“Місто на схилах у сукні зеленій”. Як жили євреї у Чернівцях за румунських часів?

Історики Даліел Гринчук та Марія Никирса розповідають про політичні та повсякденні виміри життя міжвоєнних Чернівців

Андрій Кобалія:  Це невелике прикордонне місто спочатку входило до складу Молдовського князівства, а потім на більш ніж 200 років потрапило під контроль турків. Через постійні війни між молдовськими, турецькими, польськими та російськими військами у 1760-х усе місто складалось з кількох сотень дерев’яних будинків. Проте вже за десять років на БуковИну прийде австрійська монархія, яка з часом інтегрує ці землі до складу імперії Габсбургів. А Чернівці з селища перетворяться на місто з власним університетом, політичними рухами та залізницею, яка з’єднала Відень з провінціями.

Але одразу після завершення Першої світової війни імперія падає, а за її уламки починають боротись різні народи. Хоч у перших числах листопада 1918 року і відбулось віче, на якому учасники проголосували за об’єднання  із Західноукраїнською Народною Республікою, вже за тиждень місто зайняли румунські війська. Тому міжвоєнний період Чернівці провели у складі Румунії. Румунський історик Даніел Хринчук під час Конференції з мови їдиш та єврейської культури розповів, що румунська влада менш толерантно ставилась до меншин на своїх землях.

Даніел Хринчук: 1918 рік був дуже непростим для Чернівців та місцевих євреїв. Тоді сталося багато антисемітських інцидентів та погромів. Чимало євреїв втратили роботу, а інші опинился у становищі, коли статус румунських громадян за ними не визнавався, як і статус єврейських шкіл. Ведення обов’язкового вивчення румунської мови погіршило культурну ситуацію інших груп.

Поруч з цим, у цю ж епоху, Буковина дала світу таких видатних письменників як Пауль Целан та Роза Ауслендер. Специфічні відносини з Буковиною мав Пауль Целан – він дуже цінний німецькомовний поет другої половини XX століття. Все це багато розповідає про долю міжвоєнних євреїв.

Андрій Кобалія: На відміну від Пауля Целана, у текстах якого Чернівці зустрічаються доволі рідко, Роза Ауслендер у різні роки поверталась до цього мотиву. Так, наприклад, вона писала про Чернівці, які зникли після Другої світової.  

“Місто на схилах у сукні зеленій

Дроздів непідробні трелі

Дзеркальний короп

приправлений перцем

мовчав п’ятьма мовами

Циганка

читала нам долю

на картах

Діти монархії

під чорно-жовтим стягом

марили про німецьку культуру”

Андрій Кобалія: У 20 років Ауслендер разом із чоловіком переїхала у США, проте у 1931 повернулася в Чернівці, щоб доглядати за хворою матір’ю. З 1941 і наступні три роки вони жила в Чернівецькому гетто, де, до речі, познайомилася із Целаном. Історик Даніел Хринчук каже, що окрім німецькомовних письменників, у міжвоєнних Чернівцях жило багато літераторів, які писали мовою їдиш.

Даніел Хринчук: Чернівці цього періоду називають “Єрусалимом на Пруті”. Окремо треба згадати про Дана Матісса, який народився у південній частині історичної Буковини, яка нині в складі Румунії. Пізніше в Ізраїлі він став відомим письменником, який писав на їдиш.

Куди ще мали поїхати ці ізольовані та ображені поети, у які європейські міста, щоб сховатись від утисків? Вони жили не лише у Відні. Від Бухареста до Лондона. Париж, Прага, Нью Йорк, Єрусалим. Відомий випадок Клари Блюм, яка народилася у Чернівцях, довгий час жила в Австрії, а потім переїхала в Китай, де взяла нове ім’я – Чжу Байлань (Біла орхідея).

Румунське королівство політизувало громадянство євреїв. Попри те, що останні сприяли розвитку та модернізації регіону та суспільства. У 1924 році євреї за спеціальним законом врешті одержали румунське громадянство. Але сталося це після численних дискусій. Велика кількість євреїв були поза цим законом. Таке законодавство торкнулось і українців, німців і поляків.

Окремий фрагмент утисків з боку нової влади – це опубліковані статті у пресі під час виборчих кампаній. Мирна атмосфера в колись толерантній Буковині в таких умовах існувати не могла. Еволюція румунської демократії міжвоєнного періоду – це кліше та стереотип. Держава здійснювала утиски щодо євреїв через низку законодавчих актів, які прийняли ще у 1920-х. Все це привезло до приходу маршала Антонеску. Виключення євреїв з економічного та політичного життя Великої Румунії призвело до зникнення зі шкіл, підприємств, газет, банків величезної кількості євреїв. А Голокост і Друга світова змінили обличчя багатоетнічної історичної Буковини.

Андрій Кобалія: Війна на землі Буковини прийшла у 1940, коли ці землі захопили радянські війська. Проте вже за рік румуни разом зі своїми союзниками – нацистами, повернулись у Чернівці. Батьків Целана депортували у Трансністрію, а сам Пауль переховувався в приміщенні фабрики румунського промисловця Валентина Александреску, а далі працював в селі Табарешти в Молдові.

У Чернівцях він побачив Червону армію. Про виїзд з родичами до Румунії навесні 1945 року Целан згадує в одному з віршів:

 Вогненна хмара губиться в імлі: Ми утекли із рідної землі. Три вражища руїну нам несуть. Кривава Нібелунгів лють… А ми сміялися. А ми сміялися і йшли в чужі долини. Нам все одно: всі шатра ми спалили”.

Андрій Кобалія: За словами чернівецької історикині та дослідниці місцевих архівів Марії Никирси, попри загалом агресивну політику Бухареста щодо національних меншин та нових територій, які увійшли до складу держави після Першої світової війни, у міжвоєнних Чернівцях з’явилося одразу кілька кварталів нової забудови, яка дуже часто була пов’язана з єврейськими архітекторами. А українські та еврейські політичні організації могли об’єднуватись, щоб впливати на політичне життя регіону.  

Марія Никирса:  Єврейство розселялося у Чернівцях доволі компактно. Наприклад, у Нижньому місті, яке так і називалося “єврейський квартал”. Це в районі теперішньої вулиці Синагоги. До речі, ми відновили назву цієї старої вулиці. Раніше вона називалась Анрі Барбюса. Там здебільшого проживала єврейська біднота, яка, фактично, коли ставала більш заможною і багатою, переселялася у Верхнє місто.

У центрі Чернівців багато архітектури, яка пов’язана з багатими євреями. Серед них немало тих, хто закінчив нашу промислову школу. Саме вони розбудовували Чернівці. На вулиці Ольги Кобелянської, колишня Панська, дуже багато власників будинків були євреями. Є цілі групи прибуткових будинків, їх здавали в оренду.

У Чернівцях видавалися адресні книги за ініціативою відомого бургомістра нашого міста Антона Кохановського. У цих документах перераховані усі власники будинків; там були і ті, хто мав власне житло, і ті, хто орендував його. Навпроти тих, мав володів нерухоомістю була літера E – “Eigentümer” власник з німецької. А більша частина орендувала.

Андрій Кобалія: Тобто більшість жителів Чернівців не мали власного житла і знімали квартири?

Марія Никирса: Так, велика кількість жителів орендували і ніколи не мали власного житла.

Андрій Кобалія: Ви говорили про вашу промислову школу. Це якась окрема чернівецька архітектурна школа?

Марія Никирса: Це школа, яка готувала архітекторів. Її відкрили у 1873 році. Щось на зразок архітектурної академії, якщо порівнювати із сучасністю. Потім ці люди розбудовували Чернівці. Треба сказати, що директором її був австрійський архітектор Йосиф Лайцнер, який приїхав на Буковину і назавжди залишився. Заклад готував фахівців високого рівня; вони навіть під час практики постійно були на будівельних об’єктах міста. Та і сам Лайцнер проектував у Чернівцях кілька будинків. Один з найвідоміших його вихованців Юліус Бохнер, який народився у 1857 році, а з 1883 року він був архітектором Чернівців, а помер вже якраз у міжвоєнний період, у 1929-му.

Якщо брати за прізвищами, то основна маса були євреями, трохи німців, поляків. Українців було не так вже й багато.

Андрій Кобалія: А чи збереглись будівлі цих епох у Чернівцях?

Марія Никирса: Вони майже всі й досі є. Мені найбільше імпонує приміщення колишньої торговельно-промислової палати. Це сьогодні приміщення Чернівецької медичної академії. Фантастичний архітектурний шедевр збудував Фрідріх Готесман, який, на жаль, прожив лише 42 роки, помер у Відні 1921-го. Про нього мало відомо, роками ми збираємо факт за фактом.

Я би ще назвала Єврейський дім, який збудували за проектом Юліуса Бохнера у 1908 році. Так євреї Чернівців показали, що вони є у місті, засвічили своє перебування на території цього краю. Споруда єврейської релігійної громади майже в центрі міста. Не кожна громада могла так зробити. Дуже відомий будинок-корабель. Простий єврей з Галичини Мозес Шлефер став заможним і зміг звести цей будинок у центрі, а проект єврея Еліаса Пабста. Будував також єврей Юліус Бохнер. За один той проект Пабст став знаменитим після того, як проект закінчили. Просто зараз, на жаль, про нього мало хто знає.

Андрій Кобалія: Говорячи про румунський період, чи були євреї, які забудовували місто у ці роки?

Марія Никирса:  Таких споруд є досить багато. Особливо наша теперішня вулиця Лесі України, де є споруда єврейського театру, школи та сиротинця, усі вони з’явилися в румунський час. Як і будинки товариств. Фактично, увесь комплекс Нижнього міста. Єврейська лікарня, на жаль, не працює, бо територія ця потрапила під зсув. Лікарню перенесли, а цю частину вулиці зафіксували стіною. Але забудова румунського періоду досить щильна.

Андрій Кобалія: За часів панування Румунії і українці, і євреї у цій державі були в схожому становищі? І ті, і ті – меншини.

Марія Никирса:  Безумовно, але мені здається, що євреї мали більше грошей, ніж українці. Останні теж розбудовували Чернівці, усі нації мали свої народні доми. А румунська влада, перш за все, шанувала своє. Вони закривали українські школи, переселяли румунських вчителів на окраїни країни. Румуни ж усували єврейських службовців. Долі схожі, бо обидва народи залишалися без роботи і мусили переїжджати з однієї території на іншу.

За цей період в архівах є багато документів про видачу євреям закордонних паспортів. Це тисячі документів. Для дослідників вони цікаві тим, що там збереглись біографічні дані та фотографії. Ми можемо уявити тих людей, які проживали на Буковині. Однак багато всього зникло. Таке враження, що радянська влада хотіла стерти. Про Юліуса Бохнера, Еліаса Пабста, Йофеза Проске, Фрідріха Готесмана ми знаємо зокрема і з цих документів.

Андрій Кобалія: У вашій доповіді ви сказали, що у ті часи було багато сіоністських закликів повертатися у Палестину. Чи можна сказати, що еміграційний рух Буковини був масовим?

Марія Никирса:  Я не можу сказати, що він набув великих масштабів, але чимало євреїв й справді переїхало у міжвоєнний період у Палестину. Лідер буковинських євреїв Бенош Траугер під кінець життя також думав переїхати в Палестину, але, певно, був у такому віці, коли не міг зробити цього. У ці роки в місті існували спеціальні курси та підготовки до переселення, показували фільми про Палестину.

Андрій Кобалія: Чи євреї та українці співпрацювали у політиці? Можливо, у румунських представницьких органах.

Марія Никирса: Ситуативні альянси були. Навіть був такий “Вільнодумний союз” між євреями та українцями – Миколою Васильком та Беношем Траугером. Пізніше організації двох народів співпрацювали й далі. Сенаторами до румунського парламенту обиралися і українці, і євреї.

Андрій Кобалія: Хоч Голокост та руйнування Другої світової і змінили обличчя Буковини, але кінець 1940-вих  у місті називають “єврейськими літературним ренесансом”. Звичайно, це не були місцеві євреї, але у наступні кілька років після 45-го єврейська культура знову, можливо, востаннє зацвіте у Чернівцях. Але про це читайте/слухайте тут.