Фото: uajs.org.ua
Єлизавета Цареградська: Приводом до цієї розмови став дуже неприємний епізод, який я спостерігала у власному житті. В одному громадському місті я почула розмову, в якій йшлося про те, що відбувається в Ізраїлі. І постійно його громадян називали жидами. І я дуже зтригернулася на це, дуже неприємно мене це вразило. Тому що, мені здавалося, що це вже настільки проговорені теми, тези, і настільки очевидно це все.
Але потім подумала, звідки в мені стільки зверхності. І якщо досі я це чую, то буду намагатися ставити не осуд на перше місце, а те, що я можу з цим зробити. А я можу говорити в етері про цю проблему і походження цього терміну. Чому жиди? Звідки це пішло? Чому не євреї? А це взагалі образливо чи ні? Для кого це образливо, для кого необразливо? Коли, що і як почалося? Власне, про це все ми й будемо говорити із сьогоднішнім моїм гостем — істориком, викладачем магістерської програми з юдаїки Національного університету «Києво-Могилянська академія» Сергієм Гіріком.
Отже, як ми можемо пояснити термін «жид» і його походження? Звідки воно взялося? Чи в нас є якась інформація і знання, коли ми починаємо послуговуватися цим словом на території України? І чи тільки про територію України йдеться? Чи, можливо, про інші країни теж?
Сергій Гірік: Це мовознавче питання з етимології. Власне, слово «жид» як етнонім з’явилося й поширилося серед слов’ян раніше, ніж етнонім «єврей». І походить воно з латини, від слова «judeus», тобто «юдей», житель провінції Юдея Давнього Риму, Римської імперії, тобто колишнього царства Юдея. На позначення мешканців цієї провінції в латині поширилася відповідна назва. А звук «j» («йот») в багатьох романських мовах перейшов у «ж». І зі східнороманських мов, з тих діалектів так званої народної розмовної латини, які лягли в основу сучасної румунської мови, він потрапив уже до слов’янських мов. Очевидно, що потрапив ще у праслов’янський період, тому що, як ми бачимо, це слово присутнє як основне слово на позначення євреїв в усіх, навіть у західних слов’янських мовах. Тобто не лише в південних та східних слов’янських мовах, що можна було б пояснити тим, що воно потрапило в старослов’янську, так званий македонсько-солунський діалект давньоболгарської, а потім з неї як із мови богослужіння потрапило до східних і південних слов’ян як православних народів. Але це слово все ж присутнє й у західних слов’ян. Тобто очевидно було запозичене у предків сучасних румунів ще в праслов’янську добу, ще десь до VI-VII століть. Найдавніша пам’ятка на території України, де це слово фігурує, це Остромирове Євангеліє, 50-ті роки XI століття.
Читайте також: Уникати слова «жидівський» — це замовчувати травму — Олександр Авербух
Єлизавета Цареградська: У 50-ті роки XI століття слово «жид» яку конотацію мало? Ми маємо якісь відомості про це?
Сергій Гірік: Жодних конотацій, очевидно, воно не мало. Це просто був основний етнонім на позначення євреїв. Інших етнонімів просто не було. Після цього ми бачимо, що це слово фігурує в Київському й Галицько-Волинському літописі. Воно фігурує, знову ж таки, без жодних конотацій.
Є згадка в Київському літописі під 1113 роком про перший єврейський погром у Києві. Але він описується зовсім відсторонено і нейтрально. Там євреїв згадують якраз під словом «жид», слово «євреї» ще в той період в цій частині світу не існувало. Згадується, що, мовляв, помер князь Святополк Ізяславич в Києві. В умовах безладдя почалися заворушення в місті, пограбували двір княжого тисяцького, пограбували євреїв. І посилають спадкоємцю Святополка слова: «Княже, прийде княже, бо після євреїв почнуть грабувати церкви, почнуть грабувати твоє майно, і краще цього уникнути». Тобто, судячи з цього запису в літописі, це не був єврейський погром як вияв якоїсь нетерпимості до євреїв. Це були заворушення, під час яких пограбували княжого тисяцького, тобто представника князя, представника аристократії. І пограбували тих, кого можна було пограбувати, тільки руки не дійшли до церкви.
А найдавніша згадка, в якій можна побачити негативну конотацію щодо слова «жид», це «Києво-Печерський патерик». Якщо точніше, то «Житіє Феодосія Печерського».
Єлизавета Цареградська: Це які роки?
Сергій Гірік: А тут велике питання, якими роками його датувати. Тому що традиція його приписує Нестору. І в такому випадку, якщо традиція має рацію, то це кінець XI або початок XII століття. Але найдавніша редакція, якою послуговуються, коли публікують «Житіє» в складі «Києво-Печерського патерика», це середина XV століття.
У «Житії» є епізод, в якому Феодосій ходить вночі на диспути до київських євреїв, щоб їх спровокувати на те, щоб бути ними убитим. Цього так і не сталося, і він спокійно з ними ночами дискутував на богословські теми. Коли саме цей епізод туди потрапив — чи тоді, коли це «Житіє» укладалося, чи набагато пізнішими редакторами й переписувачами цього «Житія» — невідомо. Найдавніша редакція, яка на сьогодні існує, — це середня XV століття. І в цей час, в середні XV століття, слово «жид» точно мало негативну конотацію.
Читайте також: Iсторія євреїв — це не тільки плач та страждання — голова єврейської громади Брацлава
Єлизавета Цареградська: Що ми можемо сказати взагалі про становище євреїв у XIV-XV столітті, часи Великого князівства Литовського, на території України? Ми можемо вже зазначити, що були якісь упереджені ставлення саме на рівні українського тогочасного суспільства, чи так недоречно формулювати?
Мене це зацікавило, тому що ви кажете, що саме в негативній конотації ми зустрічаємо це слово. І в мене постає логічне запитання: якими тоді були стосунки?
Сергій Гірік: По-перше, євреїв стало набагато більше. Ми нічого не знаємо про те, як зникли євреї давньоруські. Це були різні євреї. У часи Русі частина так званих слов’яномовних євреїв, які розмовляли тим, що називають кнаанітом, тобто слов’янсько-єврейськими діалектами, була зовсім незначна. Інша частина — це були тюркомовні євреї, але, знову ж таки, про їхню кількість неможливо судити. Можна тільки говорити про те, що в Києві існував невеличкий єврейський квартал, існували так звані Жидівські ворота. Але скільки їх було, чи були в інших містах — ми нічого про це не знаємо. Знаємо, що пізніше були євреї в деяких містах західних регіонів сучасної України, були євреї в Новгороді тощо. Але їх було зовсім мало.
А в часи Великого князівства Литовського відбувається міграція ашкеназі із Західної Європи, з території сучасної Німеччини. Відбувається міграція спершу до Королівства Польського, потім — до Великого князівства Литовського. І євреї займають певну соціальну нішу, посередника між селянами й землевласниками. Але економіка Великого князівства Литовського значною мірою аграрна.
Наприкінці XV століття відбулося короткочасне вигнання євреїв з Великого князівства Литовського. Після того, як вони повернулися на початку XVI століття, їхня кількість складала всього кілька десятків тисяч людей. Це на величезну територію Великого князівства Литовського, яка охоплювала половину сучасної України, всю Білорусь, всю Литву і частину сусідніх земель. При цьому вони жили компактно, в окремих містечках, в окремих містах. Тобто більшість місцевих селян їх ніколи в житті не бачила.
Євреїв відігравали роль посередника між великим князем як найбільшим землевласником, удільними князями, різними іншими землевласниками з одного боку та селянами на їхніх землях з іншого боку. Відповідно, до цього посередника формувалося негативне ставлення, тому що він сприймався як представник влади, як той, кому селяни як представники залежного стану зобов’язані віддавати частину продукту, який вони виростили. Зрозуміло, що це створювало якусь соціальну напругу між ними. Але якихось суттєвих проявів цієї напруги в перші століття ми не спостерігаємо.
Навіть вигнання євреїв 1495 року з Великого князівства Литовського здійснене з ініціативи великого князя передусім через релігійні мотиви. Через те, що тодішній великий князь Олександр Ягеллончик був дуже радикально налаштованим католиком.
Єлизавета Цареградська: Тобто тут доречно говорити саме про релігійну складову.
Сергій Гірік: Релігійна юдофобія безумовно в цей час була. Конкретно якщо говорити саме про українські землі, то вона була більш помітною, ніж прояви якогось соціального антисемітизму. На відміну від Польщі, де ми бачимо і те, і те. Але якихось проявів насильницьких, навіть немасових, особливо не спостерігається.
Єлизавета Цареградська: А як ви гадаєте, з чим це пов’язано? Чому на території України ось така історія, а, наприклад, коли говоримо про Польщу, то тут і соціальний аспект, і релігійний аспект?
Сергій Гірік: Ну, в Польщі євреїв просто більше в цей час. Їх там сотні тисяч, тут (в Україні — ред.) — десятки тисяч, якщо ми говоримо про XIV століття. Тобто кількість й інтенсивність контактів. Польща, Королівство Польське разом із Галичиною, набагато більш урбанізована країна в цей час. Решта території України входила до складу Великого князівства Литовського до середини XVI століття. Вона, відповідно, набагато менш урбанізована.
Навіть у Києві тоді жило кілька десятків тисяч осіб, це зовсім невеличке місто. За сучасними мірками — це велике село, яке містом вважали умовно, просто через те, що це був центр удільного князівства в складі Великого князівства Литовського. Міського побуту, міського економічного укладу як такого за межами окремих населених пунктів, по суті, тут не існувало. Відповідно, економічної бази для розселення євреїв, більшість з яких займалося торгівлею, не було на цих землях.
Єлизавета Цареградська: Вони жили якось відокремлено, чи це був конкретний район Києва, умовно? Чи як це взагалі відбувалося?
Сергій Гірік: У Києві ми не маємо даних про те, де вони жили саме в цей період. Є згадка про єврейський квартал ще тоді, в часи Русі, в XII столітті. Що було в часи Великого князівства Литовського — незрозуміло. Більше за те, після вигнання євреїв з Великого князівства Литовського, коли на початку XVI століття їм було дозволено повертатися, то конкретно до Києва вони не повернулися. І саме в Києві єврейська громада аж до XIX століття не відновлювалася.
У інших містах міг бути єврейський квартал невеличкої площі. Але його навіть візуальною не дуже відмежуєш, коли це зовсім невеликий населений пункт, коли це буквально кілька вулиць, які сусідять з іншими. Але, звісно, суто логістично зручніше було селитися в одному кварталі. У іншому кварталі — німецька громада, в третьому — вірменська тощо. Це ми бачимо за містами Поділля, Волині. Відповідно, селилися біля своєї культової споруди, щоб до неї легше було підходити.
Читайте також: Що таке штетли, і як вони існували протягом століть
Єлизавета Цареградська: Ми зупинилися на XV столітті. І мені цікаво, що відбувається далі. Тому що я припускаю, що більш поширений розвиток саме негативної конотації і якогось негативного значення в слово «жид» вкладається з тим моментом, коли євреїв на території сьогоднішньої України стає більше. Коли це відбувається і чи правильні мої здогадки?
Сергій Гірік: Міграція євреїв з Заходу на Схід триває аж до XVII століття, аж до повстання Богдана Хмельницького. І в проповідницькій літературі, і в православній, і в католицькій дійсно в цей час ми бачимо появу негативних конотацій. Але жодного альтернативного терміну на позначення євреї в цей час немає. Тобто негативна конотація поширюється на звичайний, самими євреями використовуваний етнонім. Бо самі євреї, коли говорили не їдишем в цей час, коли переходили в розмовах з неєврейським населенням на мову довколишнього неєврейського населення, так само себе називали жидами. Жодних альтернативних слів просто в цей час для них не існувало.
Це саме ми бачимо і в Польщі, в тій самій проповідницькій католицькій літературі того ж часу. Юдофобія дуже поширена і в православній, і в католицькій проповідницькій літературі, і в полемічній літературі на території сучасної України. Але якихось альтернатив для євреїв, як себе називати, не існує.
