Іншого страшно зустріти, якщо боїшся пізнати себе — Ірина Соловей

Це програма про українсько-єврейські взаємини «Зустрічі». Сьогодні ми говоримо про різноманітність як ресурс. На цю тему мене надихнув один допис у Facebook. Говоримо з його авторкою, співзасновницею Garage Gang Іриною Соловей.

Ведучі

Ірина Славінська

Гостi

Ірина Соловей

Іншого страшно зустріти, якщо боїшся пізнати себе — Ірина Соловей
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/01/hr-zustrichi-2020-01-18-solovej.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/01/hr-zustrichi-2020-01-18-solovej.mp3
Іншого страшно зустріти, якщо боїшся пізнати себе — Ірина Соловей
0:00
/
0:00

Ірина Славінська: Почнемо розмову з того, чи можна назвати різноманітність ресурсом?

Ірина Соловей: Якщо дивитися на різноманітність, як на ресурс, то мені її завжди мало. Найкращу ідею знаходиш зазвичай на перетині різних поглядів, перспектив і позицій. Хочеться завжди додати ще і ще. Коли достатньо ресурсу у різноманітті, тоді бракує іншого ресурсу — опрацювати, осмислити все це. Весь час коливаєшся з однієї точки в іншу, хочеш врахувати ще один відтінок, ще один вимір. Водночас має бути достатньо психологічного ресурсу для того, щоб давати раду з цим, знаходити, як все між собою поєднується.

Ірина Славінська: Наскільки можна відчути, що ти на межі, як соціальна новаторка?

Ірина Соловей: У мене було досить сильне відчуття цієї межі останні два роки. Криза 2008 року дала чарівний пендель свого часу. Хтось тоді вирішив залишити нецікаве і пірнути у те, що глибоко цікавить. Я знаю приклади чудових людей, які завдяки такому підходу зараз багато роблять для України. Наприклад, сенсом життя для когось стала справа, яка колись була звичайним хобі.

Нам хотілося подивитися на глобальну картину: чому ми взагалі потрапили у таку кризу? Ми отримували шалений відгук від людей і могли послідовно, крок за кроком, утілювати модель творчого міста. Починаючи від того, як через створення публічних просторів формували нові зв’язки у суспільстві до 2012 року. Ми побачили, що у людей є ідеї й вони хочуть їх втілювати. Ми змогли запустити краудфандинг в Україні, знайшовши для нього властиву українцям філософію. Так виник «Спільнокошт».

Ірина Славінська: Думаю, ті хто нас слухають, пам’ятають, що Громадське радіо не раз використовувало інструмент «Спільнокошту». Це допомогло знайти свою особливу модель спілкування з аудиторією.

Ірина Соловей: Можу додати, що ми міряємо для себе ефект «Спільнокошту» системно. Ми бачимо, що Громадське радіо зробило дві провідні речі. Ви показали, що можна залучити стільки грошей, скільки ставиться за мету. Після цього інші медійні організації почали дивитися на цей інструмент, що дало поштовх «Спільнокошту». Водночас ми бачили Громадське радіо, як місце, де формуються нові стандарти мовлення, орієнтованого на актуальні виклики. Ми тішимо себе тим, що наш інструмент допоміг зберегти те бачення, яке приносила команда Громадського радіо.

Стосовно відчуття межі ми бачили, що люди почали створювати креативні простори, концентрувати таланти, виходити на нові підприємницькі моделі. Міста включилися у цю історію. Особливо добре це спрацювало, на мою думку, коли у 2014-15 роках велика кількість внутрішніх переселенців почала рухатися у міста. Для європейських громадян неймовірно, що ми змогли спокійно інтегрувати понад 1,7 мільйона людей у наших містах.

Десь у 2017 році ми почали помічати «застигання» через те, що зрозумілі ідеї вже вдалося донести у той чи інший спосіб. Водночас щодо роботи у новому вимірі, складнішому, ми бачили навіть не застереження, а глуху стіну. На конференціях, де я виступала із промовою про роль громадянського суспільства у тому, як Україна розвивається, ніхто не хотів слухати про складні задачі. Задачі, які не вирішуються навіть децентралізованою місцевою владою. Йдеться про речі, які необхідно обговорювати усім громадянським суспільством разом зі спеціалістами, з іноземними колегами, дивитися, як світ до цього підійшов.

У моделі творчого міста можна було рухатись більш-менш лінійно: є ідеї, ми їх втілюємо, вони дають свої плоди. Люди щасливі, міста розвиваються — все ясно.

Разом з тим ми вперлися в стіну щодо інших невикорінених проблем. Таких, як бурштин, Карпати, річки. Є купа речей, які ти не можеш категоризувати, не можеш зрозуміти, чи це соціальні, чи економічні проблеми. Складність у тому, що це все неможливо відділити. Втручання цивілізації дійшло до такої міри, що ігнорувати екологічні виклики вже нерозумно. Можна чекати, коли вони вдарять по голові. Але ми, новатори, показуємо, де проходить межа.

Лише кілька місяців, як ми відчуваємо якесь зрушення у цьому плані. Навіть наша розмова — це сигнал, що з’являється простір для того, аби ми могли працювати з цією складністю і різноманіттям.

Коли чогось надмір — це потрібно сприймати як ресурс, а не як велику проблему. Є люди, які міркують так: «багато проблем — багато можливостей тренувати й випробовувати себе». Я помічаю навіть по собі. Іноді у мене бувають моменти, коли дуже хочеться себе жаліти. Правда, у мене це не триває довше 3 днів. Напевно, є люди, які застрягають у цьому.

Ірина Славінська: Прозвучала репліка про внутрішню міграцію в Україні. Майже 2 мільйони українців і українок покинули свої домівки й перемістилися в інші населені пункти. Якщо не помиляюся, це найбільша міграція з часів Другої світової війни. Її можна спробувати порівняти з переселенням мешканців Чорнобильської зони. Чимало українців згадали про існування, наприклад, кримських татар, спільноти греків. Це ресурс — така зустріч?

Ірина Соловей: Це прозвучить цинічно, але я не пам’ятаю, щоб ми стільки уваги приділяли кримським татарам. Прикро, що їм знову довелось покинути рідну домівку, щоб ми згадали про них.

Українська церква отримала томос, здатність вирішувати за себе. Дуже сильно цьому посприяли кримські татари, оскільки вони мають прямі зв’язки зі Стамбулом. Це прекрасна історія, тому що люди, які сповідують іслам сприяють тому, щоб християнський світ на території України був незалежним. Це історія, яка дуже пасує до 2000-х років.

Ірина Славінська: Це історія і про державність. Якщо повернутися до різноманітності. Що цінного дає громаді, яка приймає іншого, їхня зустріч?

Ірина Соловей: Це таке «радісне страждання», тому що треба перебудовуватися, пізнавати себе. Поки ти серед людей, які дуже схожі на тебе, ти маєш дуже розмите уявлення про себе. Тільки коли приходять інші, ти бачиш, чим ви відрізняєтеся, а чим схожі. Страх зустрічі з іншим великою мірою пов’язаний з інертністю щодо пізнання себе.

Ірина Славінська: Це можна легко приміряти на результат соціологічних опитувань 2013 року, згідно з яким 70% українців ніколи не покидали межі своєї області. При такій низькій мобільності важко зустрітися з іншим. Станом на сьогодні цифри, певно, зовсім інші, з огляду щонайменше на досвід війни та окупації українських територій.

Ірина Соловей: Я припускаю, що все-таки безвіз стимулював мобільність. Крім того, молодь мобільна за визначенням. Вимушені переселенці будуть проявлятися у цифрах. Якщо повертатися до моменту, коли люди не бачили сенсу у тому, щоб кудись їхати, то було б добре подивитися на це глибше. Чому вони цього не робили? Тому що їм нав’язали думку, що їх ніде не чекають. Їм було близьким уявлення про те, що світ усюди однаковий. Можливо, це якраз через незнання себе, адже коли ти кудись приходиш, тобі треба розказати свою історію. Якщо ти не готовий її розказати, то значить не готовий її писати. Події Майдану повернули українцям у руки це перо, яким вони почали творити власний наратив. Проте є багато людей, які відмовляють нам у цьому.

Ірина Славінська: Зустрічі із тими, кого ти не знаєш або погано знаєш, мають ризик виникнення агресивного фону, мови ненависті. Коли я працюю з чутливими темами, які передбачають розмову про інших, то стикаюсь з цим регулярно. Що з цим робити?

Ірина Соловей: Це треба сприймати в комплексі. Десь це може бути наслідуванням того, що бачили чи знають. Десь це може бути острахом йти всередину себе. Адже ти можеш без застережень зустріти іншого, коли знаєш себе. В українців через спадок радянського досвіду дуже складно з межами. Плюс ми йдемо в Європу, де вже переосмислені межі. Там теж меж немає, але із зовсім інших причин. У нас — через те, що вважалося, що у людини немає ніякого приватного простору і будь-яка структура може втрутитися в нього. Там ми входимо у спільний простір тому, що кожен відчуває свої межі й може вести розмову з іншим. У європейському суспільстві кожен відчуває себе автором своєї історії й автоматично надає іншому право вибирати свої історії. Вони разом обговорюють, що може бути їх спільною історією, відповідно цей процес не припиняється. Нам варто зберегти цікавість до того, що світ ще може повернутися незвіданою стороною, небаченими аспектами.

Ірина Славінська: Так, але коли світ повертається небаченим раніше аспектом, можна сприймати це як диво, можна тікати, бити. Що робити з тими, хто хоче стукнути ?

Ірина Соловей: Я за те, щоб були такі, що хочуть стукнути. У суспільстві має бути якийсь вільний резерв, не спеціалізований, який може набути тієї форми, яка є найбільш доречною. Наявність різноманіття — це величезний ресурс діяти доречно до ситуації.

За підтримки:
Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».