Сьогодні відкриття та напрацювання у сфері міжнародного права цих двох юристів дуже важливі для України. Важливо зрозуміти передумови виникнення цих термінів, адже і Лаутерпахт, і Лемкін навчалися у Львівському університеті та формувалися як правники саме в українському соціумі. Хоча, звісно, ми свідомі, кому у ті часи належали території сучасної України.
У програмі говорили про практику, як це працює сьогодні, аби повною мірою осягнути внесок Лаутерпахта та Лемкіна. Розібратися допоміг Микола Гнатовський — перший віцепрезидент Української асоціації міжнародного права, суддя Європейського суду з прав людини (з 26 квітня 2022 року).
16 серпня 1897 року в місті Жовква у єврейській родині Лаутерпахтів народився Герш. Коли йому було 13 років, сім’я переїхала до Львова. Там Герш навчався у місцевій гімназії, значну увагу приділивши вивченню іноземних мов. 1915 році Герш Лаутерпахт вступив на юридичний факультет Львівського університету. Під час навчання він відвідував лекції відомих науковців.
У 1918 році, коли завершилась Перша світова війна, Версальський мирний комітет вислав до Львова спеціальну комісію для вирішення суперечок між українцями та поляками. Герша Лаутерпахта включили у роботу комітету перекладачем. У місті, де відбувався збройний конфлікт поміж українцями та поляками й де зростали антисемітські настрої, життя євреїв було складним і небезпечним. Як згадував сам Герш, він був не в змозі скласти випускні іспити «тому, що університет був закритий для євреїв у Східній Галичині» і невдовзі він переїхав до Відня, де продовжив навчання. У 1923 році Лаутерпахт переїхав до Великобританії, де також навчався. У 1938 році став професором Кембриджського університету.
Після Другої світової війни Лаутерпахт брав участь у Нюрнберзькому процесі, як юридичний консультант британських та американських представників на процесі. З 1952 року він був членом комісії ООН з міжнародного права, а з 1955 року — членом міжнародного суду ООН в Гаазі. Окрім цього, Герш був членом Британської академії наук інституту міжнародного права. За значні заслуги Герша Лаутерпахта у 1956 році вшанували титулом Лицаря.
На 63-му році життя Герш Лаутерпахт помер, але у пам’ять про значні заслуги у Кембриджському університеті на його честь назвали центр з міжнародного права (Lauterpacht Centre for International Law).
Рафаель (Rafal) Лемкін народився у 1900 році в єврейській сім’ї у селищі Безводне. Сьогодні це територія Білорусі. Батько Лемкіна був селянином, а мати освіченою жінкою, яка знала кілька мов.
У 1919 році Лемкін поїхав до Львова вчитися на філологічному факультеті університету. На той час він вже знав кілька мов. Після завершення філологічного факультету Львівського університету, Рафал покинув Львів ненадовго, вивчаючи філософію у Німеччині. У 1926 роціЛемкін повернувся до Львова, де вступив на юридичний факультет університету і здобув освіту юриста у 1928 році. У 1929 році він почав працювати у Варшавській прокуратурі.
Рафал зустрів Другу світову війну, займаючись приватною адвокатською практикою. Мобілізований, брав участь у боях під Варшавою, був поранений, але зумів дістатися до Швеції. Його сім’я залишилася у Польщі. У 1941 році Лемкін отримав дозвіл на в’їзд до США. Зліт його кар’єри у новій країні був стрімким. Він відразу ж почав викладати у престижному університеті Дюка. У 1943 році працював радником державного і військового департаментів США. У 1941-1942 роках почав збирати дані про німецькі злочини на окупованих територіях.
Вирішальний прорив для Лемкіна відбувся в Нюрнберзі, куди він відправився як радник американського прокурора і судді Верховного Суду Джексона. Своєю «фірмовою» наполегливістю Лемкін домігся включення слова «геноцид» у звинувачення нацистських злочинців. Так звинувачення у геноциді вперше використали у міжнародному праві. Це було у Нюрнберзі, де Лемкін дізнався про загибель 49 родичів, зокрема батьків, від рук німців. Рафаель Лемкін наполегливо працював над тим, аби 11 грудня 1946 року Генеральна Асамблея ООН затвердила резолюцію, що засуджувала геноцид. Згодом, 9 грудня 1948 року, після того, як 20-та країна ратифікувала резолюцію, Генеральна Асамблея одноголосно ухвалила Конвенцію щодо запобігання і покарання Геноциду.
Сьогодні Конвенція Лемкіна ратифікована у понад 130 країнах. Помер Рафал Лемкін у 1959 році.
Єлизавета Цареградська: Я свідома того, що відтоді, як терміни «геноцид», «злочини проти людяності» вводилися у правовий обіг, минуло багато років. Можливо, за цей час ми усвідомили, що вони не є вичерпними? Адже у праві важливо, щоб термін був вичерпним і чітко давав нам можливість описати ті чи інші явища. Чи така ситуація з цими двома термінами? Що змінилося?
Микола Гнатовський: Обидві категорії — і злочин геноциду, і проти людяності — залишаються сучасними й належать до найбільш принципових для міжнародного кримінального права разом з воєнними злочинами. Концепція стосовно злочинів проти людяності розвинулася суттєво з часів Лаутерпахта. Концепція геноциду на нормативному рівні зберігається у тому ж стані, у якому її залишив Лемкін. Хоча дискусії щодо неї є більш запеклими.
Дві концепції, геноцид та злочин проти людяності, майже від самого початку конкурували між собою. Вони не створювалися Лаутерпахтом та Лемкіним як такі, що доповнюють одна одну. Це була робота інших юристів, які працювали після них та залишили обидві категорії у міжнародному праві. Принциповим є різний ідеологічний підхід Лемкіна та Лаутерпахта.
Лаутерпахт виходив з першості людини й з цінності життя кожного, незалежно від його належності до тієї чи іншої групи, нації. Він створював концепцію злочинів проти людяності як таку, що охоплювала б будь-які звірства, крім тих, які уже охоплені категорією воєнних злочинів. Це концепція, яка не дуже емоційно забарвлена.
Єлизавета Цареградська: Філіп Сендс у своїй книзі «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова» про Лаутерпахта та Лемкіна сказав що визначальним є те, що саме ці правники мали досвід життя у Львові. Умовно, на їхню подальшу юридичну практику і саме такий внесок у розвиток міжнародного права вплинуло те, звідки вони походили, де вчилися і в якому контексті були. Чи погоджуєтеся ви з цією думкою?
Микола Гнатовський: Філіп є видатним юристом-міжнародником та популяризатором міжнародного права. Ми з ним близько співпрацювали й працюємо. Зокрема, і протягом останніх місяців у контексті створення спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України. Він звертає увагу на Львів не тільки тому, що так сталося, бо його дідусь походив із Жовкви й багато часу провів у Львові, як і Лаутерпахт. А тому, що справді Україна, Західна Україна та Львів були унікальним середовищем, у якому проходить нерв Європи, де змішано багато культур.
Це місце, яке постраждало і продовжує потерпати, як і вся Україна, від значної кількості трагічних подій та злочинів, які траплялися у минулому та тривають нині у контексті російської агресії. Лаутерпахт і Лемкін жили у цьому мультикультурному середовищі, багато їхніх рідних загинули під час Голокосту, під час Другої світової війни. Вони пропустили усе через себе, як і ми зараз у контексті страшної війни, яку розв’язала рф проти України. З огляду на це міжнародне право створить нові свої інститути. Той же проєкт, за яким стоїть Філіп Сенд щодо агресії — це одна зі спроб розвивати міжнародне право у відповідь на сучасні події.
Львів був важливим середовищем. Лаутерпахт і Лемкін мали професорів різного походження: поляки, австрійці. Вони жили у середовищі, де було чимало українців. Тому безумовно, Україна Львів є символічним та важливим місцем.
Читайте також: До 1939 року євреям у Львові було заборонено говорити про погром 1918-го — Андрій Павлишин
Єлизавета Цареградська: Чи є збігом, що дві людини з одного університету започатковують саме такі терміни, явища у праві, актуальні по нині? Чи до цього спонукали об’єктивні обставини?
Микола Гнатовський: Є невелика доля збігу. Є чіткі й зрозумілі об’єктивні обставини. Обидва юристи походили з єврейської громади. Їхні родини стали одними з жертв нацистів. Лаутерпахт і Лемкін були змушені залишити свої сім’ї, землі. Вони пережили трагедію, не знали, що сталося з їхніми рідними. Коли довідалися, що не вижив практично ніхто, це було жахливо. Вони поїхали у країни, які були лідерами західного світу та провідними членами антигітлерівської коаліції.
Вони своїми публікаціями, спілкуванням з тими, хто ухвалював рішення у цих країнах, показали, що вони є незамінними людьми, з якими треба радитися щодо переслідування нацистських воєнних злочинців. Лаутерпахт радив британцям, а Лемкін американцям. При цьому вони, хоч і не перетиналися особисто, дуже серйозно вплинули на те, як пізніше міжнародне кримінальне право і міжнародне право загалом розвинулися. Це усе об’єктивні речі. Те, що ці події відбувалися в Україні, звісно, мусять служити нагадуванням про те, наскільки ключовою є наша держава для світу. На жаль, це доводять і теперішні події.
Слухайте також: Програти ми не маємо права, бо будемо знищені — Ігор Гирич
Єлизавета Цареградська: Яка відповідальність передбачена за геноцид?
Микола Гнатовський: Щодо України та її народу скоюють масові злочини, які потрапляють під усі кваліфікації, які є у міжнародному кримінальному праві. І щодо воєнних злочинів, і щодо злочинів проти людяності, і щодо злочину геноциду. Щодо останнього — те, що робить рф, — це прояви імперського підходу, імперіалізм.
Геноцид, про який йдеться щодо України, — специфічний. Це спроба знищити Україну та українців як політичну націю.
Відповідальність за геноцид реалізується на кількох рівнях. Це один з найтяжчих злочинів. Тож застосовуються найтяжчі покарання: довічне ув’язнення, довгі терміни позбавлення волі тощо. Але це не єдине покарання. Геноцид є підставою для відповідальності держави в цілому. Вона не є кримінальною, однак дуже важливою. Вона має матеріальні та політичні форми. Коли роблять відповідні кваліфікації, то це не лише юридичний, а й історичний факт. Цей аспект є також важливим.
Читайте також: Приниження — це різновид тортур — правозахисниця про «курси денацифікації» від окупантів
Єлизавета Цареградська: Чи може міжнародне право відкривати ще якісь терміни, як злочини проти людяності чи геноцид? Наприклад імперський підхід, імперіалізм?
Микола Гнатовський: Лемкін, запроваджуючи поняття «геноцид», писав:
«Нові часи, нові умови вимагають нових понять».
Тож цілком можливо, що міжнародне право буде уточнювати свою термінологію. Буде знаходити механізми, які будуть більш пристосовані й для таких подій. Спроба Філіпа Сендса і його однодумців говорити також про спеціальний трибунал щодо агресії — це спроба розвинути міжнародне право ще на один крок уперед. Окрім міжнародного права потрібна залізна політична воля здатних ухвалювати рішення без надзвичайно жорстких і рішучих дій з боку політиків і військових. Цю агресію, ці злочини — не зупинити. Юристи допоможуть, звісно, однак основну роботу мають зробити ті, хто має конкретні важелі та матеріальні аргументи.
Слухайте також: Коли влада росії понесе відповідальність за свої злочини в Україні?
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS