Як жили сіоністи у Радянській Україні?

Засновником сіонізму – руху євреїв за створення держави на їхній історичній батьківщині в Ізраїлі – був Теодор Герцль. У 1896 році він опублікував книгу “Єврейська держава”, в якій він виклав своє бачення майбутньої держави. Протягом наступних років ця ідея розповсюдилась всією Європою. Хоч з 1903 року сіоністські організації були заборонені в Російській імперії, куди на той час входило і більшість українських земель, у багатьох українських містах з’являлись осередки сіоністських партій.

Під час революцій та війн сіоністські партії розколювались, об’єднувались у ситуативні альянси з іншим партіями імперії, а коли більшовики встановили свою владу, більшість стали нелегальними. Про єдину легальну сіоністьку партію Радянського Союзу 1920-х та підпільну боротьбу інших партій нам розповів історик Віктор Гусєв – професор Київського славістичного університету, який вже більше трьох десятиліть займається темою сіоністських партій в Україні.

Андрій Кобалія: Коли на українських землях з’являються перші сіоністські партії?

Віктор Гусєв: Серед єврейського населення Російської імперії наприкінці XIX століття з’явилися дві політичні течії, які брали активну участь в суспільному житті єврейства. А це приблизно 5-6 мільйонів населення. Перша політична партія – Загальноєврейська робітнича партія БУНД. І буквально за декілька днів в цьому ж 1897 році з’явилась ще одна течія – політичний сіонізм. І до утворення інших єврейських партій, ці дві домінували в суспільному житті єврейського населення. Ці партії представляли інтереси євреїв, але його майбутнє бачили по-різному. Бундисти вважали, що національне життя та державу треба будувати в місцях компактного проживання, в тому числі в Росії та Україні, а сіоністи вважали, що треба подбати про відновлення державності євреїв у Палестині.

Андрій Кобалія: Якщо ми говоримо про українські землі, де були центри сіоністів?

Віктор Гусєв: Центрами сіоністського руху, як, до речі, і бундівського руху були традиційні міста, де проживали євреї. Бердичів – його ще називали другим Ієрусалимом. Також Житомир, загалом на Волині, Одеса, Херсон, Миколаїв та загалом Південь, Катеринослав (нині Дніпро –  прим. ред.) та низка маленьких містечок. На українських територіях була розташована межа єврейської осілості, тому єврейського населення тут проживало приблизно 2 – 2,5 мільйона.

Андрій Кобалія: Ми порівнюємо БУНД та сіоністські рухи. Чи були перші лівими, а другі – правими? Адже про сіонізм говорять як про єврейський націоналізм.

Віктор Гусєв: Частина партій називали себе соціалістичними, частина соціал-демократичними, деякі додавали “робітнича” партія. Так, елемент націоналізму в діях сіоністів був, адже вони боролись за свою державу. Де будувати державу? Вони вважали, що там, де їх історія, де вони проживали багато віків, де їхня культура. Бундівці були лівими.

Андрій Кобалія: Ми пам’ятаємо, що в 1917 році відбулась революція, потім громадянська війна на території Російської імперії, а на наших землях відбулась Українська революція. Врешті-решт більшовики захопили більшість територій імперії. Назва вашого виступу на конференції «Євреї України: Революція й післяреволюційна модернізація», яку організувала Українська асоціація юдаїки в НаУКМА, звучала як “Сіоністський рух в Україні у 1920-х роках”. Як сіоністи пережили ці часи?

Віктор Гусєв: Єврейські політичні партії з жахом пережили усі ці події. Я хочу зупинитись на діяльності Єврейської соціал-демократичної робітничної партії “Поалей Ціон”. Вже за більшовиків вона називалась Єврейська комуністична партія “Поалей Ціон”. Їх ще називають ЄКП-істи. Вони були першими, серед єврейських партій та угрупувань, які діяли практично легально, але не без переслідувань радянської влади. Ця партія заявила, що сподіватись на допомогу радянської влади єврейському населенню не доводиться.

Що пропонували ЄКП-істи, ці практичні люди? Вони підготували меморандум “До питання про становище єврейських мас в Україні через імміграцію” – це 1921 рік. Тоді почалася імміграція єврейського населення куди завгодно, аби тільки не лишатися в Радянській Росії. Перш за все, це були США. Але радянським каральним органам вдалося припинити втечу євреїв на територію суміжних країн. І взагалі євреям доводилось долати багато перешкод для того, щоб виїхати з сім’єю. ЄКП-істи пропонували “єдиний план перебудови єврейської економічної структури”. Хто повинен керувати? Це на їхню думку мав робити Всеукраїнський центральний виконавчий комітет. Комітет мав дозволити єврейській громадськості створювати свої національні ради, залучати євреїв до співробітництва з радянськими органами самоуправління.

Андрій Кобалія: Чи радянська влада якось звернула увагу на цей меморандум?

Віктор Гусєв: Вона звертала, але цього було мало. На це було достатньо причин. Ви знаєте, що Україна тоді знаходилась у жахливому становищі. Але якби радянська влада не дивилася підозріло у бік іноземних благодійних організацій, можна було б зробити більше набагато більше. Щодо співпраці, то тоді радянська влада радилась з Єврейською комуністичною секцією при комітетах партії України – Євсекція.

