії місцевої ради, за положенням, є виконавчим органом. А це означає, що орган опіки та піклування, на який покладається найбільша відповідальність за долю дитини, сьогодні може бути представлений управлінням соцзахисту чи службою у справах дітей. Тобто поняття дуже розмите.

Усі експерти говорять про те, що потрібно чітко визначити: органом опіки та піклування має бути саме виконавчий комітет, тобто рівень керівництва громади.

Крім того, опіка як альтернативна форма догляду за дітьми фактично прибрана із шостої книги Сімейного кодексу та разом із патронатом, прийомними сім’ями і дитячими будинками сімейного типу перенесена до першої книги проєкту Цивільного кодексу. Це нелогічно і незручно — як для правозастосування, так і для формування державної політики. Адже Сімейний кодекс — це, все ж, більше про людські стосунки, а Цивільний кодекс — про матеріальне та майнове.

Також багато дискусій викликає питання визначення поняття «найкращі інтереси дитини». Багато країн світу оперують цим поняттям, адже воно закріплене в третій статті Конвенції про права дитини. Чимало держав інтегрували його у своє національне законодавство.

Але ми пішли не шляхом чіткого визначення поняття, а через перелік критеріїв, які нібито мають допомогти визначати найкращі інтереси дитини. Це ще більше заплутує суспільство і ускладнює сприйняття цієї норми.

Тобто в проєкті Цивільного кодексу є багато речей, які ніби про дітей, але не для дітей.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».  

Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі