Харків - єврейський острів у неєврейському морі

Харків – одне з небагатьох міст українських губерній Російської імперії, де за імперських часів не відбулось жодного погрому. Водночас Харків відомий як центр сіонізму та антисемітизму. Харків не входив в «смугу осілості», проте мав потужну єврейську общину. Про ці парадокси та єврейське життя Харкова нам розповість історик Артем Харченко.

Андрій Кобалія: Якщо смуга осілості – це така територія, поза якою євреї не могли жити, а Харківщина в цю смугу не увійшла, то ким же тоді були ті євреї, які тут жили? Вони мали спеціальні привілеї?

Артем Харченко: З так званих «українських губерній» Російської імперії – Харківська була, фактично, єдиною, яка не потрапила в смугу осілості. Ця смуга складалась поступово. В популярній літературі її формування відносять до рішень Катерини ІІ. Певною межею тут виступає 1804 рік, коли у імперського центру з’являється така «романтична ідея» – захистити своїх селян від євреїв, які торгують і створюють зайву конкуренцію і визискують з них гроші. Їхні дії мали спонукати євреїв пересуватись до міст. Ще одна межа – 1835 рік, коли складається ота «смуга осілості», яка й буде існувати до 1917 року.

Хто ті євреї, які прибувають до Харкова? В першу чергу мова йде про торговців, які приїжджали сюди не на постійне проживання, а були тут по справах. Вони і складають частину першої громади. Ця громада була непостійна; якби запитали владу, вона б заперечила їхню присутність. Проте ми бачимо їх, вони є у списках обивателів; ми знаємо про так звану голову громади – купця і рабина Мойсея Олександровича. Його нащадок, до речі, зараз живе у Сполучених Штатах і досліджує власну сімейну історію.

Друга частина цієї громади – солдати. Не секрет, що армію імперська влада використовувала як інструмент інтеграції єврейського населення у імперське суспільство. Є чудова книжка  Петровського-Штерна про євреїв в російській армії. Така ситуація була типовою й для інших країн, наприклад, Франції. Тому до Харкова нерідко потрапляли солдати-євреї. До 1859 року громада складалась з купців і солдатів.

Андрій Кобалія: Мені відомо, що існувала ще й третя категорія  – студенти. Євреї з вищою освітою мали право проживати за смугою осілості. Чи були у Харкові євреї-студенти? Чи можливо було створити єврейські заклади освіти у Харкові?

Артем Харченко: Відповідь на це питання залежить від періоду. Я говорив, що 1859 рік – це початок нового періоду. Це час, коли влада переходить до політики «злиття» та інтеграції євреїв. Історик Бенджамін Натансон писав про теорію селективної інтеграції, коли влада обирала корисні з її точки зору прошарки суспільства і поселяла їх поза смугою. Першими під ці рішення попали купці, які з 1859 року отримали таке право. Рік за роком з’являються нові прошарки, котрі отримують таке право. В тому числі й студенти. А також юристи, митці та ремісники «корисних професій».

Є версія, що євреї-студенти були тут ще з 1814 року, але їхня кількість швидко збільшується з 1870-х. Такі студенти, як правило, обирали медичну та юридичну освіту. Подібні рішення були мотивовані тим, що ці професії дозволяли зачепитись і залишитись поза смугою, не повертатись назад. Мова йде про сотні людей у різні періоди історії Харкова.

Андрій Кобалія: Харків – це одне з небагатьох міст де у 1880-ті, 1905 року та під час громадянської війни не було єврейських погромів. Притому що погроми 1905 року охопили більшість міст українських губерній. Вони відбулись в Катеринославі, Одесі, Маріуполі, Києві та інших містах. Чому в Харкові погроми не відбулись?

Артем Харченко: Це надзвичайно складне питання. Є така теорія від швейцарського дослідника Алексіса Гофмейстра, який типологізував українські міста. Він говорив про Київ – адміністративне місто, де економіка була другорядною, де існував гетерогенний середній клас, серед якого були й євреї, які звикли домовлятись. Одеса – велике торгівельне місто, для якого економічні інтереси на першому плані. Як протиставлення цим двом міста він наводить приклад Катеринослава – промислове місто, в яке постійно прибувають люди. Харків десь між Києвом і Одесою.

Коли немає цієї традиції, перше покоління потрапляє в жорсткі умови індустріалізації і живе важко. Хвилю погромів 1881-1882 року часто пов’язували з ініціативою імперського уряду. Зараз ці події пов’язують з незадоволенням оцих низів щодо, як їм здавалось, багатства та всесильності євреїв. Шляхом погрому вони прагнули подолати несправедливість. Не обов’язково було вбивати. Під час цієї хвилі загинуло всього десь 50 чоловік. 1905 рік – інша історія, у цій хвилі частково винна й влада. У Харкові вміли домовлятись, попри потужний антисемітизм у місті.

Андрій Кобалія: До речі, з приводу антисемітизму, то відомо, що Харків був одним з його центрів, де розвивався чорносотенний рух. З іншого боку – Харків також був центром сіонізму – єврейського національного руху. Як це могло поєднуватись в межах одного міста?