Але в цей самий час ми бачимо збереження цього ж слова з яскравими негативними конотаціями на території сучасної Росії, де євреїв не було. Тобто там існувала релігійна юдофобія, дуже яскрава релігійна юдофобія, але вона спрямовувалася проти якихось абстрактних євреїв.
Єлизавета Цареградська: А як ми це можемо пояснити? Чому так?
Сергій Гірік: Я не є фахівцем з історії російського православ’я. Але російське православ’я в цей час було дуже ексклюзивним, не інклюзивним, вкрай нетерпимим до іншого, особливо до іншого, яке рухалося з Заходу. Єдині інші, яких толерували внаслідок геополітичних процесів — приєднання Астраханського ханства, Казанського ханства, Сибірського ханства — це мусульмани. Тому що вони були інкорпоровані до складу Московського царства. І то вони стали толеруватися після того, як відбулась інкорпорація земель, населених мусульманами. Це були інші, з якими необхідно було миритися. З іншими-іншими необхідно було миритися по ходу того, як відбувалася експансія Московського царства.
Вплив з Заходу сприймався як більш небезпечний. І євреї сприймалися як складова цього впливу з Заходу. Тим паче згадувалася так звана «ересь жидовствующих», що поширена в пізньому середньовіччі в Новгороді. Відповідно, згадки про неї ще були достатньо живими. Але, знову ж таки, я не є фахівцем з історії російського православ’я. Про це краще поговорити з фахівцем з історії російського православ’я. Я тут можу дуже багато чого плутати.
Але ми маємо факт того, що в російському православ’ї була нетерпимість до євреїв в умовах, коли не було євреїв взагалі в Московському царстві. Не існувало якогось живого єврея, проти якого можна було цю нетерпимість спрямувати. Це пов’язано з тим, чому потім поширився альтернативний етнонім.
Єлизавета Цареградська: Я хочу ще запитати, навіть попросити розсудити мої думки, тому що в мене щось перемішалося. Я з дитинства пригадую якісь коментарі дорослих, тому що я теж почула це слово — жиди. Я попитала в старших, чому так називають. Мені тоді, дитині, здалося, що це є дуже грубе слово. Тому що там тверді звуки, і воно коротке, таке дзвінке, тверде. Можливо, так я його сприйняла. Я не зовсім пам’ятаю, як на це відреагували батьки — щось дуже нечітке мені відповіли.
Але згодом я почула, що, мовляв, на західній частині сьогоднішньої України це слово не було образливим. Тобто в умовному Львові так називали себе самі євреї, їх так називали, і проблем, мовляв, ніяких не було. Але була іншою ситуація на Сході. І я дуже добре пам’ятаю, що тоді ніби ця відповідь мене задовольнила. Але я, по-перше, не впевнена в правдивості цієї інформації, по-друге, мені цікаво, чи взагалі спостерігається різне ставлення й використання цього терміну в різних регіонах сьогоднішньої України.
Сергій Гірік: Тут краще говорити про минуле. Дійсно, люди старшого віку в західних областях можуть не вкладати в це слово образливий зміст. Але той, хто з ними говорить, може його вкладати. Відповідно, якщо вони це слово адресують єврею, навіть не бажаючи його образити, вони його просто мимохідь образять.
Така різниця (регіональна різниця щодо вживання слова «жид» — ред.) існувала в минулому. Сучасна ж мова змінюється постійно. І різницю, яка була 100 років тому, натягувати на сучасну українську мову не можна в жодному разі.
Якщо говорити про східні землі України, якщо говорити про російську мову, під впливом якої, власне, поширився етнонім «єврей» як основний в сучасній українській мові, то можна подивитися на динаміку змін там, і як воно впливало на зміни в українській мові. Якщо відкриємо Карамзіна «Письма русского путешественника», то там є епізод у Франкфурті, коли оповідач, сам Карамзін, спілкується з місцевим євреєм. Він з великою симпатією пише про франкфуртських євреїв, про Мозеса Мендельсона, якого його співрозмовник читає, і постійно вживає саме етнонім «жид». Він просто слово «єврей» в цей час, це межа 80-90-х років XVIII століття, просто не знає. Але пише з великою симпатією до євреїв. Це час одразу після приєднання більшої частини Правобережної України до складу Російської імперії.
І от коли ми бачимо, що Правобережну Україну і територію сучасної Білорусі в ході поділів Польщі приєднали до Російської імперії, в Російській імперії одразу стає багато євреїв, і вони стикаються з тим, що в православній традиції слово «жид» має негативну конотацію. І в цей час ми бачимо певну зміну. Якщо до кінця XVIII століття всюди — й у світських, і в релігійних текстах — вживається винятково слово «жид», то наприкінці XVIII століття у російській мові з’являється слово «єврей» як альтернативне, необразливе. При цьому слово «жид» продовжує зберігатися іноді в нейтральному слововжитку, іноді як образливе — в релігійних текстах.
Вперше слово «єврей» стає зафіксованим в нормативно-правових актах остаточно, повністю починає панувати в російській мові, коли ухвалюють в 1804 році «Положения о евреях» як рамковий документ, конституцію, умовно кажучи, згідно з якою регулювалися права й обов’язки євреїв. Їх записували до різних станів в становому суспільстві, але вони, по суті, являли собою міжстанову групу, і їх треба було регулювати окремим документом. І от з цього часу ми бачимо, що надалі в усіх документах, крім частини документів Святійшого синоду, вживають слово «єврей», і воно стає абсолютно панівним у російській мові. Упродовж XIX століття воно поступово потрапляє і в українську мову, але лише на землях, які знаходилися в складі Російської імперії. І тут відома полеміка між одеським журналом «Сіон» і українським журналом «Основа» 1861-1862 років щодо вживання слова «жид». Бо журнал «Основа» вживав слово «жид» в нейтральному ключі.
Єлизавета Цареградська: Це тоді Костомаров заступався за право використовувати це слово?
Сергій Гірік: Там невідомо, чи це Костомаров. Тому що відповідь на лист Веніаміна Португалова була від імені редакції журналу «Основа». Веніамін Португалов дуже симпатизував українському руху. Це був єврей, лікар, який брав участь у деяких революційних гуртках, був за це висланий на Поволжя. Продовжував цікавитись українським рухом, він йому симпатизував, читав «Основу». І йому різнуло вухо це слово, тому що воно вживалося в тому числі в російськомовних статтях. Він написав листа, підписався ініціалами. Цей лист надрукувала «Основа», надрукувала відповідь на нього — відповідь від імені редакції. Хто був автором — ми не знаємо. Можливо, Куліш, можливо, Білозерський. Після цього виникла полеміка, в якій взяли участь окремі діячі з кола «Основи» та окремі, крім Португалова, автори «Сіона». Але ця полеміка майже одразу вщухла, тому що як «Основу», так і «Сіон» закрили в 1862 році, через кілька місяців після початку цієї полеміки. Тобто вона обмежилась кількома репліками буквально.
Єлизавета Цареградська: Наскільки тоді інтелектуально-культурна бульбашка сприймала ці зміни? Ви зазначили, що протягом XIX століття термін «єврей» вживають на території України?
Сергій Гірік: Дуже рідко вживають на території України, в україномовних текстах. Термін «жид» панує аж до часу, коли єврейські інтелектуали починають брати участь в тому числі й в українському русі. Аж до цього часу слово «жид» є панівним, і лише епізодично вживають слово «єврей» в українських текстах на території українських губерній Російської імперії. Про Австро-Угорщину не говоримо, там взагалі слова «єврей» не існує. Там слово «жид» вживають незалежно від конотації, воно є там абсолютно нейтральним в цю епоху.
А тут (на території Російської імперії – ред.) воно поступово набуває негативних конотацій і поступово замінюється словом «єврей», але дуже-дуже повільно. І остаточно ця зміна настає аж на початку XX століття. Причому і частина єврейських діячів, які починали писати українською мовою, співпрацювати з українськими виданнями, і частина українських діячів цьому намагаються протистояти.
Дуже цікава історія з газетою «Рада», першою українською щоденною газетою. Тоді з ініціативи Агатангела Кримського і Євгена Чикаленка була спроба дзеркалити ці слова і вживати слово «єврей» в негативному контексті, коли говорилося про русифікованих євреїв, які себе намагалися відмежовувати від єврейської маси, не брати участь в єврейському національному русі тощо. Тобто таких денаціоналізованих євреїв хотіли називати євреями. А коли йшлося про євреїв в позитивному ключі, зокрема про діячів єврейського національного руху, їх називати жидами. Тобто таким чином обернути вживання цих слів. Але навіть у самій «Раді» не було якогось консенсусу щодо цього, і частина текстів писалася авторами «Ради» якраз навпаки: зі словом «євреї» в позитивному контексті.
Але антисемітських текстів, очевидно, «Рада» не містила. Це була ліберальна газета. Частина авторів була лібералами, частина соціалістами, але ця газета ніколи не містила антисемітських текстів.
Єлизавета Цареградська: В Україні інтелектуальна бульбашка була цілком свідома того, що терміни важать, що слова важливі. Адже ми боремося за те, щоб нас не називали малоросами, хохлами, русинами навіть, ми хочемо вживати слово «українці». Очевидно, що не всі, але ця дискусія присутня. Тож чому тоді з таким опором зустрічали прохання самих людей називати їх євреями, а не жидами? Чому це мало такий спротив? Можемо якось відстежити цей причинно-наслідковий зв’язок?
Сергій Гірік: Люди не люблять змінюватися, змінювати свої звички. Це абсолютно властива багатьом людям риса. Дійсно, в умовах національного будівництва українського і єврейського водночас на початку XX століття ми бачимо звернення євреїв до українських інтелектуалів не називати їх жидами. Це, власне, стало приводом для цієї остаточної зміни вже у XX столітті.
Це дуже гарно пояснює Грушевський в одній з його статей в добу Української революції. І це дуже добре відбилося на документах доби Української революції, документах часів Української Народної Республіки. Тоді існувало Віцесекретарство жидівських справ в Секретарстві справ національних. Потім воно стало Міністерством єврейських справ. Агатангел Кримський намагався цьому протидіяти у 20-ті роки, коли був неодмінним секретарем Академії наук. І от поки він був неодмінним секретарем Академії наук, була Жидівська історико-археографічна комісія. Перший том вийшов під такою маркою її праць. А другий том наступного року вийшов як том праць вже Єврейської історико-археографічної комісії. Тому що Кримського вже прибрали з посади неодмінного секретаря. Хоча він був великим юдофілом насправді. Тобто жодних якихось антисемітських поглядів він не мав.
Але навіть у середовищі українських інтелектуалів було неоднозначне ставлення. Ті, які були більше політиками, швидше сприйняли це. Тому Грушевський як людина, яка була політично чутливішою за Кримського, одразу сприйняв це прохання позитивно. Він буквально за один день у своїх публіцистичних статтях змінив свій слововжиток зі слова «жди» на «єврей». Хоча він у передмові до однієї брошури так і написав, що не вважає це слово образливим, але на прохання товаришів євреїв у Центральній Раді змінює і надалі вживатиме слово «євреї». І з цього моменту за один день він повністю змінив свої звички щодо вживання цього слова.
І далі ми бачимо, що як у середовищі УНР, у середовищі потім уенерівської еміграції, хоча з винятками, так і абсолютно без винятків в радянській Україні слово «жид» повністю маргіналізується, і слово «єврей» стає панівним. У цей час в Західній Україні ми бачимо протилежну ситуацію.
І це дуже чітку паралель має зі зміною вживання слова «малороси». Через це ті з українських інтелектуалів, які були більш політично чутливими, це добре сприйняли. Воно дуже яскраву паралель має із вживанням терміну «малороси» і «українці» або «хохли» й «українці». Ті, хто цю паралель проводили, вони швидше змінювали свій слововжиток. Ті, хто її не проводили, вони продовжували вживати слово «жид». Але воно, по суті, маргіналізується вже впродовж перших десятиліть XX століття.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі