«Хто рятує людину, той рятує світ», або Історія українських Праведників

Андрій Кобалія: Гадаю, що почати варто з того, що наразі близько двох з половиною тисяч українців визнано Праведниками народів світу. В Україні перші масові вбивства єврейського населення німецькими військами почалися ще, власне, 22 червня 1941-го року. Коли на світанку у прикордонному вже захопленому німцями містечко Сокаль на Львівщині, німці розстріляли на площі перших 11 випадково побачених євреїв. А на Галичині лише тільки між жовтнем 1943 і червнем 1944 більше сотні людей вбили за допомогу євреям. Важливим є і факт вбивства бургомістра Кременчука за спробу переховувати євреїв від нацистів.

Тож хто і яким чином надає статус Праведника народів світу?

Андрій Руккас: Статус Праведника народів світу надає державна організація Ізраїлю, яка називається Яд Вашем. Вона розглядає подання на присудження цього статусу. Це досить складна і кропітка процедура. Висувається ціла низка вимог до кандидата на це почесне звання. Вимога перша: він обов’язково не має бути євреєм. Вимога друга: він обов’язково має врятувати єврея усвідомлюючи, що він рятує саме єврея. Вимога третя: він не мусить отримувати за це ніякі матеріальні або інші задоволення. Наприклад, порятунок пов’язаний із всиновленням чи наверненням на іншу віру. Крім матеріальних речей, порятунок має бути пов’язаний з усвідомленням ризику для власного життя і ризику для близьких людей.

Усі обставини порятунку мусять бути задокументовані або підтверджені особою, яка були врятована, або нащадками людини, яку врятували. Кожен випадок дуже ретельно розглядається спеціальною комісією, яка ретельно вивчає усі відомі матеріали. На сьогодні поступає близько 600 заявок, 20% з яких відкидається з тих чи інших причин. Понад 26 тисяч осіб мають звання Праведника народів світу у різних країнах, від США до Японії і В’єтнаму. Звичайно, що здебільшого це країни Європи.

Людина, якій присвоєний такий статус, одержує медаль, на якій написано: «Той хто рятує людину, той рятує світ». Крім того, якщо ця особа жива, вона отримує почесне громадянство держави Ізраїль, якщо на момент присвоєння людини немає в живих і вона отримує пам’ятне громадянство. Нащадки особи можуть просити про надання пам’ятного громадянства їм. Крім того, Праведник народів світу в разі його проживання на території держави Ізраїль, може користується різними пільгами, йому виплачується утримання в розмірі середньої заробітної місячної платні. Там, здається, якісь податкові послаблення і багато інших пільг.

Наразі кілька десятків Праведників народів світу проживають на території держави Ізраїль і користуються подякою держави Ізраїль – як людина, що зробила героїчний подвиг з ризиком для власного життя, безкорисно, врятувала представника єврейської нації. Коли йде мова про безкорисність, то одяг, гроші на харчування не вважаються матеріальною вигодою.

(Розмову з доктором Аароном Шнеєром з Яд Вашем про Зал імен та Андрея Шептицького можна послухати тут) 

Андрій Кобалія: А ким взагалі були ці люди? У них було щось спільне чи це були різні за соціальним статусом, релігією та іншими речами люди? Чому саме ці українці переховували євреїв і отримали статус Праведника?

Андрій Руккас: Перш за все, хочу сказати, що оця статистика в понад 26 тисяч у світі і понад дві з половиною тисячі українців, які визнані Праведниками народів світу не є репрезентативною. Яд Вашем підкреслює, що це не означає, що якщо поляків у списку понад шість з половиною тисяч, то вони рятували євреїв більше, ніж українці чи білоруси, яких у списку більше шестисот. Це просто задокументовані на сьогоднішній день випадки, підтверджені документально і визнані такими, що відбулися.

Ким були ці люди? Вони були абсолютно різними і за соціальною, і за національною та релігійною приналежністю. Починаючи румунською королевою Єленою і закінчуючи шістнадцятирічною дівчинкою Софією Яровою, яка зараз мешкає у Києві і врятувала сімох євреїв в окупованому німцями Києві.

Автори енциклопедії «Праведники народів світу», яка нещодавно вийшла, підбили такий підсумок щодо їх мотивації. Трохи менше 50% людей, які до війни та катастрофи мали справу з євреями, спілкувались з товаришами, друзями. Приблизно 43% робили це через моральні переконання, через виховання, вони не могли вчинити інакше. І близько 5% через політичні переконання і 2% через релігійні переконання. Але моральні якості тісно переплетені з релігійними та політичними переконаннями. Тому пояснити чому саме ця людина, яка усвідомлювала ризик для свого життя та життя близьких, все ж рятувала єврея і провести чітку межу дуже важко.

Бабця одного мого знайомого врятувала єврейських дітей, здається, вона не визнана Праведником, бо потім ці діти підросли і виїхали в Ізраїль, тому цей випадок не був задокументований.  Потім, коли у неї питали: «Нащо ти це робила?», вона відповідала, що бачила, що це не українські діти, але що ж вона могла зробити, вони прийшли у хату. Діти є діти, вона їх і врятувала. Як пояснити її вчинок? Моральні цінності та виховання. Інакше кажучи, вона не могла зробити інакше.

Андрій Кобалія: Якщо порівняти український досвід та досвід інших країн, що є спільним, а що відмінним? Чи є в контексті переховування євреїв щось особливе в українському випадку? Щось, що є лише в колишніх радянських державах.

Андрій Руккас: Я б сказав так: є Західна та Східна Європа. Рятувати єврея в Східній Європі було значно важче і небезпечніше, ніж у Європі Східній. Бо рятівнику у Західній Європі, де окупаційний режим був м’якіший, аніж на східних землях, загрожувало ув’язнення в концентраційному таборі. А рятівнику єврея у Східній Європі загрожувала смерть. Причому не обов’язково його персональна смерть, а, наприклад, смерть родичів і знищення майна. Німці трактували за допомогу не тільки порятунок, а й навіть годування єврея, наданням їм одномоментної допомоги. Якщо так порівнювати, то, звичайно, значно більший ризик для життя і більш трагічні наслідки, які могил наступити в разі викриття такого вчинку. Так було в Україні, Білорусі та Польщі, де нацистський окупаційний режим був значно жорстокіший.

Відповідно, у Західній Європі були такі випадки, коли порятунком євреїв займались цілі населені пункти. Наприклад, у Нідерландах є ціле село, де всі 117 мешканців визнані Праведниками народів світу, бо сільська громада постановила, що вони будуть рятувати євреїв. Тож у кожній хаті переховувалось кілька євреїв, які рятувались від нацистських переслідувань. Після війни усі вони були визнані Праведниками. Подібна ситуація є у Франції. Але рятування цілими населеними пунктами євреїв у Білорусі, Польщі чи окупованих районах Росії документально не зафіксовано.

Але це не означає, що в Україні, Польщі, Франції чи Бельгії рятували євреїв менше. Ще одна особливість пов’язана зі статистикою. До 1980-х, 1990-х років займатись пошуком Праведників і визнавати осіб в такому статусі на території СРСР було значно важче, ніж на території Західної Європи. Тому французів і бельгійців більше, ніж білорусів. А в категорію «поляки» записані мешканці Західної Україні відповідно до їхньої державної приналежності до початку Другої світової війни. Якщо подивитись на список Праведників українців і на дату присвоєння статусу, то це буде 1992 рік і до наших днів.

Андрій Кобалія: Мабуть, далі варто перейти до персоналій. Серед людей, які переховували євреїв був греко-католицький митрополит Андрей Шептицький і православний священик Олексій Глаголєв. Чому Шептицький не визнаний Праведником, а Глаголєв отримав цей статус?

Андрій Руккас: Отець Олексій Глаголєв, який служив у Покровській церкві на Подолі, визнаний Праведником за порятунок євреїв. Він із ризиком для свого життя і життя усієї своєї родини, яка теж була залучена до цієї «операції». Отець Олексій дуже цікава особистість із незламним характером, він завжди йшов на перекір влади, не боячись відверто показувати свої переконання. 

Наприклад, в часи гонінь на церкву напередодні Другої світової, він чи не єдиний з київських священників не боявся ходити Києвом із наперсними хрестом, демонструючи свою релігійну та конфесійну приналежність. Він був священиком катакомбної православної церкви. Тому порятунок євреїв в умовах страшної нацистської окупації не був чимось дивним. І це було абсолютно природно. Тому він визнаний Праведником народів світу.

З приводу Андрея Шептицького, то тут на заваді встала його висока посада голови греко-католицької церкви. Тому що його рідний брат – монах архімандрит Климентій Шептицький визнаний Праведником, який врятував близько 170-200 євреїв. І записаний він як такий, що належить до Польщі. А Андрей Шептицький, якщо буде визнаний, то буде, очевидно, записаний до українського списку. Тож двоє братів можуть опинитись у різних списках. Декілька разів подавались внески щодо визнання митрополита Андрея Праведником, однак вони були відхилені. Висока посада і ті заяви, які він мав робити, власне, заради порятунку євреїв і українців. Зокрема йому дорікають позицію у справі формування дивізії СС «Галичина». Також йому закидають, що перебуваючи на тій посаді, що він займав, він міг досягти значно більшого.

Але це не означає, що Андрей Шептицький від того є меншою фігурою і не є Праведником. Насправді він є Праведником. І є ціла низка єврейських організацій, в тому числі єврейських організацій в Україні, які визнали його Праведником і нагородили почесними відзнаками посмертно. Тому я думаю питання щодо визнання його Праведником буде підійматись знову і знову. Сподіваюсь, що його визнають Праведником.

Андрій Кобалія: Якими були історії тих, хто рятував і тих, хто врятувався? Наприклад, що сталось із Олексієм Глаголєвим та Андреєм Шептицьким? Чи вплинув на їхнє життя порятунок євреїв?

Андрій Руккас: Андрей Шептицький помер наприкінці 1944 року, а Глаголєв наприкінці 1970-х у Києві. Частина Праведників пережила Другу світову і померли у 1970-х, 1980-х, а деякі живуть до сьогоднішнього часу. Такий відомий Праведник світу, як наприклад шведський дипломат Рауль Валенберг був закатований німцями (у більшості літератури зустрічається версія, що Валенберга затримала радянська розвідка і пізніше він був перевезений на територію СРСР, де і, скоріш за все, помер прим.ред) ,те ж сталося із Оскаром Шиндлером (насправді Шиндлер помер у 1974 році ненасильницькою смертю у віці 66 років прим. ред). А лауреат Нобелівської премії Чеслав Мілош помер у 2004 році.

Тож доля цих людей абсолютно різна. В українському списку багато людей «простого звання». В деяких країнах Праведників народів світу відзначають високими державними нагородами, наприклад, у Франції це Орден почесного легіону. А у Російській Федерації Праведників на державному рівні не шанують і не нагороджують. Там це не є пошаною чи відзнакою.

Андрій Кобалія: Ви згадували, що багато українських Праведників є у польських списках. Чи були спроби серед істориків виділити українців в цих списків?

Андрій Руккас: Я про такі спроби не знаю. Вони могли бути. Але я не бачу в цьому великої доцільності, бо тут головний факт визнання людини, а не її державна приналежність. Такі речі не применшують велич цих осіб. Тому я не бачу в цьому великої потреби. Яд Вашем підкреслює, що це жодним чином не є статистика, це не репрезентативні цифри. Ці числа не означають, що поляки рятували більше за українців чи білорусів, а деякі ще менше.

Наприклад, сальвадорський консул видав кілька десятків тисяч паспортів з візами на виїзд і врятував декілька десятків тисяч людей, а та ж сама Софія Ярова врятувала сімох, а інші люди врятували декілька. Кількість не є важливою.

Андрій Кобалія: Ви казали про те, що в різних країнах була своя специфіка. Чи можна сказати, що порятунок євреїв це гарна перевірка наскільки певне суспільство толерантне до інших культур? Якщо взяти випадки України, Франції та країн Скандинавії, чи є це прикладом того, наскільки суспільства готові приймати інші релігії та культури?

Андрій Руккас: Безумовно, це є певного роду показник толерантності. Але хочу підкреслити, що це є показник толерантності 70 років тому у складних умовах Другої світової війни і жорсткої окупації. Також треба робити поправки на умови, в яких жили ті чи інші суспільства під час війни. Зрозуміло, що коли датчани масово протестували проти переслідування євреїв і врятували майже усю свою єврейську громаду, перекинувши її човнами на територію сусідньої Швеції. В Данії постраждало всього близько 60 місцевих євреїв. І протестували всі, починаючи королем і закінчуючи останнім представником соціальних низів. Тож все це теж є певним показником.

Але з іншого боку у Польщі за деякими даними в акціях порятунку євреїв було залучено за різними підрахунками від 350 тисяч до мільйона чоловік. Але ж варто зрозуміти,що окупаційний режим в Польщі та Данії – це дві різні речі. Тож порівнювати тут теж не зовсім доречно. Тут важливий сам факт визнання хоробрості й добрих якостей людини в складних умовах війни. Дуже гарний напис  «Хто рятує людину, той рятує світ».

Програма «Зустрічі» виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-Єврейська Зустріч»