Хто був творцем єврейського ренесансу в Чернівцях? Розповідає історик

Про «Єрусалим на Пруті» після війни, радянську пропаганду та мову їдиш у Чернівцях говорить історикиня Ірина Яворська

Ведучі

Андрій Кобалія

Хто був творцем єврейського ренесансу в Чернівцях? Розповідає історик
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2018/09/hr-zustrichi-018-09-30-javorska.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2018/09/hr-zustrichi-018-09-30-javorska.mp3
Хто був творцем єврейського ренесансу в Чернівцях? Розповідає історик
0:00
/
0:00

Андрій Кобалія: Друга світова змінила обличчя багатьох українських міст. Вони перестали бути настільки багатоетнічними. Проте у Чернівцях попри Голокост, після приходу радянської влади, в місті почався єврейський літературний ренесанс. Його творцями були не місцеві євреї, але вихідці з Бессарабії та Центральної України. За словами історикині Ірини Яворської, яка досліджує єврейську історію Буковини, ті з чернівчан, хто вижив тікаючи з міста, не завжди хотіли повертатись назад.

Ірина Яворська: Якщо ми говоримо про повоєнний час, то треба починати з березня 1944-го, коли Червона армія увійшла на територію Буковини. А за нею йшло єврейство з таборів Трансністрії, адже радянські війська звільнили полонених. Звичайно, частину чоловіків-євреїв одразу призвали до армії, а частину доправили до трудових таборів. Частина євреїв поверталась до своїх домівок. Щоправда, ставлення до них було різним. Євреї добре пам’ятали чорний липень 1941-го, коли по селах Буковини відбувались єврейські погроми. Тоді емоційний натовп з румунських та українських сіл жорстоко поставився до євреїв у перші дні війни.

Андрій Кобалія: І все це, напевно, на тлі зникнення монополії на насилля, коли одразу після приходу нацистів почався хаос.

Ірина Яворська: Так. Є спогади євреїв від квітня 1944-го, коли вони зупинялися біля мосту через Прут і боялися перейти його. Трохи згодом радянське керівництво вже адміністративними методами почало налагоджувати їхню модель відновлення господарства. Родини почали повертатися у Чернівці.

І сюди окрім українських євреїв приїхала радянська номенклатура, яка сподівалася прижитися. З моєю мамою, наприклад, працювала жінка з Саратова; вона не могла натішитись і казала: «Девочки, я живу напротив фонтана!». У порівнянні з російською глибинкою заняти квартиру навпроти фонтану було великими досягненням. Я у своїй дисертації згадую, що на вулиці 28 червня навпроти синагоги поселився товарищ Пожидаєв; він привіз з собою три покоління своїх родичів та курей, свиней і корову. Отак виглядав «Єрусалим на Пруті».

Повертаючись до єврейської історії, у місто поверталися не лише українські євреї, а й румунські з півдня Буковини та євреї Бессарабії, яким не було куди повертатись, адже їхні будинки були зруйновані. Чернівців стали перенасичені євреями.

Андрій Кобалія: І попри все це ви у своїй доповіді на конференції «Культури і мови їдиш» пишете про єврейський літературний ренесанс. Як це все могло виникнути в таких умовах?

Ірина Яворська: Літературний ренесанс більше пов’язаний з бесарабським єврейством. Впродовж 1944 -1946 відбувся виїзд буковинських євреїв. Спочатку це була нелегальна міграція, бо люди знали про 1940 рік, коли тут була радянська влада. Вони пам’ятали жорстокості та експропріації і казали: «Другої зустрічі не хочемо». Далі тікала сіоністська молодь. Потім ті, хто співпрацював з німцями чи румунами. В Румунії тим, хто вижив під час Голокосту надавали матеріальну компенсацію. В СРСР це питання навіть не підіймали. Тому у 1945-1946 чернівецьке єврейство виїхало до Румунії. І потім звідти вони поїхали до Палестини, коли у 1948 утворився Ізраїль.

І у цьому от вакуумі в Чернівці почали приїжджати бессарабські євреї та вихідці з Центральної України. Тому ренесанс та відродження культури їдиш — це не про тих, хто жив у Чернівцях десятиліттями.  

Якщо ми перестрибнемо до 1959 року, з 40 тисяч євреїв Буковини понад 20 тисяч визнавали їдиш рідною мовою. Уявіть, скільки було в 1940-х. Це велика кількість. У 1945-1950 діяв єврейський державний театр, який був спочатку в Києві, але оскільки там будівлю знищили, вони тимчасово перебрались в Чернівці. Їм надали нинішній Академічний палац. Вони були не дуже цьому раді, бо в Києві все ж більше глядачів. Але п’ять років вони мали тут величезний успіх. Я знаю тих людей, які ще ходили на ці концерти. Там була гарна єврейська музика. Їдиш загалом надзвичайно музична мова. Це було щось домашнє, добре, довоєнне. І воно об’єднувало. А були ще письменники та художники. Все це отримало піднесення ще й через те, що існував Єврейський антифашистський комітет.

Окрім цього діяла єврейська школа. Правда, вона називалась «Неповна середня школа №18, але там було 406 учнів». Усі викладачі — євреї. Мова їдиш не була виділена, як рідна мова. Вчитель української та російської був. А той, хто викладав їдиш — іноземна мова.

Андрій Кобалія: А зараз ця школа існує?

Ірина Яворська: Ні, звичайно. У 1948 році закрили її, а за два роки і театр. Учнів відправили в інші школи.

Андрій Кобалія: А цей театр він ідеологічно був заангажований? Чи їх змушували говорити про «славетну партію»?  

Ірина Яворська: Звичайно. Коли вже у 1948 почались процеси проти працівників театру, усі ці люди були репресовані на терміни від 5 років до 10 років. І їх звинувачували у тому, що вони брали участь у поповненні бібліотек, за виступи в єврейських школах і підкреслення єврейської винятковості, за любов до їдиш. Я читала протоколи цих діячів. Вони потім писали: «Вибачте, я мав про вас все розповісти, бо мене так били. Я мав сказати, що очолював якусь антирадянську організацію».

Андрій Кобалія: Тобто післявоєнні сталінські репресії фактично знищили цей ренесанс?

Ірина Яворська: Так. Можливо, він для СРСР був надто яскравим. Коли я досліджувала тему в мене склалось враження, що занадто сильний це був сплеск, який не міг не зачепити радянську владу. Хоча, до слова про ідеологію, у театрах були і постановки, які забувались на на репертуарах Шолом Алейхема, бо той був такий дуже аполітичний і побутовий. Звичайно, що від театру вимагали. Перша постановка була «Я живу»,  а потім й різні антифашистські. Я читала переписку, де режисерів змушували доробляти певні епізоди, щоб вони мали радянське забарвлення. Важко їм було зберігати мову та догоджати ідеологічним вимогам.

Андрій Кобалія: Чи є з того, що готував той театр речі, які і досі є цінними? Багато радянських текстів зараз немає ніякої цінності, бо вони створювались, щоб отримати квартиру.

Ірина Яворська: Аякже! Твори Шалом Алейхема вічні. «Тев’є молочник» та «Блукаючі зірки» — важливі тексти для світу.

Андрій Кобалія: Репресовані євреї Чернівців усі проходили за однією справою, куди також долучили жителів Бессарабії. Ніхто з них не був розстріляний, але багато кому довелось покинути Чернівці назавжди. Разом з ними зникли театр та єврейська школа. Історикиня Ірина Яворська розповіла про життя єврейства після репресій 1940-х.

Ірина Яворська: Носіями мови їдиш у 1950-х були релігійні євреї, старше покоління, яке іноді могло не вміти писати, а їдиш був їхньою єдиною мовою. Вони ховали єврейськість в собі. Люди вдома були євреями, святкували Шабат, клали свічку на підвіконня. А на вулиці перевиконують соціалістичні норми. Але з’являється ансамбль Сіді Таль. Вона народилася у Чернівцях і, по суті, в Україні це був чи не єдиний такий колектив, який пропагував мову їдиш. Моя вчителька музики була колишня актриса Єврейського театру. До неї Сіді Таль приходила в гості. Я грала Моцарта, а вони собі балакали на їдиш.  Її концерти справді були святом мови їдиш. Мені подобались назви виступів. Наприклад, «Сміятися корисно» чи «Все буде добре».

Ми її називали Аркадій Райкін в спідниці. Це була жінка, яка за один виступ могла перевтілюватись у різні образи. Від провідниці до злідарки. І це подобалось не лише євреям; в їдиші було стільки емоційності, інтонації від високих до дуже низьких. Це приваблювало навіть тих, хто не володів мовою. Всі ці люди далі були в Чернівцях. Наприклад, Мойша Альтман був редактором Єврейського театру. Після заслання він повернувся. Вони могли бути в депресії, але писали. Хоч за життя жодна книга публікації не побачила. Але десь вони публікували свої тексти у польських їдишських виданнях. У 1960-х в СРСР нарешті вийшов перший журнал на їдиш.

З 1967 по 1989 в СРСР виходив журнал Sovetish Hedlund — Радянська батьківщина, де друкувалися твори поетів-їдишистів. Вони часто приїжджали до Чернівців. В нинішньому Центральному палаці культури, колишньому єврейському домі, відбувались ці зустрічі. Послаблення з боку влади.

Андрій Кобалія: Особливо після падіння СРСР, певна кількість євреїв намагалася виїхати з СРСР. Хтось в Ізраїль чи США. Чи є приклади, коли чернівецькі євреї, бессарабські та інші євреї їхали на нові землі, ностальгували, згадували довоєнні або післявоєнні Чернівці. Чи є спогади людей, які памятали ці Чернівці?

Ірина Яворська: Після війни було три великих хвилі: 1945-1946 — тоді, вже як я казала, виїхали чернівецькі євреї: 1970-ті – це забезпечені лікарі та хасиди їхали з СРСР і 1990-ті, її називають «ковбасна еміграція». Тоді люди цілком свідомо люди виїжджали за кращим життям. У кожного своя окрема еміграційна історія. В Ізраїлі кажуть «рибацька історія». Були чоловіки, які тікали від своїх дружин, хтось позбувся родичів, хтось їхав будувати Ізраїль, хтось розбагатіти, комусь набридли люди, які сильно відрізняються культурою.

Андрій Кобалія: Тобто з такими, які не толерували єврейську культуру?

Ірина Яворська: Саме так. В СРСР було важко розвивати єврейську культуру, це треба визнати. Хтось поїхав в Ізраїль і там став відомим та нарешті опублікував свої тексти. Останній перепис населення відбувся у 2001 році, на Буковині тоді нараховувалася 1000 євреїв. У Чернівцях 104. Хоча на святах єврейських в місті сходяться понад сотня. Але це вже не лише євреї. Фактично, єврейство виїхало. Якісь одиниці зараз повертаються. Тепер у місті вже дві синагоги. Є ще палац цадика. Все це здебільшого завдяки американським грошам. Є й конференції. Донька відомого письменника Нафталі Герцкона казала, що її батько був би щасливий, якби побачив, що про цю історію не забувають.

Андрій Кобалія: То чи є спогади?

Ірина Яворська: Так, є. Їдишські Чернівці це тема не сильно досліджена. Хоча насправді тут є про що говорити. В нас є Пауль Целан та Роза Ауслендер. Хоч вона і жила в США, Чернівці для неї — центральна тема, «Єрусалим душі». У неї короп «мовчав 5 мовами». Це лише чернівчани могли зрозуміти, про що це. Чернівці були багатомовним містом.

 

За підтримки:
Проект виходить за підтримки канадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE)