«Треба наважитись на зміни»: Вікторія Савчишина про переїзд до Києва зі Словʼянська

«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.

Життя до війни

Єлизавета Цареградська: Чим ви займалися до 2014 року?

Вікторія Савчишина: У мене двоє чудових дітей, і вони різного віку. Старшому сину, Руслану, зараз уже 20 років. Владиславі нещодавно виповнилося 8 років. Ми жили звичайним життям: менша пішла до садочка.

Але тоді почався ковід, і їй вдалося недовго походити до садочка. Навчання стало дистанційним, старший також навчався дистанційно, хоча раніше ходив до школи.

Я працюю на залізниці — все своє життя. Працюю у Слов’янській дистанції колії. Працюю з людьми, зараз я менеджерка з персоналу. Мій чоловік також працює на залізниці, і мій батько — залізничник. Тобто в нас така династія залізничників.

Наше місто чудове. Це маленьке курортне містечко: багато зелені, річок, озер. Я іноді посміхаюся і кажу, що, мабуть, навчилася плавати раніше, ніж ходити. Мама з татом возили мене на курорт, а там солона вода, яка виштовхує на поверхню, і всі люди тримаються на воді.

Те життя було ніби «до» і «після». Воно було сонячне, яскраве, зрозуміле. Були плани. Ми могли на щось розраховувати. А потім… потім усе змінилося.

Єлизавета Цареградська: У вас ніколи не було думок виїхати зі Слов’янська до якогось більшого міста?

Вікторія Савчишина: Я мешкала в Донецьку. Закінчила Донецький національний університет і вісім років жила та працювала в Донецьку — на Донецькій залізниці, у Донецькій дистанції колії.

Але Слов’янськ, мабуть, — це такий затишок. Наче велика родина зібралася вдома: мої батьки, дім, собака, кішка — і там справді затишно. Слов’янськ — це, мабуть, те місце, куди потрібно приїжджати душею, щоб відпочивати.

Я, мабуть, обрала іншу долю, коли вийшла заміж. Мій чоловік зі Слов’янська. І коли в нас уже народилися діти… Старший син, хотів поїхати, бо йому хотілося щось побачити, відкрити для себе світ. А з молодшою — ні. З молодшою ми залишалися. Мабуть, тому що там нам було затишно.

Про початок війни

Єлизавета Цареградська: Починається 2014 рік. Починається війна. Очевидно, що це був дуже турбулентний час. Таке відбувалося з нами, із суспільством, уперше. Це була перша хвиля шоку. Як ви пригадуєте той період?

Вікторія Савчишина: Було дуже несподівано. Тієї ночі ми прокинулися близько третьої від звуку, якого раніше ніколи не чули. І цей звук був страшний. Це була невідомість — звук невідомості. Тоді ще не було молодшої доньки, був тільки старший син. Ми ще не розуміли, що на нас чекає. Мабуть, саме невідомість і те, що ти не знаєш, що буде далі, лякає найбільше.

Син тоді був приблизно такого віку, як зараз моя молодша донька. Він реагував спокійно, мабуть, просто не розумів. Але настав час, коли вночі він прокидався, біг до мене й казав: «Мамо, ми біжимо. Потрібно бігти».

Тоді ми вирішили поїхати до Харкова. У мене там мешкала молодша сестра, і ми поїхали до неї, щоб перечекати цей час. Мабуть, це було перше усвідомлення того, що все дуже серйозно: це страшно і важко.

Деякий час ми були там, але потім змогли повернутися додому, бо нам випав такий шанс: наш дім залишився цілим. Ми повернулися. Але мені здається, що саме тоді ми почали помічати по дітях, що вони трохи подорослішали, щось почали розуміти.

На той час нас ніби на певний період стало спокійно, і ми поступово почали жити заново. А от 2022 рік — це вже, звичайно, зовсім інше.

Повномасштабне вторгнення

Єлизавета Цареградська: Як ви зустріли велику війну?

Вікторія Савчишина: Що найцікавіше — у це якось не вірилося.

Хоча розумієш, що це можливо, адже перед цим уже щось відбувалося, усе поступово починалося. Але я не вірила. До останнього не могла зрозуміти, що таке взагалі можливе. Зараз XXI століття — і це було дуже несподівано.

Єлизавета Цареградська: Ви якось готувалися? Збирали тривожні валізки?

Вікторія Савчишина: Ні. Усі сподівалися, що такого не може бути. Навіть у той день здавалося: щось не так, мабуть, якась випадковість, щось незрозуміле. Ми приходили на роботу.

Наша установа була біля залізниці. І у 2014 році також був такий страх — коли не було звуку поїздів, не було оголошень. Стояла тиша. На залізниці тиша — це незвично. Там завжди чути зчеплення вагонів, рух, роботу. А тут раптом — повна тиша. І раптом усе навалилося. Стало страшно. І ти розумієш, що в тебе вже двоє дітей, не одна дитина, а двоє. За одну було страшно, а за двох — ще страшніше.

Чоловік казав: «Мені страшно і за дітей, і за тебе». Але куди їхати? Він один, а в нього ще мама з інвалідністю, вона не може пересуватися.

І він сказав: «Дітей потрібно вивозити. Їм треба жити». Це страшно, коли дитина від вибуху хапається за ногу й лякається і каже, що їй страшно. Влада дуже емпатична дитина. Я сама дуже емоційна, але намагалася стримувати свої емоції, щоб не показувати страху, думала: ні, потрібно триматися, усе нормально.

Але вона це відчуває на якомусь рівні — мабуть, між мамою і дитиною є такий зв’язок. Я бачила, що вона погано спить, не хоче йти до садочка. А потім у садочку нам сказали, що поки не будуть приймати дітей.

Старший син залишався з молодшою, а я йшла на роботу. І весь час була як на голках, бо не знала, що там відбувається. Ми змогли протриматися менше ніж місяць. Дуже важко було вирішити їхати. Стоїш і думаєш: що брати? Куди їхати? Що робити? У голові паніка, просто жах. Навколо вибухи. Це було щось таке, що важко описати.

Тоді мені подзвонив батько і сказав, що їде евакуаційний поїзд. Він не зупинятиметься у Слов’янську, а забиратиме людей із Краматорська. Він сказав: «Забирай дітей, збирайся, у тебе є трохи часу».

Я почала швидко збирати речі — щось кидала до сумки, що траплялося під руку. І ми поїхали. Тоді ми думали, що це максимум на місяць: виїдемо на певний час у безпечніше місце, а потім повернемося. Але згодом зрозуміли, що це зовсім не на місяць.

Про переїзд на Волинь

Єлизавета Цареградська: І ви виїхали на Волинь?

Вікторія Савчишина: Ми поїхали на Волинь, бо це було для нас трохи зрозуміліше місце — там жила бабуся. Вона вже була старенька, жила в маленькій хаті в селі. Ми поїхали на Волинь, у Ковель, у село Мощена. Звідти родом мій батько, дідусь Влади й Руслана.

Бабуся сказала: «Приїжджайте — буде молоко, будуть яєчка, курочки». Так ми й поїхали до бабусі в село.
Але дітям там було важко. Вони хотіли розвиватися. Син закінчував дев’ятий клас, і йому потрібно було продовжувати навчання, думати про майбутню професію. Владислава ще ходила до садочка, але ми розуміли, що мине рік — і потрібно буде думати про школу.

І сталося ще одне горе — бабуся померла. Тоді ми вирішили їхати до Києва. Чому саме столиця? Ми думали, що там більше перспектив, більше можливостей для розвитку, для освіти, для життя. Хотілося, щоб діти могли щось побачити, вчитися й рухатися далі. Тому що по-іншому просто не можна було.

Про переїзд до столиці

Єлизавета Цареградська: Приїхавши до Києва, як це було? Як пригадується той період? Було страшно, важко, незвично? Чи, навпаки, з’явилося відчуття початку нового етапу?

Вікторія Савчишина: Так, мабуть, це було відчуття чогось нового. Ми приїхали у велике місто, а самі — з маленького. Багато чого для нас було незвичним. Перший час ми навіть рахували поверхи в будинках: скільки їх у цих багатоповерхівках. У нас у Слов’янську будинки невисокі, і лише одна шістнадцятиповерхівка.

Владуся вперше побачила великі дитячі майданчики. Для неї це теж було щось нове — можна гуляти, і майданчики всюди. У нас їх майже немає, вони маленькі.

Ми хотіли побачити й відчути це місто, тому ходили в музеї, у планетарій. Для людей з досвідом переміщення було багато можливостей: або безоплатно, або зі знижками. Діти до 18 років належали до пільгової категорії.

Ми просто гуляли містом, дивилися навколо. І мені здавалося, що є шанс на нормальне життя, що все буде добре. Діти гуляють, скрізь чути дитячі голоси — це було незвично, бо раніше дітей часто ховали через небезпеку. А тут вони всюди.

Старший син швидко завів багато знайомств. Він багато займається спортом — волейболом і бадмінтоном, а також волонтерить.

Про досвід Владислави

Єлизавета Цареградська: Ти переїхала до Києва, а що найбільше сподобалось у цьому місті?

Владислава: Те, що тут багато дитячих майданчиків.

Єлизавета Цареградська: Чим ти любиш займатися? Куди ти ходиш?

Владислава: Я ходжу на вокал, у творчу майстерню, на хореографію та на робототехніку.

Єлизавета Цареградська: Ти сумуєш за Слов’янськом?

Владислава: Дуже сумую.

Єлизавета Цареградська: За чим ти найбільше сумуєш? Можливо, є якесь улюблене місце?

Владислава: За парком «Шовковичний».

Про виїзд за кордон

Вікторія Савчишина: Ми не розглядали варіант виїзду за кордон — хотіли залишатися в Україні. Чому? Хьоча, звісно, там безпечніше. Але ми сподівалися, що це ненадовго, що зовсім скоро зможемо повернутися.

Ми сподівалися, що батько Влади, мій чоловік, зможе якнайшвидше приїхати до нас, і ми знову будемо разом. Здавалося, що це станеться вже зовсім скоро.

І сину тут дуже подобається, і нам також. Мені здається, що справа ще й у менталітеті: наша країна — як велика родина. А там ти ніхто, ти чужий, ти ніби прийшов у гості. Тут ти вдома, а там — у гостях.

Можливо, коли син стане трохи старшим, щось зміниться. Я кажу йому: «У тебе завжди відкриті всі двері, ти можеш обрати, що хочеш». Але він відповідає: «Ні, я хочу бути тут, мені тут подобається». Поки що так.

Можливо, колись щось зміниться. Цей період навчив нас не бути категоричними в жодному питанні. Може, завтра все буде по-іншому, може, щось зміниться. Поки що так, як є сьогодні. Ми радіємо тому, що маємо зараз. А далі — будемо дивитися.

Тому що такі думки іноді призводять до важкого стану. Не хочеться так думати. Хочеться вірити, що все буде добре і все буде гарно.

Чи варто виїжджати

Єлизавета Цареградська: Чи наважилися б ви заохочувати або радити людям — нашій аудиторії, яка, можливо, зараз слухає, теж зі Слов’янська — що потрібно виїжджати? Як ви гадаєте?

Вікторія Савчишина: Мабуть, переїзд — це дуже індивідуальна справа, залежить від ситуації кожної людини, яка там залишається.

Але якщо говорити про усвідомлення того, що дітям буде безпечніше, що є шанс спати трохи спокійніше — я не кажу зовсім спокійно, але спокійніше — це вагома причина.

Є можливість навчатися в школі, ходити на гуртки, товаришувати з іншими дітьми. У Слов’янську таких можливостей немає: якщо школа — то онлайн. Якщо виходиш гуляти, то недалеко від дому. Якщо темно — вже потрібно заходити додому, вимикати світло. Ти маєш дотримуватися певних рамок.

Це важко, ще й морально, бо несеш відповідальність не тільки за себе, а й за дітей, які ще не можуть самі вирішити: чи хочуть залишатися, чи ні.

І ця відповідальність, мабуть, дуже тисне. Вона тисне постійно. Тому що ти розумієш: сам за себе — це одне, а дитина, яка не може самостійно вирішувати, — це вже відповідальність за її майбутнє.

Виїхати важко, нове місце — важко, адаптуватися — важко, знайти кошти — теж важко. Але це можливо. Київ зараз дає такі можливості: гуртки для дітей, допомогу гуманітарну і продуктову, певні кошти, доступ до магазинів, психологічну підтримку. Це потрібно моніторити, дивитися, спілкуватися. Я так робила.

Я зрозуміла, що якби таких можливостей не було, усе було б дуже важко. Можливо, тоді довелося б переїжджати у менш насичене, дешевше і менше місто. Але можливості є, і потрібно ними користуватися. Зараз у Слов’янську дуже напружена ситуація.

«Треба продовжувати жити»

Вікторія Савчишина: Боятися не потрібно. Треба продовжувати жити. Там ми ніби завмираємо, не живемо повноцінно, а лише чекаємо: «Може, завтра буде краще?» А часто воно не стає кращим. Можливо, колись буде, і тоді завжди є шанс повернутися.

У мене також мама з дитячого будинку, і вона дуже хотіла мати свій дім. Батько побудував цей будинок — у нас свій дім, собачка. У мене свій дім, у чоловіка — свій.

Нам було дуже важко прийняти факт, що, можливо, ми й не повернемося. Але залишатися там було ще важче. Тому потрібно наважитися і змінювати життя.

Якщо це можливо, то можна переїхати в межах області чи найближчих міст, або ж до столиці, за кордон. А комусь можуть допомогти знайомі.

Повернутися можна завжди, а повернути життя — вже не так просто. У мене була можливість приїхати до Слов’янська, але це вже не той Слов’янськ, де безпечно: де можна просто гуляти містом, ходити лісом, купатися в річці чи на озерах.

Ні, зараз там гучно, є розтяжки, літають безпілотники — це дуже страшно. Я б не хотіла, щоб мої діти не спали вночі, бігли від цього всього і потім залишилися з травмованою психікою, через яку не змогли б жити далі. Тому потрібно наважуватися і змінюватися.