Артем Харченко: Період 1870-х був межею між двома явищами у місті – традиційна юдофобія та антисемітизм, який тільки народжувався. Перше – це неприязнь до євреїв та звинувачення, що вони причетні до смерті Хреста. Єврей міг прийняти хрещення. Під час хвилі 1881-1882 євреїв змушували приймати християнство. Поява чорносотенного руху та антисемітизму, підґрунтям для яких були расистські європейські теорії, шансів «виправитись» хрещенням не дали.

Були епізоди, коли влада з центру давала чіткі сигнали, що євреї не повинні жити в Харкові. Проте існувало постійне протистояння між різними гілками влади на різних рівнях. Середній рівень – губернська влада часто приховувала проблему. Були випадки доносів місцевих жителів юдофобського характеру. Наприклад, такий собі Бистровський жалівся, що бачив євреїв, які торгували святими іконами. Йому це не подобалось і тут бачимо релігійний момент. Проте я б не перебільшував ступінь антисемітизму.

За XIX століття євреї пройшли шлях від релігійної громади до нації. Багато її представників асоціювали себе з цією територією; далеко не всі хотіли поїхати звідси. Тут зароджується сіоністський рух. Мова йде про групу БИЛУ, яку ініціювали студенти. Назва – це абревіатура «Дім Якова – вставай і підемо!». Представники цієї групи говорили, що треба їхати на святу землі в Ерець Ісраель. Ця історія почалась у Харкові, потім група перемістилась в Одесу.

 В цьому контексті Харків відомий тим, що тут відбулась конференція, яка зробила критичне зауваження батькові сіонізму Теодору Герцлю щодо його розгляду «Угандійського плану» від Великої Британії. Герцлю навіть довелось відповідати у віденській газеті Die Welt, на сторінках якої він звинувачував учасників харківської конференції у порушенні дисципліни.

Андрій Кобалія: Центром єврейської громади часто є синагога. Самоорганізація та благочинність відбувається навколо цього центру. Ми вже говорили про єврейське життя у Києві, Одесі, Катеринославі (Дніпрі), Львові та Чернівцях. Якими будівлями представлена єврейська архітектура у Харкові та що від неї лишилось сьогодні?

Артем Харченко: Напередодні революції 1917 року було 25 молитовних будинків і синагог. Потім всі вони були закриті «за бажанням єврейського пролетаріату». Дуже відомою є «Хоральна синагога» на вулиці Пушкінській. Але це доволі пізня синагога, яка була створена вже під час падіння імперії. Вона представляла емансиповані кола, людей, які вже вжились в харківську громаду. Це величезна синагога десь на 1000 місць. Є історія наче її план взагалі замовляли поза Харковом; звертались до Петербургу та влаштовували цілий конкурс у 1909-1910 році. В 1913 році вона була повністю добудована. Синагога будувалась в мавританському стилі, бо її архітектори вважали, що коріння юдаїзму походить зі сходу, тому в архітектурі повинні бути такі східні елементи.

У нас також є багато будинків, які були молитовними. Наприклад, Міщанська синагога в районі набережної Харкова. Ця будівля пов’язана з важкими подіями Голокосту. Є й інші будівлі, які зараз не виконують свої функції. Наприклад, наш планетарій – це теж колишня синагога.

Андрій Кобалія: Ми говорили про дорадянський Харків. Що змінилось у єврейському житті після закріплення більшовитської влади?

Артем Харченко: У 1920-х здавалось, що все буде добре. Влада начебто давала можливість повної емансипації. Історик Тері Мартін у книзі «Імперія національного вирівнювання» говорить, що радянська влада в національних експериментах йшла дуже далеко. Єврейська громада отримала такі ж права на реалізацію. Це був справжній культурний вибух. Мова йде про єврейських художників, письменників, поетів, театральне життя. Однак релігійне життя зникло повністю.

Аран Залман у 1918 році писав про Харків як про місто майбутнього. Наприклад, район ХТЗ планувався як місто майбутнього. Залман писав про Харків як про місто, де будуть разом жити українці та євреї. Він писав про єврейсько-українське місто, де буде вулиця Шевченка і Шалома Алейхема. Проте суворі 1930-ті багато чого зламали. Репресії зачепили й євреїв.

Андрій Кобалія: Насичене єврейське життя в Україні закінчилось з приходом нацистів. Який сюжет має Харків? Як «Голокост від куль» пройшов тут?

Артем Харченко: Традиційне єврейське життя було брутально обірвано війною. На червень 1941 року Харків знаходився достатньо далеко від фронту, тому коли у жовтні цього ж року сюди прийшли нацисти, більшість євреїв вже залишили місто. Щодо тих, хто залишився, то їхня доля, на жаль, була типовою. Морозного дня більше 10 тисяч євреїв зібрали та повели через увесь Московський проспект – 11 кілометрів. Дійшовши до бараків між сучасними станціями метро «ХТЗ» та «Індустріальний», їхнє життя закінчилось  у Дробицькому Яру. Переважно це були жінки, діти та старі люди. Проте я б не сказав, що так закінчилось єврейське життя Харкова. Після війни багато євреїв повернулись. Харків залишається одним із великих центрів єврейського життя і сьогодні.