Сексуальне насильство, втечі та хабарі. Як виживали єврейські жінки під час Голокосту?

Сьогодні ми говоримо з кандидаткою історичних наук Наталією Івчик про єврейських жінок під час Голокосту та стратегії їхнього виживання на прикладі рівненського гетто. Розмова відбувається за мотивами публічної лекції, яка пройшла нещодавно у Києво-Могилянській академії за підтримки Української асоціації юдаїки.

Ведучі

Андрій Кобалія

Сексуальне насильство, втечі та хабарі. Як виживали єврейські жінки під час Голокосту?
https://static.hromadske.radio/2019/10/hr-zustrich-----2019-10-20.mp3
https://static.hromadske.radio/2019/10/hr-zustrich-----2019-10-20.mp3
Сексуальне насильство, втечі та хабарі. Як виживали єврейські жінки під час Голокосту?
0:00
/
0:00

Андрій Кобалія: У 1941 році нацисти вже напали на Радянський Союз. У баченні Гітлера Рівне – це столиця Райхкомісаріату Україна, найбільшого утворення на території окупованої України. В описі лекції йдеться про соціальний портрет гетто. Ким були люди, що потрапили туди восени 1941 року? Я правильно розумію, що це були передусім ремісники, можливо, купці?

Наталія Івчик: Взагалі історія з людьми, які потрапили у це гетто, доволі цікава. По-перше, у нас у рівненському архіві зберігся повний поіменний список усіх ув’язнених – це понад 5 тисяч людей. Там можна чітко прослідкувати рік та місце народження, професію, місце роботи та проживання. Фактично, за допомогою цього списку ми можемо побачити повний соціальний портрет рівненського гетто. Цей документ вимагали від Юденрату, який подав його на початку 1942 року. Взагалі процес створення гетто розпочався фактично відразу після окупації Рівного, але функціонувати воно почало наприкінці грудня 1941-го – на початку 1942-го, після масового розстрілу в листопаді 1941 року в Сосунках.

Зі свідчень, з якими я працювала, можу зробити висновок, що до рівненського гетто потрапили здебільшого люди, недотичні до ремісничих професій, але записувалися вони як ремісники. Що це означає? Ми говоримо про стратегії та механізми виживання: люди вдавалися до підкупу, аби придбати цю ремісничу картку для себе та свої родини. Адже вона давала можливість забрати з собою, вписати свою дружину і дітей.

Андрій Кобалія: Можливо, навіть отримувати якусь їжу за свою роботу…

Наталія Івчик: Так. Звісно, цього було недостатньо, аби нормально жити – харчів бракували, у гетто панував голод. Постійна гонитва за їжею, пошук її будь-якими шляхами – це був один із постійних елементів функціонування гетто. Тут, якщо ми говоримо про процес геттоізації, рівненське гетто фактично нічим не відрізнялося від інших.

Андрій Кобалія: Кому євреї, не пов’язані із ремісництвом, давали гроші чи якийсь еквівалент, аби отримати ремісничу картку? Чим відомо, як працював цей механізм?

Наталія Івчик: Про цей елемент можна говорити із врахуванням відеосвідчень жертв, які пережили події у Рівному. Це історії чотирьох жінок, одна з яких працювала в Юденраці. Вона мала хорошу освіту, знала декілька мов і володіла машинописом. Це – приклад того, як професійна соціалізація могла допомогти знайти роботу і спробувати вижити. Ця жінка  розповідає, що в якийсь момент почали приходити євреї і купувати ремісничі метрики. Це була рівненська єврейська інтелігенція, вони не були ремісниками – і оповідачка про це говорить відкрито. З цих свідчень стало зрозуміло, що переважна більшість людей, внесених у список, не були ремісниками. Якщо говорити про професійний, до прикладу, жіночий, склад – цей документ дає таку картину: дуже рідко, але можна зустріти професії на зразок медсестри, лікарки, прибиральниці. Було зрозуміло, що людина, яка записалася медсестрою, нею і є. Жінка, яка записалася, скажімо, в’язальницею, необов’язково має саме таку професію. Дуже часто люди просто записувалися і навчалися ремеслу вже в ремісничих цехах і майстернях.

Андрій Кобалія: Ремеслу, яке, по суті, мало врятувати їм життя. На лекції ви згадували також про сексуальне насилля в гетто. Що ми про це знаємо і звідки? Я правильно розумію, що більшість інформації – це спогади людей, які вижили?

Наталія Івчик: Так. В історіях жінок, про які я говорю, ідеться про елементи сексуального насилля і фізичного насилля як такого – у когось більшою мірою, у когось меншою. З боку окупантів, колаборантів, тих, хто рятував життя – «насилля в порятунку». Одна з жінок дуже детально описує свій досвід. Скажімо так – це було насилля за життя, своє і своєї дитини.

Андрій Кобалія: Тобто єврейська жінка, яка жила в цьому гетто під час нацистської окупації, скоріш за все, спала з кимось, аби її та її дитину не вбили?

Наталія Івчик: В період, коли гетто мало бути ліквідоване – у липні 1942 року – її забрав звідти хороший знайомий. Вона називала його «поляк Микола». Вони були знайомі ще з дитинства. Ця жінка описує «поляка Миколу» як красивого хлопця, спортсмена, футболіста, який у певний момент життя втратив частину ноги і страждав від цього. Він забрав їх з дитиною із рівненського гетто і запропонував сховати. Але при цьому він кожної ночі її ґвалтував.

Андрій Кобалія: Як це закінчилося?

Наталія Івчик: Зрештою вона від нього втекла. Завагітніла, народила, але дитини не бачила – той чоловік її забрав. Думаю, зрозуміло, що трапилося з дитиною. Саме після цього вона й втекла – до Львова, де також зазнала сексуального насилля. Ця жінка вижила. Після звільнення радянськими військами вона повернулася у Рівне – до цього ж Миколи.

Андрій Кобалія: І жила з ним далі?

Наталія Івчик: Деякий час, так.

Андрій Кобалія: А потім, уже через певний час, ви її записали…

Наталія Івчик: Я її не записувала. Це відеосвідчення, які знаходяться у Фонді Шоа Стівена Спілберга. Жінка виїхала до Ізраїлю, а ці свідчення були записані у 1990-х роках. Я слухала їх, коли була на стажуванні в Меморіальному музеї Голокосту у Вашингтоні. У відкритому доступі їх немає.

Андрій Кобалія: Пишучи про війни, люди рідко згадують про такі епізоди. Як правило, війни у колективній свідомості існують у формі дат, великих битв, кількох прізвищ. Але є й повсякденні виміри історії, у тому числі на зразок тієї, що ви згадали. У цьому контексті мені цікаво поговорити про сусідів. Я читав дуже різні історії – як про праведників, які рятували, так і про людей, які, навпаки, «здавали» євреїв. Ці історії повторювалися скрізь – вони зафіксовані і в Німеччині, і в Україні. Нам відомо, скільки відсотків населення Рівного складали євреї до початку війни?

Наталія Івчик: Десь близько 80%.

Андрій Кобалія: Як себе поводили їхні сусіди – українці, можливо, частково поляки і росіяни? Якою була їхня стратегія щодо євреїв до 1941 року?

Наталія Івчик: Взагалі Рівне – і не тільки воно – до початку ІІ Світової війни було полікультурним і поліконфесійним. За переписом 1930-х років найбільшу частку населення складали євреї, на другому місці були поляки, на третьому – українці. Ця полікультурність відображається у відеосвідченнях такими, наприклад, репліками: «Ми дуже добре товаришували і гралися з українцями і поляками на вулиці. Вони знали їдиш, а ми – польську чи українську». Але з початком ІІ Світової війни ситуація змінилася.

Я буду говорити лише виходячи з тих свідчень, з якими працювала. Ставлення до євреїв було і позитивним, співчутливим, і не дуже – зараз я кажу саме про сусідів, а не про допоміжну поліцію. Щодо українців є свідчення того, що вони намагалися допомогти, коли в місті створили гетто, дуже співчували євреям. Були випадки, коли їм приносили їжу, хоча це було заборонено робити. Дітям, які тікали з гетто і ходили по домівках, просячи їжу чи будь-що, що може допомогти, – теж не відмовляли. Проте історії є різні. Наприклад, згадана історія жінки, яка переживала сексуальне насилля задля порятунку – це все робив її колишній сусід, залицяльник. Він врятував її життя, але яким чином?

Андрій Кобалія: Я читав, що частину єврейського населення розстріляли ще у липні 1941-го, наступний розстріл стався вже у листопаді цього ж року. Виходить, що, коли наприкінці 1941 року утворилося гетто, місто, мабуть, виглядало дуже порожнім: частину євреїв розстріляли, частину відправили у гетто, і Рівне населяли, по суті, ті 20% мешканців, що лишилися, і німецька адміністрація.

