«Свобода слова в Україні існує, бо ми за неї боремося», — Данило Мокрик

Свобода слова в Україні під час війни

Максим Буткевич: Свобода слова в країні, яка веде війну за власне існування — які основні в нас виклики? Які сильні сторони ми змогли зберегти і в чому обмежилися?

Данило Мокрик: Свободу слова ми зберегли, однак, як мені видається, значною мірою — всупереч бажанню влади. Упродовж останніх років ми неодноразово спостерігали спроби дискредитації та тиску на журналістів.

Показовий приклад — журналіст-розслідувач Юрій Ніколов, який кілька років тому здобув загальнонаціональний розголос завдяки розслідуванню щодо закупівель Міністерства оборони, відомому як історія про «яйця по 17». Це журналіст, який систематично зазнає атак з боку провладних піарників, зокрема політтехнолога Володимира Петрова.

Водночас народний депутат Ярослав Железняк нещодавно оприлюднив інформацію, що сам Петров має бронювання як діловод державної установи — Національного військового меморіального кладовища. Попри це, саме він і пов’язаний з ним Telegram-канал «Карточный офис» ведуть атаку проти Ніколова з меседжами про «ухилянта». Це виглядає як своєрідна гра в Доріана Ґрея.

Про тиск на журналістів і медіа в Україні

Данило Мокрик: Подібних спроб тиску на незалежних журналістів, які намагаються розслідувати корупцію, сьогодні чимало. Достатньо згадати історію зі стеженням за редакцією Bihus.Info наприкінці 2023 року. Ця спецоперація СБУ спрацювала зовсім не так, як на це розраховували сама Служба і влада, однак сам факт її проведення мав місце.

У 2024 році ми стали свідками ще однієї показової ситуації: у відповідь на розслідування про сумнівні статки генерала СБУ Іллі Вітюка журналіст «Слідства.Інфо» отримав повістку, оформлену під координацією підлеглого того ж самого Іллі Вітюка.

Минулого року, напередодні Нового року, доволі дивний інцидент стався і в виданні, де я працюю, — The Kyiv Independent. Тоді повідомлялося, що співробітник СБУ перебував біля будинку нашої CEO Дарини Шевченко, що також викликало серйозні запитання.

Тобто, прикладів різних форм тиску більш ніж достатньо. Водночас ми справді можемо говорити про наявність свободи слова: владу можна критикувати, і сам факт цієї розмови є тому підтвердженням. Я публічно критикую владу вже давно, продовжую працювати журналістом — і нічого, я тут.

Але різні формати тиску лишаються. Свобода слова у нас загрожена, вона існує через те, що ми за неї боремося. Якщо ж у якийсь момент цей опір ослабне, ситуація може стати значно гіршою.

Що відбувалось з редакціями на початку повномасштабного вторгнення

Максим Буткевич: Якби, мотивуючи інтересами національної безпеки, оборони та захисту, прийшли б й сказали: «Давайте візьмемо тайм-аут — на кілька місяців або на пів року. Буде єдиний телемарафон в усіх медіа — і все». Чи могло б таке спрацювати й бути реалізованим у нашій країні?

Дарʼя Бура: Де проходить межа між свободою слова і національною безпекою?

Данило Мокрик: Максиме, те, про що ти питаєш, насправді вже було. Щоправда, тривало не пів року, а перші два місяці повномасштабного вторгнення — але це справді мало місце.

Тоді я працював у редакції Bihus.Info. Це не була історія про те, що ми «закрили рота» і повністю перестали говорити про корупцію, але існувало чітке розуміння: держава під загрозою, і війна вимагає головного висвітлення. На це перейшли практично всі редакції журналістських розслідувань. Я не пригадую, щоб у перші два місяці повномасштабного вторгнення виходили розслідування про корупцію у владі.

Втім, з’ясувалося, що поки ми були зосереджені на іншому, корупція нікуди не зникла — вона просто тривала далі. На початку повномасштабної війни в мене було досить ідеалістичне уявлення. Я розумію, що хтось може закинути мені інфантилізм — мовляв, як доросла людина могла в таке вірити. Але я собі уявляв, що та страшна біда, яка сталася на початку 2022 року, приведе до тями багатьох чиновників, політиків, державних службовців і вони не дозволятимуть собі далі красти.

Мені тоді здавалося, що після Бучі потрібно бути абсолютно хворим, патологічно нездоровим, аби продовжувати займатися крадіжками. А потім виявилося, що навіть на відбудові Бучі та Ірпеня все одно крадуть.

Максим Буткевич: Так, у мене було абсолютно таке саме відчуття. Тому після повернення для мене багато що стало відкриттям.

Данило Мокрик: Повертаючись до твого запитання, Дашо. Я пам’ятаю дискусію в редакції Bihus.Info десь на початку травня: що ми робимо далі? Ми пережили перші два місяці повномасштабного вторгнення, розуміли, що Україна тримається, що політичне життя, зрештою, теж триває.

І постало питання: чи ми повертаємося до антикорупційних розслідувань у тому форматі, в якому працювали до лютого 2022 року, чи зосереджуємося виключно на війні та воєнних злочинах.

Ми також усвідомлювали, що багато інструментів, якими користувалися до повномасштабного вторгнення — зокрема спостереження за чиновниками та їхнім транспортом, — станом на травень 2022 року могли бути для нас небезпечними. Усі були надто напружені, ми добре пам’ятали, що відбувалося в Києві у березні, як усе неслося.

Та зрештою ми дійшли висновку, що боротися з корупцією необхідно. Бо інакше вона підточуватиме нас ізсередини. І вже тоді, у травні, було зрозуміло: корупція нікуди не зникла.

Якою була б Україна без антикорупційних журналістських розслідувань

Данило Мокрик: Уявімо, що було б із нашою державою, якби навіть останнім часом не було би журналістських розслідувань і вільних медіа загалом. Я припускаю, що не було б і протестів із картонками. Відповідно, НАБУ та Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру просто «нагнули» б, а розслідування так званої операції «Мідас» — поховали. Корупція в енергетичній сфері та в оборонці тривала б і далі, тобто, ми самі підточували б себе зсередини.

І так протистояти страшному ворогу ззовні надзвичайно складно, а корупція додатково з’їдала б нас ізсередини. У якийсь момент ми стали б настільки крихкими, що ця оболонка спротиву просто не витримала б — і її пробили б за одну мить.

Головна місія журналістських розслідувань: що вони мають змінювати

Данило Мокрик: Я переконаний, що незалежна журналістика, яка виявляє проблеми в державі, робить це не для того, щоб комусь завдати політичного болю. Ми, журналісти, не працюємо для того, щоб образити президента Зеленського, Андрія Єрмака чи будь-кого іншого. Наша мета — знайти проблему, яку потрібно усунути, щоб ми як суспільство стали сильнішими і кращими.

Саме тому мені дещо дивно виглядає, коли президент Зеленський сприймає будь-яку критику — щодо себе, свого оточення чи політики загалом — як особисту образу. Це добре помітно на пресконференціях: варто поставити критичне запитання, і у відповідь одразу виникає наїзд, ворожість. Хоча насправді наша роль — у протилежному: прибирати проблеми.

Наша роль полягає в тому, щоб прямо сказати: «Пане президенте, ось тут є проблема». Я пам’ятаю, як він казав комусь із журналістів — здається, Михайлу Ткачу: «Чому ж ви мені не допомагаєте?» Так от, це і є наша допомога. Ми говоримо про проблеми в державі, а у відповідь нас сприймають як ворогів, замість того щоб бачити в нас помічників.

Найбільші виклики для журналістів сьогодні: що реально заважає працювати

Максим Буткевич: Станом на початок 2026 року, які основні виклики та перешкоди стоять перед журналістами-розслідувачами?

Данило Мокрик: Зі спостереженням за чиновниками та їхніми транспортними засобами, як виявилося, загалом усе гаразд — ми й надалі можемо це робити.

Водночас є серйозні питання щодо обмеження доступу до інформації, яка мала б бути відкритою. Йдеться не лише про журналістів-розслідувачів, а й про громадян загалом. Ви знаєте, що значну частину даних у реєстрі нерухомості — офіційно Реєстрі речових прав на нерухоме майно — було обмежено. Дуже часто у відповідь на запити про доступ до публічної інформації від державних органів ми отримуємо формулювання на кшталт: «Інформація не надається у зв’язку з правовим режимом воєнного стану».

При цьому запит може стосуватися, наприклад, бюджетних витрат, які жодним чином не пов’язані з війною. І тоді складно навіть теоретично зрозуміти, яким чином поняття державної таємниці у воєнний час «натягується» саме на таке питання.

Окрема проблема — це тиск. Так, тиск справді існує, і з ним доводиться рахуватися: спроби дискредитації, інформаційні атаки. Вони відбуваються не лише безпосередньо Службою безпеки України — я вже згадував кілька випадків прямого втручання, — а й через так званих «придворних» персонажів, на кшталт Володимира Петрова.

Власне, в цьому і полягають основні виклики.

Телемарафон: чим виправдане його існування і для чого він потрібен

Данило Мокрик: Водночас я не бачу загрози для незалежної журналістики в самому факті існування телемарафону. Я не вважаю, що телемарафон — це добре. На мою думку, він уже давно себе вичерпав і точно не має нічого спільного з незалежною журналістикою.

Максим Буткевич: Чи виправдане його існування зараз?

Данило Мокрик: Для кого?

Максим Буткевич: Для тих, хто його придумав, і для аудиторії.

Данило Мокрик: Можливо, у перші місяці повномасштабного вторгнення в цьому справді був сенс. Тоді циркулювало дуже багато інформації, фейків, люди перебували у вкрай нестабільному емоційному стані.

Але сьогодні ми вже не живемо в реаліях умовно оточеного Києва. І я не розумію, в чому полягає користь для українського суспільства від існування єдиного, контрольованого державою, тобто не незалежного, телемарафону. Ба більше — самі представники держави та президентської влади відкрито визнають, що телемарафон є майданчиком для державної інформаційної політики. Про це неодноразово говорив, зокрема, радник Офісу президента Михайло Подоляк.

Коли телемарафон прямо називають інструментом просування державної інформаційної політики, стає очевидно: це не про незалежну журналістику і не про незалежні медіа. Це про тотальну залежність мовлення ключових інформаційних телеканалів України. Таке явище не є здоровим для українського медіапростору й точно не має нічого спільного зі свободою слова. Водночас свобода слова цілком успішно існує поза телемарафоном.

Максим Буткевич: Чи не несе телемарафон загроз для цієї свободи слова?

Данило Мокрик: Я не бачу, щоб він безпосередньо загрожував свободі слова, адже навряд чи хтось сприймає телемарафон як альтернативу незалежним журналістським редакціям — розслідувальним чи будь-яким іншим. Між ними просто немає конкуренції: вони існують паралельно.

Водночас я не розумію, в чому сенс існування телемарафону навіть для влади. Аргументацію про «майданчик для державної інформаційної політики» я чув, але яку практичну користь це сьогодні дає владі — для мене незрозуміло. Єдиний телемарафон фактично перетворився на мем і джерело насмішок. Чи приносить він політичні дивіденди президентові або уряду? Я в цьому дуже сумніваюся.

Мені здається, що тут вже чисто фетишизм: було в 1990-х уявлення мовляв, хто контролює телевізор — той контролює суспільство. І от через тридцять років цю логіку досі намагаються відтворювати, просто контролюючи «телік», бо так, умовно кажучи, заповіли пращури.

Хоча сьогодні, як ми бачили на прикладі картонкових протестів, значно більшу роль відіграють інші платформи — зокрема Telegram. До нього теж є чимало запитань.

Які теми журналісти свідомо відкладають до кінця війни

Дарʼя Бура: Чи є зараз теми, які журналісти-розслідувачі відкладають до завершення війни?

Данило Мокрик: Як журналіст-розслідувач, який займається розслідуванням російських воєнних злочинів, я б не сказав, що щось відкладаю.

Якщо ж говорити про антикорупційні розслідування — і тут я знову можу згадати досвід редакції Bihus.Info, — я не пригадую жодної теми, яку ми реально відклали з аргументом «не на часі». Дискусії щодо окремих матеріалів, безумовно, були — і доволі гострі. Найчастіше вони стосувалися питання потенційної шкоди, особливо якщо йшлося про корупцію, так чи інакше пов’язану з оборонкою, оборонними підприємствами або особами, які допомагають Силам оборони.

Уявімо гіпотетичну ситуацію. Є поганий персонаж, щодо якого ми можемо зробити розслідування, але водночас знаємо, що ця людина реально й суттєво допомагає Силам оборони. Таке трапляється: людина, умовно кажучи, чорт, але при цьому активно допомагає армії. І ми розуміємо, що розслідування може перекрити цей канал допомоги. Що робити?

Це, звісно, дещо художній приклад, але він добре ілюструє логіку міркувань. У всіх подібних випадках, принаймні в тих дискусіях, нарадах у редакції Bihus.Info, свідком яких я був, рішення ухвалювалося на користь публікації. Не тому, що «нам байдуже на Сили оборони», а тому, що ми зважували ризики й доходили висновку: шкода від корупції для суспільства є більшою, ніж потенційна втрата одного конкретного каналу допомоги.

Співпраця журналістів із державою: де межа між доступом і залежністю

Данило Мокрик: У мене, до речі, є цікава особиста історія. Коли я ще працював у Bihus.Info до повномасштабного вторгнення, я досить регулярно робив розслідування, пов’язані з Генеральною прокуратурою — згодом Офісом генерального прокурора. Словом, не можу сказати, щоб мене там особливо любили.

Після початку повномасштабного вторгнення, коли я вирішив робити розслідування про російські воєнні злочини, мені довелося звертатися до прокурорів по інформацію щодо конкретних злочинів. Це були не ті самі люди, про яких я раніше робив розслідування — з ними було б значно складніше.

Хоча в моїй кар’єрі був випадок, коли прокурор, який колись був фігурантом мого розслідування, згодом допомагав з різною інформацією. Таке можливо. Спершу це було незручно: ми зустрілися через кілька років після публікації, нас звели разом, сказали, що він може мені допомогти. Ми дивилися один на одного і робили вигляд, що між нами немає жодної історії.

Якщо ж повертатися саме до розслідувань воєнних злочинів, то хоча це й інші люди, певна настороженість між журналістами-розслідувачами і прокуратурою все одно існує. Водночас я можу сказати, що нам вдалося налагодити цілком конструктивну співпрацю.

Відділ розслідувань воєнних злочинів The Kyiv Independent загалом вибудував нормальні робочі стосунки з Офісом генерального прокурора. Чи триватиме це для мене особисто надалі, сказати важко. Останнім часом я у своїх відео досить різко кілька разів критикував генерального прокурора Руслана Кравченка, і, з того, що мені відомо, він на це образився. Тому не знаю, як буде далі, але дотепер співпраця була цілком нормальною.

Далі виникає питання: чи становить така співпраця загрозу для нашої незалежності?

Максим Буткевич: Або де проходить межа, за якою вона починає становити загрозу?

Данило Мокрик: Для мене ця межа дуже проста. Чи вимагають від тебе щось натомість? Якщо ти звертаєшся по інформацію і прокурор готовий її надати, розуміючи, що ви, по суті, працюєте в одному напрямку, — я не бачу, яким чином така співпраця може узалежнювати журналіста.

Ключове — чітко фіксувати момент, коли з’являються натяки на формат «щось за щось». У такому разі потрібно одразу давати зрозуміти: журналістика не може і не буде працювати за таким принципом.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».  

Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі