Між дитячим стилем і страшними темами: Ярослава Стріха про «Маус»

Будемо говорити про неймовірний графічний роман «Маус» Арта Шпіґельмана, що отримав Пулітцерівську премію у 1992 році, з його перекладачкою — Ярославою Стріхою.

Ведучі

Ірина Славінська

Гостi

Ярослава Стріха

Між дитячим стилем і страшними темами: Ярослава Стріха про «Маус»
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/02/hr-zustrichi-2020-02-02-strikha.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/02/hr-zustrichi-2020-02-02-strikha.mp3
Між дитячим стилем і страшними темами: Ярослава Стріха про «Маус»
0:00
/
0:00

Слухачі Громадського радіо вже чули у програмі «Зустрічі» про це видання українською мовою, де ми говорили зі співзасновницею видавництва «Видавництво» Лілією Омельяненко.
Ярослава Стріха — перекладачка, яка дала «Маусу» українську мову і зробила так, щоб ця історія стала можливою для прочитання.

Обкладинка «Маус. Сповідь уцілілого», Арт Шпігельман

Ірина Славінська: Наскільки складно було зробити так, щоб ця непроста історія — історія Голокосту, в такій формі, як комікс, звучала українською мовою?

Ярослава Стріха: Тут перекладацький пошук, пошук ідіоматики, пошук стилів суголосний тому, чим займається Шпіґельман. Насправді це про те, як з цим страшним історичним досвідом існувати людям з другого та третього покоління після травми. Про тих, хто всього цього пекла не пройшов, але пов’язаний з ним через родинні та історичні спогади. Шпіґельман дуже довго шукав підхід до цієї теми. Сам «Маус» почав виходити наприкінці 80-х, але ми знаємо його більш ранні спроби. Починаючи з кінця 60-х Шпіґельман починає шукати різні способи переказати батьківський досвід і знайти спосіб з ним працювати.

Шпіґельман починає з контрасту між дуже дитячим стилем і дуже страшними темами. Потім він намагається підійти до цих тем через відтворення архівних матеріалів. На початку 70-х років він перемальовує впізнавані класичні фотографії — наприклад, відома фотографія з визволення Аушвіцу, де 17 в’язнів стоять і дивляться в камеру через колючий дріт.

Визволення в’язнів Аушвіцу. Січень 1945 року Знімає Кенан Кутуб заде, радянський військовий оператор, один із 4 х операторів, які відзняли звільнення нацистського концтабору

Тут вперше з’являється метафора «мишей». До одного з цих бранців підписано — «це мій тато», хоча насправді його батька на цьому фото не було. Це була така спроба привласнити собі цей архівний матеріал, який максимально знеособлений, додати якусь свою перспективу.

Потім Шпіґельман береться до такого стилю — умовно «гравюр німецького експресіонізму». Він створює комікс «Бранець Пекельної планети» — це коротка історія про самогубство його матері, яка пройшла табори, але так звідти й не вийшла. Тут з’являється оцей важливий мотив — власне, хто тут «Бранець Пекельної планети». З одного боку, нібито його батьки, які пройшли табори, з іншого боку — це сам Шпіґельман, яким нібито народжений після війни, але не може вирватися з кола цього історичного досвіду.

Ірина Славінська: Картинки й текст допомагають один одному в пошуку оцієї виразності, цієї мови?

Ярослава Стріха: Мені здається, «Мауса» можна було створити лише в коміксі. Класичне визначення «травми» — це події не інкорпоровані в досвід, події, над якими ми не владні. Це спогади, які зринають проти нашої волі і які ми не можемо переказати по іншому.
Будь-який інший вид мистецтва по суті темпоральний — у фільмі ми бачимо сцени в певній послідовності, у книзі ми читаємо рядок з права наліво, воно не існує одночасно. Натомість в коміксі шляхом співіснування малюнків на сторінці ці різні досліди можуть існувати одночасно в цьому хаосі, з яким неможливо дати собі ради. В «Маусі» всі персонажі зображені як людиноподібні тварини. Євреї як миші, німці як коти.

«Маус»: комікс про Голокост, що отримав Пулітцерівську премію

Ірина Славінська: Чи вистачає слів для того, щоб говорити про такий непростий досвід, про травму?

Ярослава Стріха: Я думаю, у нас у всіх не вистачає слів, тому що у нас дуже погано проговорений досвід другого, третього покоління. Про Голокост тут не могли говорити, тому що в Радянському союзі про нього казали в рамках «загальних втрат цивільного населення».

У нас немає якогось корпусу текстів, на який можна було б спертися. По суті починає говорити третє, четверте покоління. Напевно, є якісь тексти в діаспорі, але все одно вони не стали загальновідомі.

Це був такий психологічно тяжкий досвід, бо «Маус» катастрофічно важкий текст. Доки ти його просто читаєш — це одне. Коли ти починаєш це перекладати, ти проводиш з цим дуже багато часу, треба проговорити всі ці жахи від першої особи. Це важко.

Переплетені дві сюжетні лінії — теперішня і та, де розповідь про минуле. Там не лише стосунки головного героя з історією, це ще й стосунки головного героя з родиною, які не найпростіші. Цей страшний історичний досвід буквально їх єднає, тому що до того Шпіґельман довго не ходить до батька. Він починає до нього приходити якраз, щоб записати його розповідь про Голокост. Синові з ним не дуже легко, не тільки через травми, а й тому, що він складна людина. Там дуже багато смішних побутових конфліктів. Цікаво зображений їх нью-йоркський побут 80-х і те, як Шпіґельман намагається передати побут Аушвіцу.

Ірина Славінська: Чи можна читати «Маус» як історичний роман? Наскільки це вірогідне джерело, щоб знати більше про Голокост?

Ярослава Стріха: Ну, напевно якщо ми хочемо знати про історію — то ми читатимемо історичні монографії. «Маус» про те, як проживався весь цей досвід в одній родині і як це запам’яталося. Ми дізнаємося багато про фактуру цього досвіду, як виглядали бляшані майстерні в Аушвіці, як виглядало довоєнне життя в Польщі.

Дуже часто, коли говорять про досвід східноєвропейського єврейства, говорять про смерті, а не про те, що до цього було цілком жваве культурне життя, дуже розмаїте і цікаве. Є якісь ключові образи, про які ми говоримо, а все, що під них не підпадає — ми маємо ніби витіснити, викинути, хоча це теж частина життя.