Наталія Івчик: Так, залишилися поляки, українці, росіяни. Якщо дивитися на етнічну структуру, відображену в документах періоду до знищення гетто, там є всі – поляки, українці, німці, білоруси, росіяни, євреї. Після знищення гетто цієї єврейської ланки вже не було, її не фіксували.

Андрій Кобалія: Завершуючи цей фрагмент нашої розмови про інших – не-євреїв. Я бачив згадки – не знаю, наскільки вони правдиві – що члени Організації українських націоналістів, можливо, також долучалися до роботи допоміжної поліції. Я так розумію, що зараз українці не дуже люблять говорити про те, що тоді відбувалося – що вони могли брати участь у знищенні євреїв та бути колабораціоністами. Якщо розглядати конкретно цей кейс – чи є докази того, що члени ОУН брали в цьому участь і що ми взагалі знаємо про допоміжну поліцію?

Наталія Івчик: Списку допоміжної поліції Рівного немає. Про українську допоміжну поліцію говорять люди, що пережили ці події – ми знаємо про неї з їхніх слів. Так, вони кажуть, що ці люди приходили в гетто, що воно охоронялося.

Андрій Кобалія: Охоронялося саме допоміжною поліцією, яка точно не була німецькою? Тобто це були українці?

Наталія Івчик: Так вони говорять про це. Поіменного списку цих людей, їхньої кількості в Рівному – немає, принаймні я такого не зустрічала. Люди, які пережили ті події, імен не називають.

Андрій Кобалія: Хоча, можливі, люди з того «протилежного» боку також досі живі.

Наталія Івчик: І ті, й ті. Цього не можна виключати. Можливо, ми знаємо пару гіпотетичних прізвищ, але я про цю інформацію зараз не говоритиму, її потрібно перевірити.

Андрій Кобалія: Тобто ми знаємо точно, що допоміжна поліція була, що там були українці – зі слів очевидців, але доказів причетності ОУН в нас немає?

Наталія Івчик: Так, поки що ми не можемо про це говорити.

Андрій Кобалія: Ви згадали, що у 1942 році гетто знищили. Допоможіть зрозуміти цю сюрреалістичну нацистську логіку – навіщо взагалі створювати гетто, якщо, згідно з ідеологією Гітлера, євреїв треба знищити? Адже це не лише сценарій Рівного – так відбувалося майже всюди.

Наталія Івчик: У Рівному було гетто відкритого типу. Тобто огорожі не було, але це не означає, що євреї могли вільно вийти за межі гетто. Воно охоронялося. Виходили вони лише на роботу або за їжею. Гетто проіснувало 8 місяців і фактично функціонувало як елемент політекономії геноциду – так ми це називаємо. Це означає, що євреї використовувалися для примусової праці як економічний ресурс. У місті було доволі багато майстерень, і євреї працювали на окупаційну владу. Але не всі гетто існували по 8 чи 6 місяців. Деякі гетто існували рік і більше, а деякі – місяць, це були тимчасові «пункти», які створювали спеціально для концентрації та подальшого знищення. Євреїв міста Рівне вивезли у Костопіль. Власне, гетто було поруч із залізничною колією – його мешканців просто загрузили у вагони, вивезли в ліс у Костопелі та розстріляли.

Андрій Кобалія: На завершення нашої розмови – про пам’ять. Пригадую, в Луцьку було кілька єврейських кварталів. Я приїхав туди, аби записати подкаст, і ходив кварталом, який колись називався Вулька – там взагалі майже нічого не нагадує про те, що в цьому місці колись жили євреї. Я про це дізнався лише почитавши, поґуґливши і співставивши вулиці. Схожа історія у Вінниці: там є квартал Єрусалимка. Є певні згадки, але, якщо подивитися на фотографії того, яким був цей квартал, а потім побачити, що залишилося від Єрусалимки станом на 2018 рік, – вгадати теж доволі складно. Місцеві погано про це пам’ятають, і цей єврейський епізод ніби прихований, його забрали з контексту того простору, у якому він знаходився. Чи у Рівному є якісь згадки про те, де був єврейський квартал, де було гетто?

Наталія Івчик: Раніше не було, але останні кілька років є. У Рівному з’явилося багато вказівників з іменами та позначеннями. Також у місті збережена синагога – вона зараз не функціонує, але сама будівля є. Вулиця Шкільна – це теж єврейський квартал. Є пам’ятні дошки з короткою історичною довідкою: що знаходилося на цьому місці. Усе це – елементи культури та пам’яті про Рівне, якого вже немає. Що стосується гетто – наразі там меморіальних позначок немає, але скоро і вони з’являться.

За підтримки:
Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».