"Разом, але майже окремо". Як жили українці, євреї та поляки у "щасливій" Австро-Угорщині?

У жителів Західної України і досі є ностальгія за часам, коли тишу лісів почали порушувати проїжджаючі поїзди, у містах можна було часто почути німецьку мову, а Галичина знаходилась в одній провінції з Краковом та одній країні з Венецією та Віднем. Мова йде про імперію Габсбургів. Сьогодні ми поговоримо про залишки австрійського Станіславова у сучасному Івано-Франківську, конкуренцію українців, євреїв та поляків і пам’ять про етнічну мозаїку, якої вже майже немає.

Про Австро-Угорщину у своїх текстах та Івано-Франківську нам розповів письменник Юрій Андрухович.

Юрій Андрухович: Cуб’єктивні відчуття щодо “Щасливої Австро-Угорщини” у мене є передусім на особисто біографічному рівні, тому що я виростав у найближчому оточенні людини – моєї бабусі пані Ірени, яка, можна сказати, була дитиною Австро-Угорщини. Вона народилась у 1902 році, а це “Висока стадія цвітіння” цього державного утворення. Через неї мені передавались якісь окремі флешбеки. Скажімо, вона собі запам’ятала проїзд одного з ерцгерцогів вулицею міста Станіславова з ескортом у кабріолеті. Я потім нафантазував, що це був не якийсь там ерцгерцог, а саме той Франц Фердинанд, і що їхав він не куди-небудь, а прямо до Сараєва, де його і застрелили. В дійсності, це був трохи інший ерцгерцог, але теж представник дому Габсбургів з військовою інспекцією. Тогочасна преса про це багато писала. А 1909 рік ідеально пасує, бо це майже семилітня дівчинка. Її спогади була так само туманні, як і мої враження від її оповідей. Але якийсь місточок є.

Андрій Кобалія: Якщо говорити про ці часи та сучасний Франківськ, який вже й назву має іншу, які сліди “щасливої епохи” залишились у Франківську?

Юрій Андрухович: Це передусім архітектоніка. Її порушують у нас останнім часом новими забудовами, але історична частина міста досі зберегла архітектурні елементи другої половини XIX століття та початку XX та міське планування тих часів. Наприклад, поєднання певного типу особняка із садовим продовженням, яке поруч з будинком або за ним.

Я думаю, що місто цього флеру не позбавлено. Відбитки лишились і у ментальності місцевих мешканців. Але тут ще проблема в тому, що не тільки назва міста змінилась, а і його населення теж. Я себе можу вважати корінним, бо на три покоління вглиб – це мешканці цього міста. Але такого плану франківчан, франківців, станіславівців досить мало. Це місто пройшло через кілька хвиль доволі радикальної зміни населення. Тому ментальність – це спірний момент, але можна говорити про відчутні залишки у мові. Германізми у мові франкцівців вказують на австрійський час.

Андрій Кобалія: Окрім Станіслава у цих землях був ще Львів, у коронній землі Буковина – Чернівці. Я помічаю, що австрійські часи вплинули на ці міста по-різному. Ритм у цих містах різний.

Юрій Андрухович: Львів – це була столиця землі Галичина та Володомирії. Це місто виконувало свою дуже особливу функцію на цих теренах. Станіславів зберігав певний наліт провінційності та був третім за значенням після Львова та Кракова. Мешканці цього міста всіма силами чинили м’який опір тому, щоб це місто ставало великим. В цій провінційності вони відшукали особливу привабливість. Це, до речі, визначна риса сьогоднішніх мешканців міста. Вони усвідомлюють свою провінційність та не соромляться її.

Андрій Кобалія: У своїх текстах Ви пишете, що завдяки Австро-Угорщині українська ідея та “український компонент” вижив у Європі.

Юрій Андрухович: Так, я мав на увазі політичні свободи, які, безумовно, в Австро-Угорщині були сильно обмежені, але після революції 1848 року відбулися позитивні зміни у суспільно-політичному укладі. З’явилась конституційна монархія та парламент. Тому навіть у такій сфері як емансипація жінок значно кращу перспективу мали в імперії Габсбургів, аніж на підросійських землях.

Якщо говорити загалом про можливість для українських культурних діячів висловлювати свої думки рідною мовою, то це знову ж таки інша ситуація, ніж у царській Росії. Тому багато наддніпрянських письменників видавали свої твори тут. Відмінна ситуація панувала на тому ж Закарпатті. Хоч це і була частина Австро-Угорщини, але під контролем угорської корони, де права українців були суттєво обмежені. Галичина ще й тому  стала лідером національного пробудження, бо у порівнянні з усіма історичними регіонами України розвиток відбувався за найсприятливіших обставин.

Андрій Кобалія: Повертаючись до історії Франківська, згадуємо, що Галичина – це не лише про українську літературу та українські голоси, тут також були, можливо, і зараз є польські та єврейські голоси.

Юрій Андрухович: Це великий шмат роботи, який ще потрібно дослідити. Не так давно, працюючи над своїм новим текстом, я глибше познайомився з матеріалами пов’язаними з Голокостом. У цьому місті у жовтні 1941 року у “криваву неділю” нацисти розстріляли до 12 тисяч євреїв. Серед цих знищених десь 30 поетів, публіцистів та письменників. Я вважаю, що це обов’язок сьогоднішніх мешканців міста відновлювати цю пам’ять. Бо там кілька десятків художників та акторів. Це цілий культурний шар, який виходив з австрійських часів. Хоч мова йде про Другу світову, коли вже пару десятиліть як не існувало ніякої Австро-Угорщини. Ми не можемо просто так забути феномен галицького єврейства з його виразними культурними амбіціями. Тому поставимо тут три крапки…

Андрій Кобалія: На початку XX століття у галицьких містах спостерігалась українсько-польсько-єврейська економічна конкуренція. Українські часто сільські підприємства намагались увійти в галицькі міста, де більшість ніш вже були зайняті.  Про “мовчазну конкуренцію” у “країні, де всі жили мирно, але одне одного терпіли” нам розповів історик Іван Монолатій.

Іван Монолатій: Як нам мене, українці боялися міста, які були етнічною більшістю регіону, однак побоювалися зайти до міста зі своїми ремеслами та виробництвом, бо ніші часто були зайняті “чужими” євреями та поляками. До речі, євреїв у містах боялись і поляки. Є публікація про польських купців Станіславова про те, що “вихідці зі Сходу захопили все. І торгівлю та ремесла”. На початку XX століття можемо говорити про економічну конкуренцію, яка спостерігалась у Станіславові.

Андрій Кобалія: Якщо говорити про економічну конкуренцію наприкінці XIX та на початку  XX століття. Якими були методи цієї конкуренції? Ми знаємо про бойкоти. Чи були ще якісь інструменти? Економічна конкуренція – це була здебільшого мирна боротьба, коли легально намагаються сприяти розвитку власного бізнесу?

Іван Монолатій: Я би назвав її “мовчазною конкуренцією”, коли вважалося, що не можна йти до єврея і купляти у нього якісь товари. На початку XX століття українська кооперація стає дуже поширеним явищем. “Свій до свого по своє”. Погромів та вбивств у самому місті не було. Але могло бути таке, що польські та українські євреї намагались відібрати у євреїв сільськогосподарський реманент.

Андрій Кобалія: Чи були у цій конкуренції ситуативні альянси? Купити щось у представника іншої релігії “більш гріховано”, ніж у людини твоєї релігії, але іншої конфесії?

Іван Монолатій:  У господарській сфері ситуативних альянсів не було, але такі могли з’являтись у політичній сфері. Наприклад, існування “Українсько-єврейського виборчого союзу 1907 року” дуже дратувало польський політикум. Українців закликали голосувати за євреїв, а євреї на українських кандидатів у депутати. У господарській сфері була взаємна відчудженість. Єврейський релігійний мислитель і письменник Мартин Бубер свого часу назвав Австро-Угорщину країною, де всі жили мирно, але один одного терпіли. Оце визначення є дуже показовим і для Галичини також. Я ще часто використовую фразу “Разом, але майже окремо”, коли загалом в імперії все було гаразд, але кожна нація творила свою історію окремо. Це була боротьба за політичну владу і землю.

У містах, звичайно, у ті часи переважали євреїв та поляки. Українці були меншиною. Міський культурний простір передусім творили польські та єврейські національні товариства. Але діалогу між ними не було. Ми майже не знайдемо згадок, що поляки були семпатиками якогось єврейського товариства. Це поодинокі випадки. Мені здається це сильно вплинуло на подальшу конфліктну взаємодію у міжвоєнні роки та на початку Другої світової війни.

Андрій Кобалія: Давайте відійдемо від локальних сюжетів одного галицького міста і подивимось на ситуацію більш глобально. Яка була тактика у Відня щодо українсько(русинсько)-польсько-єврейського протистояння?

Іван Монолатій: Я гадаю, що ми надаємо великої ваги Відню у дослідженні цього хронотопу. Ми завищуємо реакцію Відня. Таких регіонів як Галичина у імперії було багато. У випадку з євреями імперія хотіла зробити з них культурних громадян свого утворення. Передбачалось етнічне самозречення євреїв взамін на громадянські права. За конституцією 1867 року усі нації імперії визнавались. Усі, окрім євреїв. Треба було себе зараховувати до польського, німецького або дуже рідко угорського ареалу. У цьому контексті виникає поняття “Поляків моїсеєвої віри”, “німців моїсеєвої віри”. Натомість “українців моїсеєвої віри” ми не знайдемо. У міжвоєнні часи у Польщі ця традиція продовжувалась, коли вигідніше було стати поляком, аніж бути євреєм.

Андрій Кобалія: Відомо, що Австро-Угорщина померла восени 1918 року. Далі починається війна ЗУНР та Другої Речі посполитої. Потім наступає зовсім інша епоха. Чи лишились єврейські сліди у сучасному Івано-Франківську? Які є місця єврейської історичної пам’яті тої епохи у місті?

Іван Монолатій: Чи є марковані та візуалізовані факти єврейської присутності у місті? Я вважаю, що ні. Навіть на місці давніх дерев’яних синагог немає жодних маркерів, які б це відзначали. Це запитання не лише до міської влади, а й до громадянського суспільства. Як на мене домінантним символом є синагога “Поступовий темпль” побудований наприкінці XIX століття, що відзначався певною прогесивністю. Там можна було читати газети. Це сильно дратувало консервативне єврейське населення міста. Мовляв, якісь жевжики приїхали до нас з французькими чи німецькими газетами та читають їх у синагогах.

Мало уваги звертається на єврейське кладовище, яке стало словами Мартіна Поллака “отруєним пейзажем міста”. У цьому місці було знищено кількадесят тисяч євреїв. Історичні місця Франківська нагадують формулу історика Омера Бартова “затерті місця”. Хоча у мене є питання до цього історика, бо часто він показує передусім непривабливі сторони ставлення етнічної більшості до єврейського населення. Я гадаю, що зараз на часі українсько-єврейська співпраця, щоб надати цим місцям Івано-Франківська меморіального дискурсу.