Що таке штетли, і як вони існували протягом століть

Гість — культуролог, політолог, головний редактор і засновник незалежного культурологічного журналу «Ї» Тарас Возняк.

Що таке штетл

Єлизавета Цареградська: Ми сьогодні говоритимемо про штетли. Мені здається, перш ніж починати цю розмову, найдоречніше взагалі визначити, що це таке. І я думаю, що з визначення буде зрозуміло, чому ми цю розмову взагалі маємо, наскільки важливо взагалі знати, що це таке, і говорити, а головне — зберігати штетли. Але все поступово. Отже, що таке штетл?

Тарас Возняк: Для того, щоб зрозуміти, що це за суспільно-культурологічний чи культурний феномен, треба знати історію походження єврейської спільноти в Європі, в Україні в тому числі. Свого часу євреї були розпорошені після знищення Другого Храму. І вони через Північну Африку, Магриб, Іспанію, Нідерланди, звідки їх поперемінно виганяли то мусульманські, то християнські ревнивці, поступово дійшли до Німеччини. Через Німеччину — у Польщу, а потім і до України. До країни, яка називалася тоді Річ Посполита, — двох народів, а насправді чотирьох: Литви, Польщі, Білорусі й України.

У XVIII столітті на території Речі Посполитої було майже 80% всього єврейського населення світу. Решта 20-25% була розсіяна по інших країнах. Ці люди прийшли через Іспанію, Нідерланди, Німеччину. У Німеччині вони набули своєї нової мови, тому що євреї говорили різними мовами. У Магрибі говорили арабською, в Іспанії говорили іспанською. Частина євреїв, котра пішла не в Нідерланди, іспанська, а пішла, наприклад, на Балкани й в Італію, говорила й досі говорить давньоіспанською мовою ладіно. А ті, що перейшли через Німеччину, говорять мовою їдиш. Їдиш — це один з німецьких діалектів, збагачений єврейськими та слов’янськими словами. 

Але вони прийшли не тільки з мовою та релігією, але й зі способом життя. З огляду на гоніння, переслідування, ця спільнота була достатньо закритою і мешкала в окремих кварталах. Наприклад, у Венеції цей квартал називався гетто. Зараз термін набув негативної конотації після трагедії Голокосту, але він мав спочатку зовсім іншу конотацію. Єврейська спільнота не хотіла змішуватися з іншими релігійними, етнічними спільнотами й замикалася у своєму колі, у своєму гетто. І так витворилася традиція створення окремішності.

Коли єврейська спільнота дійшла до Речі Посполитої, утім і до України, то, як правило, поселялася в містах, де можна було просто заробити собі на життя, бувши ремісником чи кимось іншим. Так, у містах, наприклад, як у Львові, витворилися цілі квартали, які були єврейськими. Я з Єрусалима, і у теперішнього міста є чотири квартали: єврейський, вірменський, арабський християнський, арабський мусульманський. Щось подібне було й у Львові. Там був римо-католицький квартал (бо за віровизнанням тоді ділилися люди), квартал, у якому жили русини, котрі були або православними, або католиками, вірменський квартал і єврейський квартал. Але в маленьких містечках такий гострий і чіткий поділ був маломожливий. Тому там теж створилися такі спільноти, котрі жили трішечки окремо, але трішечки й впереміш. Однак впереміш інколи виглядало, особливо в XIX столітті, досить специфічно. 

Подивимося на чисельність єврейської спільноти в цих містечках. Наприклад, у Болехові було до 70-80% євреїв, а в Бродах десь приблизно від 30%. У Львові близько 30% населення було єврейським. У деяких містечках єврейського населення було до 90%. Євреї, котрі перейшли через Нідерланди й Німеччину, називалися ашкеназі. А ті євреї, котрі з Іспанії пішли в Італію, на Балкани й до наших Чернівців, називалися сефардами. Вони творили своєрідні містечка з дуже помітною єврейською компонентою. Власне, ці містечка й називалися штетлами, бо штетл — це один з обертонів німецького слова «штат».

Читайте також: Роман Кабачій: Сіонізм — це певна відповідь на антисемітизм

Структура штетла

Єлизавета Цареградська: Отже, ми розібралися і тепер розуміємо, про що саме ми говоримо. Ми говоримо про величезну культурну спадщину. Коли йдеться про 80% населення того чи іншого містечка, ми розуміємо, що вона насправді величезна. Коли я це собі намагаюся уявити, то усвідомлюю, що були якісь свої правила. Тобто мали бути певні принципи, за якими це все функціонувало. Було якесь самоуправління, релігійні, соціальні, політичні інституції? Власне, як виглядала будова штетла?

Тарас Возняк: Єврейська спільнота Речі Посполитої мала своє самоуправління. Вона мала навіть свій вищий орган, своєрідний парламент. Він називався Ваад чотирьох земель: Литви, Росії, Польші, України. Кожна з громад теж мала своє самоуправління, де засідали відповідні радці, котрі називалися парнасами.

Ще була структура, яка існувала біля синагоги, бо то теж був релігійно-суспільний центр, який виконував не тільки релігійні функції. Наприклад, доглядав за малолітними дітьми, за одинокими. Навіть для такої печальної функції, як поховання, були спеціальні поховальні товариства, які опікувалися цією роботою.

У XIX столітті кількість цих громадських організацій різко зросла, бо єврейське суспільство готувалося до імовірного переселення чи повернення на історичну батьківщину, сучасну державу Ізраїль. 

Єврейські спільноти існували достатньо самостійно. Навіть у судовому вимірі в цих спільнот були свої судді, які називалися даянами й розв’язували ті суперечки, що були між євреями. 

• Це було достатньо сепаратне, паралельне суспільство, яке існувало кілька століть паралельно із королівською владою, владою магнатів, міськими управами, які були у великих містах, чи з бургомістрами, які були в менших містечках.

Правосуддя в штетлах

Єлизавета Цареградська: Чи була опція правосуддя взагалі? Чи це відносилося все-таки до вищих органів, а на саму громаду, місцевих у штетлі це не розповсюджувалося?

Тарас Возняк: Ми знаємо багато анекдотів, коли бідний єврей приходить до рабі як мудрого, розумного чоловіка. До речі, рабини не є священниками, як ми маємо ілюзію, маючи за взірець наших священників. Це люди, які вміють читати Тору, працюють із нею, які розумні. Це щось зовсім інше, і тому до них йшли за порадою, як вдіяти в тій чи іншій ситуації, чи відповідає щось релігійній традиції, чи ні.

Але, окрім цього, був, як я вже сказав, інститут єврейських суддів. Вони називалися даянами. І коли, наприклад, пан Рабінович хотів судитися з паном Бродським і вже вичерпав всі можливості англійського суду, вищого в Лондоні, то останній суд, до якого вони можуть звернутися, щоб залишитися й вважатися шанованими євреями, — звернутися до даяна. А даян каже: «Ти маєш зробити те, а ти маєш зробити це. Ти можеш це робити, а можеш не робити, але тоді твоя ідентифікація, пошанівок до тебе буде зовсім інакший».

Співіснування спільнот в штетлах

Єлизавета Цареградська: Говорячи про життя штетла, ми розуміємо, що йдеться не лише про євреїв. Якийсь відсоток інших, не євреїв, все одно був присутній. І як ця взаємодія відбувалася? Чи розповсюджувалося і самоврядування, і самі звичаї й традиції життя штетла на тих, хто євреями не був?

Тарас Возняк: Ні, кожна спільнота жила своїм життям, але з пошанівком до іншого. Із тим, щоб не наражати іншого на якусь неприємність. Бо були й римо-католики, які організовували своє суспільне, церковне і релігійне життя за одним календарем, були православні чи греко-католики, які робили це за другим календарем, були євреї — за третім календарем. Але коли було свято якесь в одній зі спільнот, то інша спільнота старалася спеціально не копати город чи орати, чи щось робити, щоб не уразити почуттів іншої спільноти.

Як правило, коли читаємо історичні книжки, то нам здається, що вся історія складається з війн, погромів, суперечок, різанини тощо. А насправді війна чи різанина, чи погром тривають день-два, рік, два роки, кілька років. А між цим є сотні років мирного співіснування. Але це не зауважують історики, бо це не так спектакулярно, не так цікаво. Хоча зараз уже більше уваги вділяють цим періодам.

Насправді більшість часу ці спільноти жили у співпраці, тому що різні їх частини виконували різні соціальні функції. Хтось був землеробом (євреї, як правило, землеробством не займалися), хтось був торгівцем (а цим євреї займалися). Вірмени займалися торгівлею, хтось займався військовою справою. Євреїв до війська не брали, вони не брали участь, наприклад, в українсько-польських війнах, які були внутрішньою міжусобицею.

