«Більшість людей не уламками убило, вони були застрелені» — у Бучі продовжують ховати убитих окупантами цивільних

«Більшість людей не уламками убило, вони були застрелені» — у Бучі продовжують ховати убитих окупантами цивільних

Майже 6 місяців минуло від початку повномасштабного вторгнення та окупації Бучі на Київщині. Майже 5 — місто вільне. Але закатованих та вбитих у період захоплення Бучі ховають і досі. Днями на місцевому кладовищі попрощалися іще з 21-ю людиною. Їх так і не вдалося ідентифікувати. Тепер у цьому секторі 61 могила без імен та дат, на табличках лише номер та скорочення з літер. Воно пояснює, з якого моргу привезли тіло. У частини похованих не вдалося встановити навіть стать. Майже усіх їх вбили російські солдати в Бучі та Бучанському районі.

Фото: Настя Горпінченко/ Громадське радіо

Їх ховають в окремому «секторі невпізнаних» в кінці міського кладовища. Поруч ділянка, де поховані вбиті під час окупації цивільні, яких вдалося опізнати. Місцева влада сподівається, що згодом невпізнаних ставатиме менше. У всіх зібрали зразки ДНК, тож якщо їх розшукуватимуть — рідство вдасться встановити.


   Читайте також: Вивіз людей з окупації в Бучі та віддав автівки ТрО: історія з одного підвалу


Фото: Настя Горпінченко/Громадське радіо

Поки роль рідних виконують місцева влада та волонтери. Вони проводжають вбитих в останній путь та стежать за могилами. 

«Ми ще на кладовищі», — пише мені Владислав вже вночі після поховання, — «то ми при вас все швидше робимо, бо заважаєте, а потім приїжджаємо ще, намагаємося десь щось підрівняти, все ж має бути по-людськи». 

Фото: Настя Горпінченко/ Громадське радіо

«Збирали тіла, не завжди цілі тіла і ховали у братській могилі»

Владислав Мінченко разом з іще двома товаришами збирав тіла вбитих у Бучі ще під час окупації і зараз продовжує хоронити закатованих. Каже, місяць окупації здавався одним довгим днем. 

Фото надане Владиславом

«Збирали тіла, не завжди цілі тіла, частки, коли розірвані. Більшість людей я вам так скажу, ну 90%, це були застрелені, не десь там попало, що уламками убило, а застрелені, частіше в голову. Що робили? Оце ж Церква Андрія Первозванного, туди у братську могилу привозили. Там і хоронили. Хоронимо, а там колона їхня (російська — ред.)  їде і цілиться в нас», — пригадує чоловік. 

Фото надане Владиславом

Він сам із Потавщини, в Бучі разом із родиною живе останні 14 років, та, каже, ніколи не відчував місто рідним. Так було до окупації. 

«Тепер воно мощно моє! А залишився я чого? Ну не знаю, щось там всередині сказало мені. Ну як я міг покинути? Я б сам себе зневажав, якби я поїхав і дивився в новинах, що там коїться у Бучі. Я купив собі тільки рулон туалетного паперу, горішки, щоб довше зберігалося і все, бо їсти не хотілося. Ото місяць чи півтора я майже нічого не їв». 

Їсти не хочеться, коли на твоїх очах розриває жінку, яка пішла по воду, а ти потім збираєш її рештки аби поховати, чи коли росіяни ставлять тобі ставлять пістолет до потилиці, бо можуть. 


Читайте також: «Не могла знайти під завалами доньку» — історія родини, яка пережила авіаудар у Бучі


Чоловік каже, що він із товаришами вижили дивом, бо через адреналін та все, що бачили, часто не думали про безпеку.  

«Ну дах рвало, бо адреналін, мертві люди і ми не боялися, не соромилися їм (росіянам — ред.)  в очі казали з маюками, не буду повторювати зараз. «Чого ви сюди прийшли — їдьте додому», — запитували в них. Памʼятаю відповідь одного: «А что вы думаете мы не хотим? Мы тоже хотим домой. Ну это ж все выше, вы понимаете?». Ні, кажу, не розумію, збирайтеся і їдьте додому». 

Фото: Настя Горпінченко/ Громадське радіо

«Вернемося чи ні — ніхто не знав»

Щоранку він (Пікассо), Матюк та Хотабич, — такі позивні мала їхня трійця, — збиралися біля місцевої лікарні. 

«На території лікарні ми залишали машину цю isuzu, розстріляну потім ними ж (росіянами — ред). І ото кожного ранку ми приходимо, беремо адреси, які люди залишили напередодні, ті, де є 200ті, тобто, де є тіла вбитих людей. Ми у них забирали ці списки, перехрещувалися і виїжджали, та вернемося чи ні — ніхто не знав».

Вони залишилися живими і зараз тим же складом збирають тіла по моргах Київщини та ховають тепер не у братській могилі, а на Бучанському цвинтарі. Кажуть, продовжують цим займатися, бо не можуть інакше та і, як зʼясувалося, не всім така рутина під силу. 

Фото: Настя Горпінченко/ Громадське радіо

«Коли починали ховати неопізнаних, то один із військовослужбовців сказав: «Хлопці, якщо потрібно, то я дам своїх солдатів, щоб вам допомогли». Я кажу, що може да, може і знадобиться, але майте на увазі, що тіла вже по 4-5 місяців, не завжди пакети цілі і цей трупний запах, то він сказав «О ні, наші не зможуть». От вам ще одна відповідь, чому я це роблю, бо як виявилося, хтось не зможе», — пояснює Владислав. 

До повномасштабного вторгнення він працював у Києві. Був татуювальником. У нього і самого з десяток різних малюнків на шкірі. Тепер же, каже, важко до цього повернутися — ніби інша реальність і поки незрозуміло, як їм її жити.

Вирішив, що першою роботою після затяжної перерви стануть татуювання для членів їхнього екіпажу — Пікассо, Матюка та Хотабича. Усі троє вирішили набите щось спільне, у памʼять про пережите.

«Ми допускаємо, що №222 — це жінка, до нас звернулася її сестра»: як відбуватиметься ідентифікація похованих у «секторі невпізнаних»?

У людей, які все ще не знайшли свої рідних, є можливість переглянути фото «невпізнаних» або зробити ДНК-тест, якщо останки неможливо опізнати.

«До нас уже звернулася сестра однієї з похованих тут жінок і ми допускаємо, що №222 це жінка, яка була на розтині у Вишгороді. Звернулася її сестра і зараз відбувається процедура ідентифікації. Тобто ми будемо або на прохання родичів робити тут заміну табличок або якщо ж вони зможуть, — ексгумувати та перепоховати тіло», пояснює заступниця міського голови Бучі Михайлина Скорик-Шкарівська.

Процес ідентифікації складний і тривалий, бо навіть документи, знадені разом із тілом, не є достатнім підтвердженням. 

«Якщо експерт в морзі чи правоохоронці сумніваються, то обов’язково має пройти процедура впізнання. Тільки коли родичі кажуть: «Так, це наш син, батько, дружина, дочка», то тільки тоді ми можемо виписати іменне свідоцтво про смерть, а так ось все так як тут: «Безіменний чоловік. Дата смерті — 2022 рік. Навіть не зрозуміло число. Причина смерті — ушкодження унаслідок дії вогнепальної зброї, тобто розстріляний невідомий чоловік №261»», — говорить Михайлина Скорик-Шкарівська. 

У неї в руках стос із таких тимчасових лікарських свідоцтв. Це все, що відомо про 21 людину, із якими прощаються того дня. 

Фото: Настя Горпінченко/ Громадське радіо

«Це переважно вбиті, застрелені, є осколкові, і тут є такі осколкові, наприклад, що відсутня голова, є один із численними ножовими пораненнями і смерть від удару тупим предметом в грудну клітину, тобто тут піддані тортурам і вбиті. Бучанська трагедія в тому і полягає, що розстрілювали ні в чому невинних жінок, чоловіків і дітей, які не становили жодної загрози, і розстрілювали машини під час окупації — більшість наших загиблих дітей були розстріляні якраз тоді, коли їх батьки намагалися евакуювати у безпечне місце», — пояснює чиновниця. 

Загалом за період окупації у Бучі вбили 458 мирних жителів, 9 із них — діти. Принаймні про такі цифри нам відомо зараз. 

Фото: Настя Горпінченко/ Громадське радіо

Настя Горпінчекно, Буча, Громадське радіо

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Останнi новини