Як фестиваль «Острів Європа» працює з «камерними» мовами – історія івриту та їдишу

Ірина Славінська: Отже, ми будемо говорити сьогодні про літературу мовами іврит і їдиш. Це непроста історія. У тому числі контексті того, чи є в нас ті, хто можуть це читати, розповідати і перекладати українською? Але, щоби пояснити спершу нашим слухачам, що таке взагалі «Острів Європа», я попрошу коротко розповісти про цей фестиваль. З літературою якими мовами ви працюєте?

Анна Вовченко: Фестиваль «Острів Європа» вийшов у світ 2018 року та відбувся уже двічі. Він присвячений літературам, які створюються так званими «камерними мовами» – тобто такими, що не є широковідомими у світі та поза межами своїх автохтонних територій, які у нашому просторі трохи зневажливо називають «малими». Ми свідомо відходимо від цього терміну, тому що вважаємо – немає «малих» мов, немає такої мови, якою не можна було би висловитися на велику і важливу тему.

Ірина Славінська: Як мовиться у відомому анекдоті, «ви просто не вмієте їх готувати».

Анна Вовченко: Саме так. Власне, однією з країн, не досить широко представлених у літературному сенсі в Україні – це вже, на щастя, виправляється – є Ізраїль та його формотворчі мови, іврит і їдиш. Єврейська частина першої едиції фестивалю була присвячена мові іврит і літературі сучасного Ізраїлю, друга едиція зосередилася на мові їдиш.

Ірина Славінська: Я думаю, перш ніж ми заглибимося у розмову про літературу мовами іврит та їдиш, тут можна трохи поговорити про інші мови, які також представлені на фестивалі.

Анна Вовченко: Цього року ми працювали з румунською, білоруською (і цього, і попереднього року), польською – яку складно назвати недостатньо широко представленою в Україні, та попри це, у польській літературі завжди є що відкривати. Так само, як і в чеській – ця мова також була у нас репрезентована.

Ірина Славінська: А наскільки публіка – і місцева вінницька, і приїжджі з інших країн чи міст гості –  готова з цими «камерними» літературами працювати? Бо дійсно, з одного боку, є польська література – широко перекладена українською, є окремі автори, чиїх текстів у нас видано чимало і з якими ти можеш знайомитися у добрій послідовності. Але водночас є тексти, мови й автори, перекладів яких дуже мало або зовсім нема. Зі свого модераторського досвіду я знаю, що важко спілкуватися з авторами, чиї книжки публіка не мала змоги читати.

Анна Вовченко: Насправді ми навмисне фокусуємося на малознаних в Україні авторах, бо нам приємно відкривати для української публіки щось нове. Працюється з такими авторами насправді частково легше, ніж з уже відомими, тому що «terra incognitа» дає максимально широкий простір для діалогу та маневру – розмовного і дискурсивного.

Ірина Славінська: А маневр для читання? Якщо публіка не може читати ці книги українською мовою? Чи може?

Анна Вовченко: Може – адже для іноземних авторів, які говорять незрозумілими в Україні мовами, на кшталт румунської чи хорватської, чи навіть німецької, забезпечено переклад.

Ірина Славінська: Це переклади, які видаються в брошурках?

Анна Вовченко: Ні, вони демонструються на екрані під час читання – тобто все дуже інтерактивно.

Ірина Славінська: До речі, це навіть нагадує сучасну оперу. Ти приходиш в оперу будь-якої країни, слухаєш арію будь-якою мовою…

Анна Вовченко: …зазвичай – мовою оригіналу.

Ірина Славінська: Так, а поруч на екрані отримуєш її переклад, виконаний мовою тієї країни, в якій ти цю оперу дивишся і слухаєш.

Анна Вовченко: Це, як на мене, ідеальний варіант, хоча я знаю, що в Україні є адепти і перекладних арій та виконання їх мовою перекладу – зокрема, Максим Стріха послідовно обстоює цю думку. Але наважуся з ним не погодитися – усе-таки звучання живої мови не замінить ніщо.

Ірина Славінська: Тут іще можна пожартувати – аби вимова була непогана. Все-таки є мови, якими доволі важко співати або говорити, якщо ти їх не знаєш.

Анна Вовченко: Французькою, скажімо.

Ірина Славінська: Думаю, навіть італійська може бути не всім по зубам. Але пропоную продовжити говорити про літературу – зараз ми поволі підходимо до розмови про твори мовами їдиш та іврит в контексті присутності на фестивалі «Острів Європа». Літератури цими двома мовами – дуже різні пласти.

Анна Вовченко: Саме так. Я сказала би, що вони різняться так само, як різняться ступені взаємодії Ізраїлю зі світом, самоусвідомлення єврейської нації, існування держави у світі.

Ірина Славінська: Я пригадую своє знайомство з працівником Музею Шолом-Алейхема у Тель-Авіві, при якому є курси мови їдиш. Він згадував про те, що у цьому місті донедавна було дуже мало людей, готових вивчати їдиш і працювати з ним. Як серед дослідників – літературознавців чи мовознавців, так і  серед обивателів. Знадобилося чимало часу, аби, наприклад, нащадки тих, хто колись говорив на їдиші, захотіли сьогодні торкнутися до цієї культури. Чи з літературою, писаною цією мовою, є щось подібне?

Анна Вовченко: На жаль, я не дослідниця такої літератури, але бачу, що сьогодні інтерес до цієї теми росте. Це, власне, одна із причин, з яких ми включили її до нашого фестивалю. Ми давно усвідомлювати необхідність глибше висловити зв’язки української та єврейської літературних і культурних традицій на території України. Останнім часом ця тема справді набирає обертів – навіть у вітчизняній літературі, не лише в науковій галузі чи дослідницькому вимірі, а й у сфері художньої літератури, навіть у тих авторів, які з іудаїкою не мають нічого спільного. Скажімо, чи був би написаний роман Софії Андрухович «Фелікс Австрія» без єврейської традиції, без сталих зв’язків між українцями та євреями на території України, хай які вони були непрості? Без традиції діалогу і взаємодії багато таких творів, можливо, просто не були би написані.

Ірина Славінська: Роман «Фелікс Австрія» дуже широко обговорювався, коли вийшов друком, а невдовзі виходить в прокат його екранізація під назвою «Віддана». Тож можна буде на власні очі побачити, чи творці стрічки врахували цей міжкультурний компонент, який у романі дійсно представлений – як не кулінарними сторінками, так безпосередніми діалогами. Отож, ми торкнулися теми літератури мовою їдиш та контактів із українським контекстом. Одразу перепитаю: коли ми говоримо про роботу з літературою на їдиші під час фестивалю «Острів Європа» – ідеться про стару літературу? Чи існують сучасні твори цією мовою?

Анна Вовченко: Наскільки я знаю, сучасні тексти цією мовою вже не пишуть, єврейська та ізраїльська література зараз твориться на івриті і зачіпає вже інший контекст побутування євреїв у світі та їхнього національного самоусвідомлення. А література мовою їдиш творилася, власне, на всій території Центральної та Східної Європи. Цього року у нас був цілий блок заходів, присвячених побутуванні їдишу в Європі загалом. Ми говорили про те, чи міг би сучасний Ізраїль бути таким, яким він є, якби не література мовою їдиш, якби не європейська традиція, яка потім переплавилася в сучасному Ізраїлі, що прийняв і продовжує приймати дуже різних людей з різноманітних куточків світу. Якби не ця європейська спільність, сучасний Ізраїль та ізраїльська література були би такими, якими вони є, чи іншими? Навіть попри те, що вони творяться іншою мовою?

Ірина Славінська: І яка ж була відповідь?

Анна Вовченко: Скоріше за все – ні. Без витоків немає наслідків.

Ірина Славінська: Давайте для контексту коротко поміркуємо, яким чином цей спадок їдишу може живити сучасну ізраїльську літературу, яка пишеться на івриті. Ясно, що ми не зможемо дуже заглибитися в цю тему, але, наприклад – як сьогодні впливає на івритомовну літературу європейська традиція, яка творилася, серед іншого, на їдиші?

Анна Вовченко: Їдишська традиція різнилася залежно від регіону побутування і контексту, в якому перебували мовці. Я наважилася би навіть говорити про декілька їдишських літератур і декілька корпусів, у яких ця мова побутувала. Усвідомлення такої різноманітності є одним із наріжних каменів існування сучасного Ізраїлю та івритомовної літератури. Європейська складова туди привнесла велику увагу до Іншого. Якщо дуже коротко, то це, мабуть, основне.

Ірина Славінська: Якщо перейти до другої складової, присутньої на фестивалі «Острів Європа» – літератури мовою іврит, так само хочеться запитати, як ви з цим працювали, яких авторів запрошували; мене як перекладачку завжди цікавить тема перекладів.

Анна Вовченко: У нас була представлена прекрасна авторка Белла Шаер. Вона, до речі, походить із Чернівців і була в Україні 2018 року вперше після еміграції – а емігрувала вона ще дитиною 40 років тому. Зважаючи на те, що вона має про місто лише дитячі спогади, Чернівці досить об’ємно представлені у її оповіданнях. Це завжди дуже велика інтрига – коли зустрічаєшся з тим, хто міг би бути тобою, але у певному сенсі не став. А також – хороший шанс побачити, яким міг би бути ти сам, якби твоя доля склалася трохи інакше.

Белла – ізраїльська авторка. Вона пізно дебютувала, вже після 50 років. Доти працювала програмісткою, але магістратуру закінчила з літератури. Вона почала писати короткі оповідання, а зараз вже закінчує свій перший роман. У дебютній збірці – вісім оповідань, частково вони стосуються сучасного Ізраїлю, частково – України і доемігрантського життя авторки. Один із творів навіть був екранізований, ми дивилися цю роботу під час авторської зустрічі з Беллою. Дуже цікаво, як український матеріал – а оповідання було написане саме на ньому – був перенесений на ґрунт сучасного Ізраїлю, адже екранізували його вже там. Дія відбувається в емігрантському середовищі, щоб виправдати різницю культурних кодів, але до питання зустрічі з Іншим є ще один цікавий штрих – Беллу перекладає чудова поетка і дитяча письменниця Анна Хромова, яка також емігрувала до Ізраїлю з Києва 10 років тому. Вона читала у нас на фестивалі свої дорослі вірші, і було дуже цікаво дивитися, як змінюється після контакту з іншою культурою і літературою авторський голос самої Анни як поетки. Він під іншим кутом дивиться і на її українську ідентичність та дійсність, присутню в її поезії.

Ірина Славінська: Я у цьому контексті подумала, що загалом чимало авторів, працюючи з мовою іврит, у багатьох випадках працюють із нерідною мовою. Адже Ізраїль складається не тільки з тих, хто там народився; процес переїздів до країн – безперервний. Туди приїжджають люди з різних країн, різного віку і досвіду. Мені здається, для людини, яка працює зі словом, – це виклик. Приймаючи рішення про переїзд, ти можеш опинитися в ситуації, коли не тільки перебуваєш в просторі іншої мови і вивчаєш її – навколо тебе є люди, які так само говорять з тобою вивченою, нерідною мовою…

Анна Вовченко: …яка поступово стає рідною і поступово згадується. Іврит був відроджений і створений заново. В Ізраїлі дуже цікаво дивитися, як у рідну мову людини, що поза публічним простором говорить українською чи якоюсь іншою, вплітаються ці івритські елементи і виникає абсолютно новий суржик – я його страшенно люблю. Він малозрозумілий з першого погляду, але дуже живий. Мені особисто було би цікаво подивитися, чи обіграний він якось у івритомовній літературі, як із цим викликом впоралися перекладачі інших мов.

Ірина Славінська: Різні літератури з різних країн, знову-таки – писані іншими мовами, можуть бути своєрідним вікном у щось таке, чого не можна було би помислити й описати українською. Дуже грубо це формулюю, але: якщо пристати на цю думку, який світ могли би відкрити літератури мовами їдиш та іврит, коли б ці твори вийшли українською? Ми вже згадали одну тему – це контакт з Іншим.

Анна Вовченко: З Іншим, але водночас – із дуже своїм. Той самий їдиш має безліч запозичень з української мови. Хедлайнером цьогорічного фестивалю у нас був білоруський автор єврейського походження Мойше Кульбак, який писав мовою їдиш, а також досить довго викладав. У перекладі білоруською він звучить дуже органічно – як складова саме білоруської літератури. Тому читати ці тексти в перекладі дуже цікаво саме тому, що ти впізнаєш у них не лише Іншого, а й себе. Ти маєш шанс поговорити з людиною у дзеркалі навпроти себе.