Хто такі “повторники” та чому серед них опинились євреї? Розповідає історикиня

Тетяна Пастушенко розповідає про євреїв після Голокосту, повернення радянської влади та повоєнні сталінські репресії

Ведучі

Андрій Кобалія

Гостi

Тетяна Пастушенко

Хто такі “повторники” та чому серед них опинились євреї? Розповідає історикиня
https://static.hromadske.radio/2019/01/hr-zustrichi-2019-01-27_pastushenko_all.mp3
https://static.hromadske.radio/2019/01/hr-zustrichi-2019-01-27_pastushenko_all.mp3
Хто такі “повторники” та чому серед них опинились євреї? Розповідає історикиня
0:00
/
0:00

Погром у Києві вересня 1945-го був одним з епізодів повернення радянської влади на українські землі. З цієї історії ми почали розмову з Тетяною Пастушенко про повоєнну долю євреїв в СРСР та репресії, жертвами яких нерідко ставали ті, хто раніше брав участь у створенні Радянської Держави.

Тетяна Пастушенко: Таких конфліктів на грунті переділу майнових прав на житло у повоєнних великих промислових містах було досить багато. Конкретно ця ситуація доволі багатошарова. Єврей Розенштерн, який працював охоронцем на фабриці Карла Маркса, йшов вулицею. Його зачепили двоє військовослужбовців і обізвали “єврейською шкурою” чи щось на зразок цього. Чому вони це зробили? Бо ці двоє приїхали у відпустку до Києва, щоб врятувати мати одного з них. Її виселяли з квартири. Тобто під час нацистської окупації їхній будинок зруйнували, мама заселилась у порожню квартиру у Києві. А після війни повернулися попередні власники, які були євреями і виїхали. Вони вигнали мати військовослужбовця з цієї квартири, хотіли повернути своє житло.

Андрій Кобалія: Тобто повернулись законні власники?

Тетяна Пастушенко: Це квартира у житловому будинку, вона в державній власності, але вони там жили, так. І цей військовослужбовець спеціально приїхав у відпустку рятувати свою маму, бо це вже була осінь. Він ходив різними інстанціями намагаючись добитися якогось іншого житла. І от він з другом йшов від чергового чиновника, тут раптом іде цей єврей. Вони почали ображати абсолютно їм незнайому людину. А для нього це була остання крапля у спробах в Києві влаштувати власні справи, повернути своє житло. Він побіг за своєю табельною рушницею, знаючи, де живуть червоноармійці, прийшов і застрелив одного з них.

У день поховання молодого червоноармійця йшла ціла процесія, родичі та знайомі. Але потім до них приєдналась ціла купа інших людей, які почали викрикувати антисемітські гасла, бити вікна. Вже під час розслідування з’ясували, що вікна били, кричали та влаштовували гвалт взагалі незнайомі люди, не мешканці Києва, які випадково побачили оці похорони, приєдналися і “висловили своє негативне ставлення”. Ця акція невдоволення отримала дуже великий розголос. Очевидно, що це сталось на хвилі повоєнної невлаштованості, злиднів, голоду. Війна закінчилась, але кінця трагедії не було, це був вересень 1945-го року. В жовтні, дуже швидко, Військовий трибунал засудив Розенштерн до розстрілу.

Андрій Кобалія: Ви згадали один з епізодів. Я розумію, що для різних категорій населення повернення радянської влади та закінчення війни було дуже різним. Раніше у програмі “Зустрічі” історик Сет Бернстайн розповідав про те, як євреї намагались потрапити в зону окупації Британії чи США, виїхати. Але якщо говорити про досвід євреїв в Україні після війни, то ці роки асоціюються з новою хвилею сталінських репресій. Включаючи репресії проти євреїв. Є “Справа лікарів” та низка інших, про які вже багато говорили раніше. Але мені б хотілося згадати про “повторників”. Хто це взагалі такі? І чому близько 80% репресованих першої хвилі – євреї?

Тетяна Пастушенко: Розкладемо питання на кілька підпитань. По-перше, тих євреїв, які залишились на територіях, що контролювали нацисти та їхні союзники, масово вбивали лише через те, що вони євреї. Очевидно, що повернення радянської влади, звільнення від нацизму, для них було порятунком. Інша справа, що отримати належну сатисфакцію, певні відшкодування тих втрат, яких вони зазнали, було важко. Адже ті, хто вижив, втратив не лише родичів та близьких, а й все майно, усе, що вони мали до окупації. Вони потребували елементарної матеріальної допомоги. І коли йшла війна, радянська юстиція проводила активне слідство, збирали багато інформації про злочини нацистів, сприяла тій тезі про те, що євреї особливо постраждали від нацистів.

Але війна закінчилась. Пройшов Нюрнберзький процес, СРСР задовольнив усі претензії до світу, під контролем Москви опинилась майже уся Східна Європа. Разом з цим почала створюватись Держава Ізраїль за активної підтримки США. Політика сприяння євреям, наприклад, їхньому “Антифашистського комітету”, видання газет на їдиш, Чорної книги, стала “непотрібною”. Ця політика не вкладалась у політику “єдиного радянського народу”. Тепер немає більш чи менш постраждалих. Головний народ-переможець – це росіяни та загалом словяни, вони і найбільше постраждали. Цей процес почався не в один день, але поступово оці претензії почали гаситися і в публічному просторі СРСР, і репресивним заходами.   

Андрій Кобалія: Тобто якщо євреї у 1920-х були нацією, до якої в СРСР було особливе ставлення, вони нарешті отримали ті ж права, що й всі. Те, чого у євреїв не було за Російської імперії.

Тетяна Пастушенко: Так. За імперії вони мали “Смугу осілості”, обмеження прав. Радянська влада дала їм повноцінні права та шанси зробити кар’єру і бути серед еліти радянської влади. А тепер починався відкат назад. Євреїв почали витискати з органів влади, репресії проти Єврейського антифашистського комітету, арешт і розстріл його 152 членів. Так само в контексті інших репресивних заходів. Наприклад, за співпрацю з колаборантами, з нацистами.

А був ще перегляд справ засуджених кінця 1930-х. Усім відомий 1937 рік, але що сталось з тими людьми, які не були розстріляні? Вони, як правило, відсиділи 10 років, їх термін ув’язнення закінчився. І питання в тому, що це люди, які мали повернутися до радянського суспільства. І в цей час, у 1948 році, виходить постанова президії Верховної Ради про повторний розшук, арешт і заслання цих колишніх радянських злочинців. Там їх дуже великий і довгий перелік.

Андрій Кобалія: Тобто це і є оці так звані “повторники”?

Тетяна Пастушенко: Так. Бо це люди, яких повторно заарештували та засудили не за нові злочини, а за тими же статтями, за якими їх посадили у 1937-1938 роках.

Андрій Кобалія: Навіть якщо брати Радянський союз, м’яко кажучи не дуже правову державу, все одно існує принцип, що не можна судити людину за один і той же злочин. Уявімо, що у 1937 році людину єврейського походження ув’язнили за якусь “змову” на 10 років. Цей час минає. За вікном 1948 рік. Як формувалися ці нові справи? Людина ж вже відсиділа. Як можна завести нову за старий злочин, якщо людина вже перед законом чиста?

Тетяна Пастушенко: Дуже часто їх садили з зв’язки з Троцьким та троцькістами. А процедура повторного притягнення до відповідальності чітко пояснювалась в цьому указі президії Верховної Ради 1948 року. Там чітко аргументували, що після закінчення терміну покарання усіх шпигунів, диверсантів, терористів, троцькістів, куди якраз і потрапляли євреї, правих меншовиків, есерів, анархістів і націоналістів, куди потрапляли ті люди, які брали участь в сіоністських організаціях або навіть у єврейських спортивних товариствах.

Андрій Кобалія: І тут під “націоналістів” могли ж потрапляти й українці.

Тетяна Пастушенко: Звичайно. Під ці репресії потрапила і велика група українців. Також до списку входили білоемігранти та учасники інших антирадянських організацій та груп. Тобто формулювання було дуже широким. Їх засуджували за ворожі зв’язки та антирадянську діяльність. Тобто вони все одно залишались зі своїми антирадянськими звязками; за це їх мали знайти знову. Робилося це за списками арештованих. Моя колега Тамара Вронська, яка закінчила роботу і чекає на вихід нової книги про “повторників”, розповідає, що у цих перших справах серед перших у списках на повторний арешт серед троцькістів 80% становили євреї.

Андрій Кобалія: А чи є якісь конкретні біографії? Бо поки ми розуміємо лише те, що це кількадесят тисяч людей, яких засудили за Великого терору, минуло 10 років, радянська влада не хотіла, щоб ці люди інтегрувались назад, а планували до кінця їхнього життя кудись відправити. Серед них є відомі люди?

Тетяна Пастушенко: Наприклад, уроженець Києва, радянський державний діяч і Перший начальник головного управління місць ув’язнення Євсей Ширвін – це дядько відомого російського актора.

Андрій Кобалія: Тобто він сам був учасником каральної системи, а потім потрапив під репресії.

Тетяна Пастушенко: Його заарештували, засудили. А потім повторно відправили. До “повторників” також зараховують батька Савелія Крамара – Віктор Савович. А ще харківянин Давид Мац, колишній член БУНДу. А ще Лев Миколайович Гумільов, син російських поетів Миколи Гумільова та Анни Ахматової. Батько Сергія Жонова – відомого актора. Усі ці люди і перший раз були арештовані за те, що були активним діячами радянської системи, національних громадських орагнізацій у період 1917-1921 років. Тобто вони були покарані за свою діяльність, яка відбувалась ще до встановлення радянської влади. І вже повторно під арешт вони потрапили у 1948 році.

Андрій Кобалія: І у період Великого терору, і під час повторної хвилі арештів, першою людиною в СРСР був Йосип Сталін. У 1953 році він помирає. Ще зі школи нам розповідають, що цей етап в історії називають “Відлигою”, коли в країни відбувається певна лібералізація та реабілітація репресованих 1930-х та 1940-х. Чи сталося так з “повторниками”? Чи є у нас статистика про те, що, наприклад, на 1951 рік у таборах перебувала одна кількість “повторників”, а вже у 1960 більшість цих людей вийшла?

Тетяна Пастушенко: “Повторники” не були першими серед тих, кого відпускали після смерті Сталіна. Це частіше люди з кримінальним минулим, з меншими строками заслання. Низка повстань у ГУЛАГ якраз була пов’язана з тим, що Сталін помер, когось почали відпускати, але у тих, хто отримав 20-25 років, перспектив повернутись не було. “Повторники” мали досить довгий шлях, щоб їх, по-перше, відпустили, а потім і реабілітували. Часто реабілітували за перший термін. І вони не могли отримати довідку про реабілітацію за другий, бо існував сам казус, що їх за одне й теж засудили.

Андрій Кобалія: Через кілька папірців знищували останні десятиліття життя цієї людини.

Тетяна Пастушенко: І це ще треба враховувати, що не всі вижили. Вони 10 років відсиділи у таборах. Уявіть, яке вони мали здоров’я. Особливо, якщо вони були не молодими на момент арешту. Життя тих, хто потрапляв у ГУЛАГ було зламане. Вони були в таборах чи просто на засланні.

Історія радянських таборів дуже недооцінена в тому сенсі, що табори для більшості населення – це 1937 рік. Але зовсім не історія Другої світової війни. А насправді після закінчення війни кількість ув’язнених в таборах збільшилась, більше 2 мільйонів. Репресовані були цілі народи. Це кримські татари, чеченці та інші. Йшли розмови і про висилку українців. Хоча це не вдалося зробити. А ті люди, які вижили під час Голокосту і залишились в СРСР, після закінчення війни часто не могли повернутись до свого нормального життя, оскільки вони могли потрапити і під переслідування за зв’язки з нацистами, бо були дуже різні ситуації, коли люди, щоб вижити, йшли на співпрацю і приховували своє походження.

Так само вони могли потрапити під сталінські репресії. Це могла бути і “Справа лікарів”, і “Повторники”, і вони могли бути просто родичами репресованих, і будь що ще. Радянська репресивна політика – це не лише 1930-ті чи 1940-ві.