Андрій Кобалія: Окрім ЄКП, чи були інші партії? Вони діяли нелегально?

Віктор Гусєв: Так, існувала Єврейська парія сіоністів соціалістів, сіоністи-трудовики, сіоністи-федералісти. Я б сказав, що це три основні сіоністські партії, які діяли в підпіллі. Якщо ЄКП ще хоч якось працювали, то ці діяли в умовах підпілля. І це були партії для дорослого єврейського населення. Але ж були й для молодших людей. Щось на зразок єврейського комсомолу. Були організації, що працювали з єврейськими підлітками. З цими партіями треба було боротись органам самоуправління і каральним органам. Наприклад, ОДПУ – Обєднане державне політичне управління. Майбутня НКВС.  

Андрій Кобалія: Давайте уявимо, що ми члени цих партій. Уся країна контролюється більшовиками, усюди силові структури та служби. На що вони розраховували?

Віктор Гусєв: В анналах наших радянських архівів є документ, який ліг на стіл Лазару Кагановичу, який тоді був, здається, генсекретарем ЦК компартії України. Що турбувало чекістів? Ці партії працювали в глибокому підпіллі. І ззовні допомоги вони не отримували. Кожного року їхніх активістів відправляли до Сибіру, Киргизстану та Казахстану на перевиховання, а кількість людей у лавах цих організацій збільшувалась. Наприклад, у цій доповідній записці є таке: в 1924 році – активістів підпільних партій 1528, а на початок 1925 року – їх уже більше 5000. Про це свідчить ця доповідна записка. Вона була під грифом “Цілком таємно”. Тільки Лазар Кагановичу та членам бюро.

Звідки сили? Відповідь проста: усі заходи радянської влади, що мали б привести до процвітання євреїв (черговий документ з цього приводу з’явився 1925 року) були фікцією. Уявіть класичне єврейське містечко. Там молодь не може заробити на шматок хліба. Не те, що брати активну участь у соцбудівництві. Куди звертає молодь свої очі? До кого будуть вони прислуховуватись? До сіоністів, які діють в підпіллі. І ті молоді люди, які не могли вирватись з містечка йдуть в рух. Становище крамарів та тих, хто займався різного роду кооперацією, було тяжким.

У 1921 році була проголошена Нова економічна політика – НЕП. Так, вона підняла рівень економіки в країні, але також сильно вдарила по єврейських кустарях та крамарях. Як? На селі з’явилась кооперація. В цю кооперацію євреїв брали неохоче. З’явились підприємства, які почали випускати побутові товари, які, завдяки масовому виробництву, коштували менше, ніж у єврейського кустаря. І так він без роботи. Раптом з’являються сіоністські пропагандисти. А вони успішно працювали в умовах підпілля. Досвід у них був ще з дореволюційного періоду. Тож вже дорослі люди в лави сіоністів не йшли, але допомагали матеріально.

У документі 1925 року по пунктах розписано, що треба робити в єврейському містечку в галузі медицини. А виявлялось, що один лікар без устаткування та допомоги має прийняти до 150 пацієнтів. 30-35% єврейських дітей не могли відвідувати школи, бо ті не забезпечувались всім необхідним. Коли єврей приходив до Райвиконкому або сільраду, то обов’язково відчував на собі прихований антисемітизм.

Андрій Кобалія: Чому зникла ЄКП, і куди ділися усі ці підпільні партії наприкінці 1920-х, коли Сталін прийшов до влади?

Віктор Гусєв: ЄКП та Євсекція постійно між собою боролися. У них не було між собою ніякого миру. Як тільки з’являвся документ, мав пройти цензуру в місцевій Євсекції. А вони, як завжди, були проти того, за що виступали в ЄКП. Тому їхні часи в Україні закінчувались. Підпільні політичні партії “дорослі” та виробничі організації діяли далі. 1930 року відбулась реорганізація внутрішніх органів. Нацсекції ліквідували. Протягом 1936-1938 колишні єврейські діячі, які проявили смиренність до радянського ладу, теж проходили як вороги народу. І якщо вони виживали, то опинялись в місцях, які я вже назвав”.

Андрій Кобалія: Згідно з даними Державного архіву Російської Федерації, на які посилається російський історик Віктор Земсков, на 1941 рік в таборах ГУЛАГу знаходилось більше 30 000 євреїв. Деякі учасники єврейського політичного руху втекли з Радянського Союзу ще до сталінських репресій. Рядові члени партій могли уникнути репресій, якщо цілковито відмовлялися від політичної діяльності. Ті, хто пережили 1930-ті та залишились на території України, згодом побачили жахи німецької окупаційної політики, а потім повоєнні репресії, одним з епізодів яких була так звана “Справа лікарів”.  Під час “відлиги” 1950-х, відбулось кілька хвиль амністій, які стосувалась і євреїв, проте частина з них стали “повторниками”, тобто тими, кого пізніше засудили вдруге.