Як змінилось обличчя Луцька? Історія трьох єврейських кварталів

У центрі Луцька стоїть Велика синагога XVIII століття. Дозвіл на її будівництво давав польський король Сигізмунд ІІІ. У 1942 синагогу майже повністю зруйнували, у 1970-х відновили, і зараз там розташований спортивний клуб “Динамо”. Навколо споруди протягом кількох століть будувався єврейський квартал.

Якщо йти вулицею Данила Галицького, можна потрапити у ще один центр луцького єврейства – Мокрий луг. Щоправда, про це важко дізнатись, адже старих єврейських будинків у цьому районі вже майже немає. Важко знайти залишки єврейської культури і на півночі міста, де колись стояв хаотично забудований штетл Вулька.

Про те, чому в повітовому містечку існувало аж три єврейських квартали, і куди зникли їхні жителі розповідає краєзнавець Олександр Котис.

Олександр Котис: Історично був лише один квартал – старе місто. Колишня острівна частина Луцька, яка омивалась річками і болотами. Там ще з XV століття була дільниця, де проживали євреї; саме там була розташована їхня мурована синагога. Так було аж до початку XIX століття. Що змінилось? Волинь після поділів Польщі стала частиною Російської імперії, де діяли спеціальні закони для проживання євреїв. По-перше, смуга осілості. Євреї могли жити лише у певних губерніях. По-друге, був ряд адміністративних та економічних обмежень. Попри це, ситуація розвивалася так, що кількість населення збільшувалась. В старому єврейському районі, який виник в історичній частині міста, фізично не вистачало місця.

Так євреї почали переселятися на так званий “Мокрий луг”. Це не є назва єврейського району. Радше просто болотиста частина Луцька. І з XIX століття там почали жити євреї. Третій район – Вулька. Під Луцьком було таке село; в одній його частині жили українці та поляки, а в іншій євреї. Коли ж Вульку приєднали до Луцька, то в місті опинився новий район, де живуть євреї.

Андрій Кобалія: У цих трьох кварталах жили три різні групи євреїв? Вони були якось пов’язані? Чи можливо було, що одна родина жила на два квартали?

Олександр Котис: Важко прослідкувати, чи це різні групи, чи одна. Якщо говорити про старий район, який у документах зветься «Жидівщина» та похідний від нього Мокрий луг, то це точно люди, які були родичами. Коли ставало мало місця, група переїжджала на Мокрий луг. Наприклад, батьки залишались на Жидівщині, а діти оселялись на Мокрому лузі. А хто не міг, той доліплював хатки.

Андрій Кобалія: Якщо говорити про тло нашої розмови, а це кінець XIX – початок XX століття, то, наприклад, у Станіславові, зараз це Івано-Франківськ, в ці ж часи, але в Австро-Угорщині, існувала економічна конкуренція між євреями, поляками та українцями. Чи було щось подібне у Луцьку?

Олександр Котис: Конфліктів не зафіксовано. Чому так сталося? Бо райони, де євреї не проживали, були малозаселеними. Наприкінці XIX століття в Луцьку близько 80% населення були євреями. Конкурувати не було з ким. Хіба що внутрішня конкуренція.

Андрій Кобалія: А інші 20% – це хто?

Олександр Котис: Це були українці, поляки, росіяни, караїми, чехи та німці. Це суттєва меншість, яка тоді не становила конкуренції. Гортаючи архівні документи кінця XIX – початку XX століття, папери підприємств чи магазинчиків, я помітив, що трапляються майже виключно єврейські прізвища. Конкуренція могла бути всередині групи. Вже після Першої світової війни, коли Волинь стала частиною Польщі, виникає конкуренція з поляками, яких підтримує держава. Хоча євреї все одно залишались і це не призводило до конфліктних ситуацій на релігійному чи національному ґрунті. Принаймні мені про це невідомо.

Андрій Кобалія: Гадаю, нам варто повернутись з міжвоєнного періоду на два десятиліття. Говорячи про конфлікти та євреїв, одразу згадується хвиля погромів в Російській імперії осені 1905 року. Вони відбувались в Одесі, Катеринославі – нинішньому Дніпрі, в Маріуполі, Києві. Але Луцьк – це одне з небагатьох міст, де погроми не відбулись. Чому так сталось? 

Олександр Котис: Погром справді не відбувся. Ми знаємо про те, що він міг би відбутись. Знаємо про це лише з однієї книги спогадів військового камчатського полку, який базувався в Луцьку. Один з офіцерів цього полку – Леон Бербецький зберіг мемуари, в яких писав, що якась група людей в Луцьку намагалась зробити погром. Але в них не вийшло тримати ці плани в секреті, і євреї Вульки про це дізнались і вирішили взяти ситуацію в свої руки. Вони звернулись до офіцерів полку про допомогу. Леон Бербецький був у групі офіцерів, які допомогли зібрати 17 револьвери для євреїв Вульки. Останні розпустили чутки про те, що на Вульці є зброя. За описами офіцера, прийшов день, коли погром мав статися, але нічого не сталось. Це єдина згадка. Ні в мемуарах, ні документах немає згадок про погром.

 “Мізерні дерев’яні будиночки, закопчені єврейські корчми, похилені хатки. Нові будівлі без віри в майбутнє, немов на один день збиті, старі, що валяться і підперті, серед них обгорілі стовпи спалених будинків. Вулиця вистелена дерев’яним помостом замість мощення – ось що ми бачили.”

Андрій Кобалія: Так про єврейські квартали писав польський публіцист XIX століття Юзеф Крашевський. Краєзнавець Олександр Котис розповів про те, як виглядав Луцьк кінця XIX – початку XX століття.

Олександр Котис: З одного боку, це було місто, яке мало мальовничі руїни, а з іншого, Луцьк став містом з ознаками російського повітового центру. Багато людей приїжджали описувати місце. Це художники, письменники, етнографи, історики, мандрівники. Тоді цей рух романтики був дуже популярним. В описах часто фігурують мальовничі руїни. Місто виглядало не як щось сучасне, яке розвивається, а як залишок колишнього, плюс єврейські корчми.

Андрій Кобалія: Головні герої нашої розмови – це три квартали: Жидівщина, Мокрий луг і Вулька. Візуально, вони відрізняються між собою. Це видно і з фотографій, і з тих кількох старих будинків, які я бачив сам. На Вульці й Жидівщині будинки стоять поруч один до одного. Про це і ви пишете у власних статтях. На Мокрому лузі більші й часто цегляні будинки. Але архітектура притаманна для євреїв цих територій краще проглядається у бідних кварталах, ніж на Мокрому лузі, де будівлі зроблені в типовому стилі для імперії того часу. Чому заможні євреї будували як українці або росіяни?

Олександр Котис: Варто почати з того, що немає якоїсь яскраво єврейської архітектури. Те, що ви бачили має економічне підґрунтя. Наприклад, візьмемо бідну Жидівщину. Історичний район, де компактно жило багато людей. Коли сім’я ставала більшою, то, як правило, грошей на окремий будинок у молодят не було. Тому до того, який вже був доліплювали частинку. За якийсь час могли доліпити ще одну частинку. Тому забудова була хаотичною.

З іншого боку, якщо говорити не про внутрішньо квартальні вулиці, яких майже не було, а про широкі міські вулиці, то там на все впливали економічні мотиви. Кожен метр вулиці був економічно насиченими. Люди не могли дозволити собі будувати дім з дуже широким фасадом. Тому вузька частина виходила на вулицю. Там, як правило, одне вікно і вхід та магазинчик невеличкий, а житлова частина тягнулась в глибину кварталу. Тому вийшло так, що є вулиця, а будинки розташовані перпендикулярно до неї. Звичайно, що все було близько, антисанітарно та небезпечно. 

Андрій Кобалія: З серпня 1914 року у Європі починається Перша світова, а Західна Україна опиняється в епіцентрі боїв Східного фронту. Луцьк стає прифронтовим, а в окремі місяці місто опиняється прямо на лінії фронту. Краєзнавець Олександр Котис розповів про те, як місто пережило кількаразовий перехід з рук в руки.

Олександр Котис: Насправді місто під час Першої світової не дуже постраждало. Кілька будинків були розбомблені. Це добре видно на фотографіях. Тут можна згадати про наслідки австрійської окупації, яка тривала буквально 9 чи 10 місяців. Це не сильно відобразилось на єврейському житті. Під час війни були проблеми з їжею та санітарією. Коли організували санітарний комітет, виникла загроза епідемії, то найбідніших євреїв примусово збирали в місця, де їх мили та стригли, щоб не допустити поширення епідемій. У ті роки було багато епідемій. Деяким євреям було важко жити, тому і поширювалось все це легше. 

Андрій Кобалія: Після Першої світової та війни ЗУНР з Другою Річчю Посполитою, Волинь стала частиною останньої. Візуально у місті помітна міжвоєнна архітектура. Повертаючись до головних героїв – трьох єврейських кварталів, якщо гуляти Вулькою, то майже не помітно, що це взагалі колись був єврейський квартал. І це пов’язано з Другою світовою війною. Що тут відбувалось під час війни?

Олександр Котис: Друга світова на луцьких євреях відобразилась, як і скрізь у Європі. Прийшли нацисти і фізично їх знищували. Це стосувалось не лише живих людей, а і споруд, в яких вони проживали, молилися та торгували. Це добре видно на аерофотознімках, які зробили німці. Ті райони, де жили євреї, виглядають стертими.

Там просто немає будинків. Це так тому що їх підпалювали та підривали.

У 1942 підірвали синагогу. Правда, повністю її не знищили, бо споруда початку XVI століття мала дуже товсті стіни і будувалась як оборонна. Можливо, вони не розрахували або й не хотіли повністю її знищувати. Достатньо було того, що вона наполовину завалилась, і ніхто там більше не молився.

Мокрого лугу це мало стосується, бо Вулька та Жидівщина були більш виражено єврейськими. Вулька на аерофотознімку постає стертим районом. До цього часу збереглось три-чотири будинки, де жили євреї. Фактично, нічого немає. Ані колориту забудови, ані тих вулиць. 

Але є єврейська школа імені Мойсея Глікліха. Глікліхи були заможним єврейським родом. Наприклад, Абрам був власником цегельні, яка зробила цеглу для половини міста. Мойсей заснував єврейську гімназію. За нацистів в ній було робітниче гетто. Ми навіть не маємо жодного документа про те, що там відбулось. Історію цю знаємо зі спогадів одного єврейського дідуся.

Андрій Кобалія: Цього дідуся звати Шмуель Шульман або Шмулік Шило. Він народився у 1929 році у Луцьку і 12 грудня 1942 року втік з гетто, коли там почалося повстання. У 2015 році меморіальний комплекс історії Голокосту Яд Вашем записав з Шульманом інтерв’ю.

«Німці прийшли і крикнули: «Виходьте! Євреї, на вихід!» Там були барикади і (євреї) почали кидати сокири, посуд, усе, що могли. Українські поліцаї прийшли і почалася битва. Поки (євреї) не здались. Це тривало увесь день.

А я був у торфі. Але не міг повністю сховатись. Потім з’явилась пара, це завдяки їм я залишився живий. Вони сховали мене. Дружина все тягла чоловіка за руку і казала “Давай про себе думати, чому ти думаєш про нього?”. А він відповів їй: «Він ще дитина, він житиме», згадує Шмуель Шульман.

Андрій Кобалія: У той день загинули близько 500 євреїв, а гетто ліквідували. Зараз на його місці коледж. Про події 1942-го нагадує лише табличка на стіні будинку. Проте більшість луцьких євреїв загинули не під час повстання, а кількома місяцями раніше. З 19 по 23 серпня у передмісті Луцька розстріляно близько 17 тисяч євреїв. Рахіль Зайдман того дня вижила. У 2015 вона розповіла про серпень 42-го для Яд Вашем.

«На машинах нас привезли до цього місця. Сказали повернутись (до них) спиною. І почали стріляти з кулемета. А я, мабуть, від цього жаху впала непритомна. Цього вже я не знаю», розповіла Рахіль Зайдман. 

Андрій Кобалія: Ще пару тисяч євреїв розстріляли у вересні цього ж року. За даними Яд Вашем, у роки окупації за містом знищили 25 600 євреїв.  

Зараз в Україні на місцях розстрілів євреїв часто можна побачити ще радянські таблички про те, що там загинули радянські громадяни. Але євреї померли там не через те, що вони були громадянами СРСР. Вони могли ними і не бути. Краєзнавець Олександр Котис розповів про сучасну політику меморіалізації подій Голокосту в Луцьку.

Олександр Котис: Якщо говорити про меморіалізацію, то сьогодні в Луцьку можна знайти п’ять знаків. Два з них встановлені на місцях колишніх єврейських кладовищ, а три пов’язані з подіями 1940-х років. Один на місці розстрілу. Ще один на синагозі розповідає її історію та згадує про жертв і ще один висить на стіні гімназії, де було повстання.

Меморіалізацією займається одне із єврейських товариств. Їх у Луцьку два. Прогресивна громада іудаїстів і ортодоксальна. Перша більш численна. Наскільки я знаю, з їхньої ініціативи та за їхні кошти ці знаки і встановили. Тобто меморіалізацією займаються переважно самі євреїв. Міської програми не існує.

Андрій Кобалія: Під час окупації України, тут загинула більшість євреїв. А до цього ви говорили, що основна частина населення Луцька була євреями. Тобто по закінченню війни в Луцьку, коли радянські війська у 1944 вибили звідси нацистів, більша частина містян загинула?

Олександр Котис: Так. Це була велика демографічна катастрофа для Луцька. Перед війною 60% населення були євреями. А на початку століття десь 92%. І можна уявити, що 60% містян протягом 1942 була просто знищена. З тих 40% було багато поляків, які просто виїжджали на Захід. Доля чехів, німців, караїмів та українців склалася по-різному. Як правило, перші три групи теж поїхали туди. Хто встиг, хто не встиг. Дехто не вижив.

Це була та частина інтелігентного Луцька, яка розвивалась у міжвоєнний період. Під час війни її просто знищили. Далі тут відбувся той же сценарій, що і в інших українських містах. Тут виникли заводи, сюди приїжджали мешканців із навколишніх сіл або інших міст. Колоритне і самобутнє обличчя місто, яким воно було до Другої світової війни, було стерто і перетворене на те, як виглядають й інші міста України”.

– Хана Флом, швачка.

– Беньямін Мучнивер. Син торговки Міндель.

– Хава Адрес, домогосподарка.

– Гімназистка Фейга Айзерберг, а також її сестра Бася, мати Девора і батько Гершель.

– Йосеф Шнейдер, м’ясник. 

Андрій Кобалія: Це лише кілька прізвищ євреїв Луцька, які не змогли пережити Голокост. Старі єврейські квартали згоріли, а самих євреїв майже повністю знищили. Носії інших культур, наприклад, польської або німецької, чи то через війну, чи через репресії або післявоєнні міграції,  теж стали менш численними у місті. Після закінчення Другої світової обличчя Луцька майже повністю змінилось. Старі будівлі перестали мати той сенс, який у них вкладали ті, хто їх будував. Так руїни Великої синагоги перетворились у спортивний клуб.