Розквіт та занепад штетлів

Єлизавета Цареградська: Чи доречно в розмові про штетли визначати якісь періоди розквіту, або умовно розквіту, і початку занепаду? Тому що ми можемо здогадатися, що саме занепад припав на час Другої світової війни.

Тарас Возняк: На Другу світову війну припав не занепад, а кінець історії штетлів на територіях Східної Європи. Розквіт цих спільнот, очевидно, був у 17-18 столітті, коли вони були достатньо ефективними, єдиними, жили своїм життям, не асимілюючись із навколишнім населенням. 

Проблеми почалися в XIX столітті, коли почалося національне відродження народів у Європі. Коли німецькі романтики почали прив’язувати ідентичність не до релігії й етнічності, а до культури й мови, за яку ми до цього часу боремося. А свого часу теж боролися і євреї. Почалося єврейське просвітлення. Появилися єврейські просвітники, які захотіли розкрити брами єврейських кварталів та гетто й випустити єврейських людей у широкий світ. Це з тим, що ідентифікація цих людей була не тільки за релігією чи етнічністю, а за чимось іншим. Наприклад, у Німеччині з’явилося поняття німця, але юдейського віросповідання. Щось подібне відбувалося в Речі Посполитій: був поляк, але віри Мойсеєвої. 

Почалася секуляризація єврейської спільноти. Бо якщо попередньо євреї ходили в традиційних одежах (як і інші народи), сповідували абсолютно традиційні свої релігійні переконання, то в ХІХ столітті під впливом французьких просвітників єврейські просвітники теж поставили під знак питання дуже багато визначників, які характеризували ортодоксальне традиційне єврейське суспільство. І почалася секуляризація широких мас єврейського населення. Уже тоді вони почали виходити з вузьких рамок штетла, особливо у великих містах, де євреї входили у вищі товариства місцевих еліт: чи угорської, чи польської, чи німецької.

Цей процес тривав практично до середини XX століття, коли сталася катастрофа. Уже навіть рештки штетлів, традиційного життя нацисти знищили в найбрутальніший спосіб. Так практично майже припинилася історія штетлів.

Водночас це був свого роду пліт, який затонув, тому що на єврейських мовах: ладіно, їдиші та інших — створено величезну, просто гігантську літературу. Наприклад, Шолом-Алейхема, який писав на їдишу, навіть в Ізраїлі не всі можуть прочитати. Тому що коли відновилася держава Ізраїль, то єврейські патріоти прийняли рішення, що треба відновити стару мову, іврит, яка 2-3 тисячі років не функціонувала в суспільному просторі. Побудований на німецькій мові мовний простір, очевидно, треба відкинути. Зрозуміло, що після травми Голокосту було дуже травматично говорити криптонімецькою мовою. Але, у кожному разі, ця величезна література стоїть під знаком питання: чи знайдуться широкі маси читачів у таких геніальних письменників, як Шолом-Алейхем, наприклад.

Читайте також: Iсторія євреїв — це не тільки плач та страждання — голова єврейської громади Брацлава

Збереження традиції штетлів

Єлизавета Цареградська: Ми підходимо до частини в нашій розмові, де мало б йтися про реконструкцію, про відновлення. Власне, чи нам випадає взагалі вдаватися до слова реконструкція, коли ми говоримо про штетли, станом на зараз?

Тарас Возняк: Це неможливо. Це певний історичний феномен, який був, як козацтво. Чи можна зараз реконструювати українське козацтво? Звичайно, якісь товариства козацькі є. Інколи вони мають смішний вигляд, інколи мають вигляд перебиранців, трохи театралів.

Певною мірою штетл зберігся тільки в одному вимірі. У XVIII столітті з’явився свого роду протестантський єврейський релігійний рух хасидизму, творцем якого був Баал Шем Тов. Він десь між Косовом і Коломиєю, перебуваючи в горах, думаючи, здається, сім років, трішечки модифікував юдаїзм. І хасидські спільноти, які є сповідувачами цього нурту в юдаїзмі, зберігають традиційну форму життя єврейської спільноти. Причому зберігають дуже рішуче. Чи в Нью-Йорку, чи в сучасному Цфаті, чи десь в Єрусалимі ці спільноти живуть практично тим самим життям, що жили в XVI-XVII столітті, причому в усіх вимірах.

Може, це архаїка, може, це щось подібне до амішів, протестантів в США, які живуть тим архаїчним життям. Вони вважають, що так правильно, і, можливо, це так і є. Напевно, хтось колись на небі розсудить, як було правильно. У кожному разі, ці спільноти є, і вони де-факто є спадкоємцями життя у штетлах.

При цьому всьому, це досить зворушливо. Візьмемо до прикладу Цфат. Це такі гори в напрямку Голанських висот, до Сирії. Якщо їхати туди, то таке враження, що ти їдеш в Косово, бо там сосни, гори — дуже нагадує наші Карпати. Пам’ятаю, приїхали ми у Цфат, місто Іцхака Лурії, великого середньовічного єврейського філософа, і нікого нема, бо субота починається, усі розійшлися. Дивимося і бачимо напис: «Косівська синагога». 

Ці люди так і далі живуть. Це єдине, що реально може продовжити традицію штетлів, і воно продовжить її, тому що ці люди відступитися від своїх релігійних переконань ніяким чином не хочуть.

Культурна різноманітність українських міст

Єлизавета Цареградська: Коли ми говоримо про реконструкцію, я розумію, що взяти й відтворити в тому вигляді, як було, це неможливо. Але я весь час відчуваю брак внеску в розвиток культури та загальної картини України, навіть коли говорю про Київ. Я, наприклад, киянка. Київ зараз пізнаю абсолютно з нуля. Зокрема пізнаю вплив євреїв. Усе те, чим займалися свого часу в місті євреї, я відкриваю для себе лише зараз. І я уже не маю опції це пригадати, тому що не була очевидицею — це дуже прикро. 

Тому кожного разу, коли ми говоримо на ці теми, я відчуваю потребу відновлення. Не просто поставити галочку, що ми умовно відновили. Відновлення — це спосіб для мене самої пізнати мене саму ж. Мені здається, що це стосується багатьох, якщо не всіх, українців і українок. Звісно, що ми говоримо про абсолютно різні впливи, але єврейський вплив, мені здається, був дуже відчутний.

Тарас Возняк: Він і є далі. Просто ми його у своїй масі не бачимо. Треба одягнути інші окуляри. Свого часу, незалежний культурологічний журнал «Ї» мав ідею, акцію. Ми хотіли показати наші міста, наприклад, Коломию, Стрий, Івано-Франківськ. Хотіли показати як місто українське і видали одне число журналів, де були українські активісти, школи, традиції тощо. Хотіли показати і як місто, у якому існувала велика польська спільнота, де ми дивилися польськими очима, просто змінили окуляри із зелених на якісь помаранчеві. Хотіли показати і як місто єврейської культури — ми видали спеціальне число про єврейську Галичину. Причому видали його у вигляді путівника, тому що людина за своєю природою є достатньо лінивою істотою. І пізнавати якісь речі, змінювати окуляри вона навіть не хоче. Але коли гіди ведуть екскурсії, то це стало для них настільною книгою. Якщо вони займаються, наприклад, історією Галичини в найширшому сенсі слова (і польською, і українською, і австрійською, і єврейською), то можна приїхати до тієї самої Коломиї й побачити — тут була синагога. Так, зараз це якийсь склад чи супермаркет перебудований. А цей будинок в Івано-Франківську належав Гартенбергу. І так далі, і так далі. 

Усі ці речі, усі артефакти збереглися. Все воно є, просто треба одягнути інші окуляри й подивитися на ці речі. Ви побачите і польський, і німецький, і австрійський світ у наших містах.

Читайте також: Як змінилось обличчя Луцька? Історія трьох єврейських кварталів

Єлизавета Цареградська: Безумовно. Я думаю, що насправді можна багато шукати джерел, якими послуговуватися, які допоможуть змінювати цю оптику. І одним з цих джерел є, звісно, книжка «Штетли Галичини», автором якої ви є. Уже на завершення нашої розмови є запитання, чи буде перевидання книжки. Мені здається, що зараз це дуже і дуже на часі.

Тарас Возняк: Ця книжка вже мала три видання. Спочатку вона вийшла у вигляді журналу. Після того вийшла як книга в м’якій обкладинці. Зараз вийшла в багатотомнику.

Крім того, вона перекладена польською й англійською мовами. І, наприклад, єврейський музей у Варшаві POLIN користувався нею, щоб означувати ту територію, яка тепер є Україною.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі