Поезії Катерини Бабкіної в перекладі на іврит видано в Ізраїлі

Про нову книжку та очікування від презентацій збірки в Ізраїлі говорить Катерина Бабкіна.

Катерина Бабкіна: Ізраїльські читачі зможуть прочитати на івриті збірку моїх поезій, котра називається за рядком одного з моїх текстів, «Для всіх однакове попроси». Це збірник віршів в перекладах Антона Паперного.

Здебільшого написані ці тексти останнім часом, і, мабуть, тому виявилися актуальними для слухачів і поціновувачів поезії з Ізраїлю. Там багато йдеться про в’ялоплинний військовий конфлікт, на фоні якого живе ціла країна, і з якимись реаліями Ізраїлю саме ця тематика виявилася досить співзвучною.

Ірина Славінська: Наскільки реалії, описані з цій збірці, можуть бути релевантними для читача в Ізраїлі?

Катерина Бабкіна: Як виявилося випадково під час моїх читань, які відбулися півроку тому та дали поштовх цілій цій історії, вони досить подібні між собою. Подібні і загальнолюдські світоглядні проблеми, котрі я там піднімаю, і бекграунд. Настрій і атмосфера, які спричиняють ці різні процеси, виявилися неочікувано схожими і спільними. Люди, які слухали мене, тобто переклади моїх текстів на іврит, питали мене: «Чому ти так багато пишеш про Ізраїль?». А я їм кажу: «Це не про Ізраїль, а про Донбас». 

Ірина Славінська: Давай тоді розкажемо цю історію з початку. Як українські поети потрапляють на читання в Ізраїль? Як знаходиться перекладач? От хочеться більше цієї кухні, яка для читачів і наших слухачів зазвичай невидима.

Катерина Бабкіна: В Ізраїлі є організація, «Israeli Friends of Ukraine», вони займаються благочинною та волонтерською діяльністю, такою, як збір коштів на лікування, допомога дітям, дорослим, солдатам і так далі. Це ті люди, які, грубо кажучи, приймають пацієнтів благочинних фондів, які їдуть туди лікуватися, або відправляють класні бандажі в АТО.

Також в Ізраїлі є українське посольство, також там працює «Ukrainian-Jewish Encounter», це міжнародна організація, яка, серед іншого, розробляє тему обмінів між українською та єврейською культурою, допомагає встановити зв’язки між сучасною Україною та Ізраїлем. І все це разом зійшлося довкола моєї дитячої книжки «Шапочка і кит».

Ірина Славінська: І тут треба пояснити, що «Шапочка і кит» – це дитяча книжка, яка присвячена зокрема темі життя онкохворої дитини, і в своєму існуванні як книжки дуже велику благочинну складову: співпрацю з фондом «Таблеточки».

Катерина Бабкіна: Тож разом із культурним відділом українського посольства та волонтерами «Israeli Friends of Ukraine» було вирішено організувати мені читання в Бат-Ямі. Бат-Ям – це місто неподалік Тель-Авіва і Єрусалима, і там є Український культурний центр. І коли я уже готова була туди їхати, ми проговорювали теми зустрічей, і їх виявилося більше, ніж ми очікували.

Разом із презентацією дитячої книжки вирішили організувати також поетичний вечір. І тоді мені написав Антон Паперний. Виявилося, що ця людина давно читає і перекладає на іврит мої вірші, і вже назбирала цих перекладів чималу кількість. Я кажу: «Клас, я би хотіла, щоб це прозвучало». Але Антон Паперний живе далеко від Бат-Яма. Але в Бат-Ям згодився приїхати його приятель. Який виявився директором не дуже великого, але крутого видавництва… Він погодився приїхати і бути голосом, який просто озвучить це на івриті. Саме це він і зробив.

Вже під час читання ми несподівано для себе відкрили оцю реакцію ізраїльської аудиторії. Виявилося, що тексти всім дуже сподобалися. Напевно, це дуже хороші переклади, тому що на них дуже жваво реагували. По-друге, мої вірші в перекладі на іврит виявилися неочікувано близькими саме ізраїльській аудиторії. І так народилася ідея видати книгу перекладів моїх поезій. Антон Паперний, перекладач, сказав, що він охоче це підтримає і найнявся перекладати тексти на цілу книжку. Видання книжки підтримала організація «Ukrainian-Jewish Encounter», тому що вони мають грант під видання перекладів української літератури. І, власне, цей грант отримав цей видавець, і спільними зусиллями вони видали книжку. 

Ірина Славінська: Це, насправді, абсолютно фантастична історія про те, як література мандрує, і про те, як іноді виникає такий простір, навіть для випадкових зустрічей, які створюють такого роду продукт. Я би ще хотіла трохи розпитати про реакцію читачів. Ти говориш, що фідбек був дуже відчутний і він, можливо, теж вплинув на рішення видавця в Ізраїлі про те, щоб видавати цю книжку. Як ти цей фідбек відчула? Це люди, які підходили про щось розпитувати, чи, можливо, були реакції безпосередньо під час читання?

Катерина Бабкіна: Були реакції безпосередньо під час читання. Їх видно очима. Також після читання люди підходили та самі говорили про свої враження. І це було реально великою несподіванкою для мене. Мене вразило, які моменти і як вони розуміють, не розуміючи українського оригіналу. Наприклад, їм здалося, що я пишу про Ізраїль, і вони питали мене, чому. І виявилося, що не зовсім про Ізраїль, але якісь речі є дійсно дуже співзвучними.

Далі в програмі «Зустрічі» Катерина Бабкіна читає поезію, рядок із якої дав назву збірці, що виходить друком в Ізраїлі

…не забудь також сказати про тих, хто тобі ні в чому не дорогий,

хто тебе не любив або не беріг, хто на берег не допоміг зійти,

і також попроси за таких, які називаються пристрасно – вороги,

і звичайно за тих, котрі злі, слабкі, не такі, як хочеться, не як ти.

Теж обов’язково за тих скажи, хто у полі, в морі, в саду, в кіно,

хто упав, підстрибнув, присів, лежить, хто в садок дитячий вперше іде,

хто горить у пеклі, хто пік пиріг, хто купив костюм, хто розбив вікно,

хто сказав, що зробить, але не зміг, хто не знав, куди чи не бачив, де.

Краще називай їх на імена, щоби іменам не згубити лік –

ту, що дотепер все одна й одна, і того, хто нам ремонтує дах,

хто щодня паркуєтся, як не слід, хто вкладається спати на правий бік,

хто збиває взимку зі сходів лід, хто зневажив страх, хто поліг в боях.

Над тобою вогник горить нічний, тихо у кімнаті і надворі.

Ти тепер прозорий, легкий, нічий, менший від комах, тонший від роси –

вирушай, потік; проростай, горіх; долети до того, хто нагорі,

не забудь, не схиб, розкажи про всіх, і за всіх однакове попроси.

Ірина Славінська: Це молитва?

Катерина Бабкіна: Та ні, вірш просто. Це звернення до того, хто безпосередньо незабаром зможе звернутися до Бога, ось так. Тобто, в принципі, так, в якомусь сенсі це опосередкована розмова саме з Богом.

Ірина Славінська: Хто ці люди? Ті, які ідуть в дитячий садочок, і ті, про яких ніколи навіть не думаєш чи зовсім не цінуєш?

Катерина Бабкіна: Ну, це абсолютно всі люди. За всіх, напевно, ним треба просити однакове.

Ірина Славінська: Коли ти пишеш про цей загал людей, за яких потрібно попросити, про кого ти думаєш? Всі люди – це, звичайно, всі люди, але це і ніхто. В твоїй голові – хто? Ця інтенція, охопити весь світ, звідки це?

Катерина Бабкіна: Насправді, напевно, інтенція цього тексту – це охопити себе і всередині себе вирішити раз і назавжди, що всі однаково заслуговують, врешті, бути прощеними, як би там не було. В такому випадку це, напевно, звернення до себе і поширення  цієї думки, в першу чергу, серед себе.

Ірина Славінська: Далі хочеться трохи повернутися назад на кілька кроків і продовжити розмову про реакцію ізраїльських читачів, зокрема, на твої читання поезій, що відбулися рік тому.Це була нагода для читацької аудиторії в Ізраїлі познайомитись із твоїми текстами у перекладі на іврит для тих, хто українською не читає. Ти говориш, що було багато запитань про війну, про те, чому ти пишеш про Ізраїль, і ти в результаті пояснювала, що це зовсім не про Ізраїль, а про війну на Донбасі. І почнемо ми здалеку: наскільки загалом з темою війни для поезії працювати природно, от на твій поетичний погляд?

Катерина Бабкіна: Виявилося, на мій поетичний погляд, що з нею не працювати неможливо. Я не те щоб якийсь активний учасник бойових дій, і не живу там поруч, і не дуже багато часу проводжу в Україні, але відколи все це триває, воно якимось чином, на рівні метафорики, на рівні атмосферики, на рівні безпосередньої тематики пролазить в усі тексти, в кожен текст.

Очевидно, з одного боку, ми до цього, на якомусь поверхневому рівні, дуже швидко звикли і адаптувалися, знаємо, що воно просто є і живе десь поруч з нами. А з іншого боку, виявляється, це бентежить трошки більше, ніж ми усвідомлюємо, тому що саме в таких речах як писання, як творчість, воно виявляється постійно і ніяк не виходить не говорити про це. Я ніколи не мала якогось свідомого рішення писати соціальну лірику чи вірші про війну, а потім ця війна опиняється там всюди.

Ірина Славінська: І якщо говорити про наявність теми війни, то чи йдеться про опис бойових дій, чи це речі, можливо, менш міметичні, ті, які менш відтворюють якусь реальність, але що вони відтворюють?

Катерина Бабкіна: Вони відтворюють реальність людей, які живуть із цим поруч. Немає там описів бойових дій, тому що це не якась епічна лірика. По-друге, я не взяла жодної участі ні в яких бойових діях. Є там багато того, що є наслідком війни: травми, які ми переживаємо, втрати, страхи, зміна фокусу, зміщення точки зборки. Ми мали якийсь свій підхід до життя, а потім ці події його багато для кого з нас дуже сильно змістили. В текстах багато про це.

І саме це виявляється, мабуть, таким свіпзвучним для ізраїльських читачів, тому що вони з цим ділом живуть уже  багато  років, і вони до цього значно більш звиклі і адаптовані, ніж ми.От вони чують сирену, чують сигнал тривоги про те, що можливе бомбардування – і не встають, поки не докурили цигарку. Чочу? Просто тому, що вони з цим живуть, це для них уже нормальна дійсність, але, з іншого боку – ні, це не нормальна дійсність, це тебе міняє.

Отже, тексти ці багато в чому про кут зламу, цю зміну, зсув, який відбувається завдяки переживанням суспільством таких речей.

Ірина Славінська: Якщо говорити про відчуття тривоги, то чи відчуваєш ти в собі якісь емоційні зміни, якісь нові відчуття, нові думки, нові тривоги?

Катерина Бабкіна: Дуже багато речей переоцінюєш. Дуже на багато речей починаєш дивитися інакше. З одного боку,  коли усвідомлюєш, наскільки це близько і як, насправді, небагато відділяє тебе географічно від того, що відбувається. І так чи так, напевно, кожен, кожна людина нашого віку, когось більш чи менш близького там втратила на сході. І от тоді ти реально розумієш, що це по-справжньому, і що це – частина твого життя безпосередньо. Це конкретно на тебе дуже впливає. І це дає тобі досвід і ставить тобі перед очі той факт, що насправді на твоє життя впливає дуже багато речей, більше, ніж ти звик тримати в полі зору. І от з такими подіями забути про це уже не виходить. Ти завжди собі тепер маєш ці цифри собі на умі. Тобто, ти маєш далі якесь стратегічне планування свого життя, свого розвитку, але два пишеш, а ще двадцять два маєш в умі. І різні двадцять два бувають, але головне – вони завжди там є, і ти вчишся на них зважати.

Ірина Славінська: Який досвід переживання війни в Україні та в Ізраїлі тобі видається спільним, зрозумілим для всіх? Для обох країн, я маю на увазі, для всіх читачів.

Катерина Бабкіна: Оце і є хитра частковість, це є неповсюдність, ця позірна, в сенсі, видима, незалученість в неї. У нас же ж тут, в Києві, нормальний перебіг життя, в принципі, майже, ніяк на нього не впливають події, які знаходяться за 600 км. В Ізраїлі, здається, 600 кілометрів є найдовша відстань, яку ти можеш подолати всередині країни. І у них теж війна стала частиною буденності: там постріляли, там підпалили, там вибухнуло, там прилетіло. І це найстрашніше, коли до цього звикаєш. Ось цей досвід у нас, напевно, спільний.

Ірина Славінська: Який досвід ти помітила як відмінний? Все ж таки, війна в Ізраїлі, і бойові дії, і досвід терористичних загроз регулярний, він в Ізраїлі набагато більш тривалий, ніж український досвід, який почався в нашій свідомості лише навесні 2014 року.

Катерина Бабкіна: У них більш конкретно проведена лінія, хто проти кого. Можна конкретно сказати про лінію конфлікту юдеї-мусульмани, євреї-араби.

Ірина Славінська: Ну і це теж певні ярлики.

Катерина Бабкіна: І це певні ярлики, але це якісь, так чи інакше, ідентичності. У нас, наприклад, це складніше. Наприклад, коли я намагаюся комусь із іноземців пояснити або пояснити собі взагалі, всередині себе, що, наприклад, там відбувається, хто з ким воює…

Ірина Славінська: Ну чому? Наприклад, російська армія, яка перебуває на українських територіях.

Катерина Бабкіна: Російська армія, безперечно, там перебуває, ми це знаємо. Але, з іншого боку, нам постійно потрібно про це нагадувати і доводити, тоді як ізраїльське суспільство не зіштовхується з такою проблемою. Крім російської армії там вистачає також купи добрих людей, які, я мушу це сказати, є українцями. І якщо все рано чи пізно закінчиться, і постане тоді питання, як із цими українцями далі разом жити. Правда, таке питання є.

І ще таких якихось дуже незрозумілих речей дуже багато. Можна розуміти тепер уже якісь першопричини цих процесів, які там відбуваються, але зупинити їх складно. Майже так само складно, як випхати звідти російську армію. Спільним мені здається і в тому, і в тому конфлікті те, що я не бачу його кінця. Я не можу сказати, чим це має закінчитись. Але, можливо, є люди, які його бачать і знають.

Далі в програмі «Зустрічі» Катерина Бабкіна читає поезію, яка дала назву новій українській книжці, збірці «Заговорено на любов».

Тут заговорено на любов. Тут самі собою

сіються шавлії просто в грунт. І шорсткі і сині

ночі, як шавлії, шелестять під вітрами осені.

Тут у ріках вода стає на зиму такою незбагненною, голубою,

і дерева шепчуть над ріками – голоси у них голубині,

із шипшиновими відлуннями, оксамитовими і млосними.

Тут накривається степ небом темним, як океаном

накриваються піски золоті, безцінні;

і земля, ніби кров, густа і брунатна, тепла на дотик.

Тут навіть зниклі безвісті стають насправді туманом,

осідають цілющим маревом на вигини і щілини

поранених полів, виснажених, завмерлих в дрімоті.

Тут заговорено на життя, і життя на подив

сміхом дитячим кублиться в оселях, як лиси у норах,

цвітом вишневим невчасним криє сади, де снаряди вивернули коріння,

сизими хмарками у повітрі холодному людський означує подих.

Тут заговорено на любов, на любов – почуй, не на вогонь і порох,

тут заговорено же – смерте, не руш, не дай спинити це говоріння.

Ірина Славінська: Хто заговорює?

Катерина Бабкіна: Я думаю, хтось заговорив ще до нашої появи.

Ірина Славінська: І хто говорить? Вічне запитання всіх, хто читає.

Катерина Бабкіна: А всі, хто проживають це життя, вони по-своєму залишають якесь своє закляття власне. Переважно, якщо все правильно, і немає в системі ніякої кривизни і збоїв, то закляття на життя і на любов, а не на щось інше.

Ірина Славінська:  Коли ми читаємо, вірніше, чуємо, у цьому випадку, твій текст, хто промовляє ці слова?

Катерина Бабкіна: Хто ліричний герой? Ну, напевно, хтось там, хто на цій землі лишився, і залишається там, і чекає, поки там знов настане життя і любов, а не вогонь і порох. Напевно, хтось такий. Хто хоче цю землю, хто любить цю землю, хто хоче там просто жити; яблука ростуть, вода тече, здавалося би, що ще треба, а тут якісь зайві контексти з’являються, з ними приходить слідом російська армія і багато інших незручностей. Я би навіть сказала, неприємностей.

Ірина Славінська: Це постапокаліпсис?

Катерина Бабкіна: Це антиапокаліпсис, скоріше. Це замість-апокаліпсис…