«Не могла знайти під завалами доньку» — історія родини, яка пережила авіаудар у Бучі

«Не могла знайти під завалами доньку» — історія родини, яка пережила авіаудар у Бучі

Оксана Поліщук — комендантка одного з модульних містечок у Бучі під Києвом. Польські благодійники побудували їх для людей, які втратили житло внаслідок бойових дій та окупації міста російськими військами. Жінка в містечко заселилася першою. Її квартира повністю зруйнована, а будинок, де вона розташована, вважається найбільш постраждалою багатоповерхівкою в місті. Днями його розтрощену секцію знесли.


Оксана із доньками. Фото надане Громадському радіо

Ранок 24 лютого в Оксани почався інакше, ніж ми звикли чути. Разом із чоловіком вони мали магазин на місцевому «Варшавському ринку». О 4 ранку подружжя сіло в автівку і виїхало в Київ за товаром. Оксана спочатку нічого дивного не помітила, але в центрі Бучі вже був затор. Це було дивно для такого раннього часу. Але вже тоді виїжджали люди, які зібралися швидше.

«Я зайшла у Facebook, а він чомусь не оновлювався. Лише потім побачила перші повідомлення. Одне з них було від знайомої з Маріуполя і воно містило лише слово «війна». Ми одразу розвернули автівку і поїхали додому. В місті вже були черги в магазини, аптеки, до банкоматів. Ми одразу зрозуміли, що потрібно щось робити, і з нашими продуктами в магазині. Багато того дня продали, дещо залишили собі. Коли ми несли ящики з їжею в машину, над нами летіли вертольоти на Гостомель. Та їжа через деякий час врятувала від голоду не одну родину», — згадує жінка.

Родина Поліщуків із двома доньками, 9 і 6 років, вирішила залишитися у Бучі. Спочатку почувалися безпечно. Їхній будинок знаходиться у житловому масиві на околиці міста, тому бойові дії там практично не велися. Родина сподівалася, що ще два-три дні й війна закінчиться. Однак із кожним днем ставало все важче.

На початку березня ситуація різко змінилася, вибухи ставали сильнішими. Якось люди побачили на масиві диверсанта і це неабияк налякало місцевих. Вони почали закривати двері під’їзду на ніч шваброю, а дах будинку посипали борошном — так легше побачити, чи був там чужак. Третього березня росіяни вперше вдарили по житловому комплексу «Нова Буча», де й жили Поліщуки. На його території розташовується приватний дитячий садочок, на фасаді якого була яскрава вивіска, що світилася вночі. Водночас в підвалі садочку переховувалося багато місцевих, адже це було найбільш пристосоване укриття.

Нині будинок огородили парканом, з часом він почав осипатися. Фото надане Громадському радіо

«Ми вирішили, що росіяни ціляться в цю вивіску, тому чоловіки драбиною піднялися до неї і повністю розбили. Того ж дня снаряд окупантів, які вже засіли в Бучі, утворив величезну вирву посеред масиву. Пошкодило й автівки, припарковані поруч. У будинках повилітали вікна, а посеред стіни будинку з’явилася велика тріщина».


Читайте також: «Російський солдат спав у собачій будці та їв собачу їжу» — бучанець про окупантів у себе вдома


Проблемою для мешканців житлового комплексу були й лампи, які автоматично вмикалися у вікнах сусідів. Це ставалося тоді, коли електроенергія відновлювалася після вимкнення. Знову ж таки, мешканці вирішили й цю проблему. Вони вимкнули живлення в кожну квартиру, де не було власників. Однак згодом з’ясувалося, що росіяни полювали не на світло. Газу в будинках не стало ще наприкінці лютого, мешканці самі його перекрили. Черговий обстріл росіян пошкодив газову трубу, люди почули характерний свист і вирішили себе убезпечити.

«Коли росіяни зайняли Бучу 3 березня, ми всі, за правилом двох стін, сиділи в під’їзді. Туди повиносили крісла й стільці. Дехто сидів там удень, а на ніч все ж спускався до підвалу. Ми ночували в квартирі, але на підлозі. 4 березня я ще приготувала їжу в мультиварці і, втомившись, вирішила піти спати раніше. Було близько 18-ої. Менша донька, Божена, також сказала, що хоче йти зі мною. Ми постелили собі постіль на старому матраці біля двоповерхового ліжка дітей. Його нам робили на замовлення, і це було масивне дерев’яне ліжко з шухлядами знизу. Старша донька, Кіра, лягла спати в коридорі, біля ванної кімнати. Чоловік завжди спав на дивані біля вікна, але цього вечора він чомусь вирішив скласти диван і відсунути його від вікна».

Менша донька лягла спати ближче до двоповерхового ліжка, Оксана — за нею. Жінка каже, що під звуки вибухів ще читала новини в телефоні. Росіяни щодня починали бомбити о 5:30 ранку, а закінчували — рівно о 23:00. Хоч годинник звіряй. Оксана вирішила покласти біля голови Божени ще одну подушку, щоб та менше чула звуки вибухів, хоча до цього так ніколи не робила. Того вечора в сім’ї Поліщуків все було інакше. За словами Оксани, під час вибухів вони завжди метушливо бігали по квартирі: діти в туалет, там їм частину підлоги застелили ковдрами. Оксана з чоловіком бігли відкривати двері, щоб, у разі чого, швидко покинути квартиру. Однак, того вечора вибухи чулися десь далеко і вони вирішили залишатися по кімнатах. Раптом жінка почула звук винищувача. Він пролетів дуже низько, здалося, що, навіть, біля їхньої стіни, і полетів далі. Вона видихнула. Аж раптом сильний удар у стіну…

«Я не можу сказати, що чула якийсь гучний гуркіт. Хоча потім сусіди казали, що цей вибух чули на іншому кінці міста. Для мене тоді це був звичайний хлопок. Я відкрила рот і потім зрозуміла, що він весь в цементі. У волоссі, вухах, по тілу також був цемент і пил. Я спочатку не розуміла, що сталося. Відразу спробувала, чи можу порухати руками й ногами. Встати не могла, бо на мені щось лежало. Двоповерхове ліжко тепер було ближче до мене. Його відсунуло вибуховою хвилею. Я почала шукати Божену, але поруч її не було. Одразу рукою намацала місце, де вона спала, але дитини там не було! На цьому місці стояло величезне дерев’яне ліжко! Я полізла рукою під нього і нарешті доторкнулась до ноги доньки. Ви не уявляєте, що я тоді відчувала! Я легенько стиснула ту ногу і у відповідь почула тихе: «Мамо!». Я відчула таке полегшення! Це все відбувалось менше хвилини, для мене — ніби годину».

На другому поверсі будинку видно те саме двоповерхове ліжко. Його нижня частина накрила Божену, а верхня — насунулась на Оксану. Фото надане Громадському радіо

Читайте також: «Росіянин приставив до мого коліна пістолет, і вимагав паролі від соцмереж» — історія полону жителя Бучі


Чоловік Оксани Ігор і старша донька Кіра також були живими. Вони знайшли Оксану з Боженою завдяки світлу від годинника. Ігор колись на нього приклеїв світлодіодну стрічку, щоб вранці не відволікати сім’ю увімкненим верхнім світлом. Саме це саморобне світло хоч якось освітлювало квартиру. Ігор побачив, що менша донька була під ліжком, в місці для шухляд. Їх відкинуло вибуховою хвилею. На Оксану ж насунулась верхня частина масивного корпусу. А в саме ліжко була вперта шафа, яку просто вирвало зі стіни. Всюди були розкидані речі, одяг. А ще багато каміння. Оксана каже, що спочатку не розуміла, що сталося. Вона думала, що в їхню стіну влучив снаряд і в ній утворилася дірка. Аж поки жінка не побігла у ванну кімнату. Там, у дзеркалі на стіні, було якесь відображення. Оксана не могла зрозуміти, що то. Вона підійшла ближче і побачила… вулицю. Вона бачила сусідів, які бігли до підвалу. Тоді жінка зрозуміла, що в її квартирі немає стіни. Як потім з’ясувалося, не було майже всіх стін.

«Завдяки цій світлодіодній стрічці я знайшла деякий одяг для дітей, однак Божені не змогла знайти другого чобітка, — згадує Оксана. — Скляна шафа в коридорі залишилась цілою. Стіни зруйновані, а скляна шафа стоїть. Ми побігли до дверей, але не змогли їх відкрити. Будинок перекосило і двері заклинило. В мене був шок. У цей час я чую, що знову летить бомбардувальник. Ми заклякли. Двері не відчиняються. Було відчуття, що стоїмо перед обличчям смерті. Потім побачили зарево, яке летіло в бік сусідньої дев’ятиповерхівки. На щастя, воно впало поруч, якраз у поле. Це зарево пройшло на рівні нашого, другого, поверху».

Поліщуки зрозуміли, що потрібно швидко визволятися з квартири. Оксана побігла до місця, де була стіна, і почала кликати на допомогу. Знизу люди по руїнах бігли в укриття. Жінка за яскраво-жовтою курткою впізнала сусіда і почала жбурляти в його бік каміння. Вона робила все, щоб люди побачили: під завалами потрібна допомога! Хлопець її почув. Разом іще з одним сусідом піднявся до їхніх дверей.

  • У той час Оксана побачила емоції своїх дітей. Менша, Божена, тонким дитячим голосом також кликала на допомогу. Старша, Кіра, навпаки стояла без жодних емоцій. Кожна проживала цю ситуацію по-своєму. Для Оксани й Ігоря в той час головним було вибратися з квартири і врятували себе й дітей.

Чоловіки з іншого боку дверей вже намагалися їх відкрити. Ігор взяв молотка і також почав бити в кут дверей. Таким чином чоловіки їх відкрили. Але не повністю, а зігнули так, що двері стали схожі на відкрите на провітрювання вікно. Тобто, лиш вгорі полотна можна було пролізти у під’їзд. Першою почала лізти найменша, Божена. Її голова пролізла, а ноги — ні. Заважав зимовий одяг. Боком все ж вдалося визволити дитину. Тоді Оксана взяла велику валізу і ще нею спробувала хоч трішки привідкрити двері. Це допомогло. Через вигнуті вгорі двері всім вдалося вибратися з квартири. Оксана каже, що довіку вдячна цим двом чоловікам, які їх визволяли.

«Коли ми вийшли, то побачили сусідку, яка плакала біля своїх дверей. Під завалами залишилися її 12-річні пес і кішка. Вона просила їх урятувати. Чоловіки змогли визволити собаку, кішка загинула. Всі в пилюці й цементі після вибуху ми вибігли з під’їзду, підняли голови і тільки тоді зрозуміли масштаби руйнування. У будинку практично не було стін. У той час я настільки ненавиділа росіян! Я б, мабуть, пішла на смерть, не задумуючись, аби тільки побачити того, хто це скоїв! Ми лише рік прожили в нашому домі. Там чоловік власноруч робив ремонт, а я вкладала всю душу», — зі слізьми на очах каже жінка.

На третьому поверсі будинку горів матеріал, яким були обшиті стіни зовні. Чоловік Оксани ще залишався в квартирі. Інші — побігли за відрами з водою. Вода на той час були в усіх, її набрали заздалегідь. Оксана набрала навіть повну ванну води. Від вибуху її перекосило і вода полилась в квартиру сусідки знизу. Та потім казала, що довго не могла зрозуміти, звідки ллється стільки води, адже в трубах її немає. Ще одну сусідку з під’їзду практично прибило вхідними дверима. В момент вибуху вона сиділа навпроти них. Її також врятували. До слова, всі двері в будинку винесло вибуховою хвилею, лише двері Поліщуків заклинило.

«Ми бігли до підвалу, було темно. Внаслідок вибуху із землі повилітали кришки люків. Ми боялися провалитися, — згадує Оксана. — Коли нарешті дісталися підвалу, побачили, що він вщент наповнений людьми. Тому ту ніч у підвалі моя дитина спала на валізі, якою ми вибивали двері. В аптечці я мала покривало з фольги, ним і вкрила Божену. Двоє сусідів спали на одній прасувальній дошці. А дехто ніч провів стоячи. В мене ж від страху німіли ноги. На чоловіка пережите вплинуло інакше — він, не боячись, виходив на вулицю, практично під кулі».

Той вибух пошкодив і автівку Поліщуків, яка стояла біля будинку. Тоді звідти Ігор приніс у підвал сидіння, таким чином родина могла відносно зручно спати. Перед сном старша донька Кіра запитала в Оксани, де їхня кішка. Та відповіла, що вона злякалась авіаудару і втекла, а завтра повернеться додому. На що Кіра сказала, що дому ж немає. Тоді вони всі для себе усвідомили, що дорожчого за життя немає нічого.

«У мене не було сліз, — каже Оксана. — Ні в кого їх не було. Я не жалкувала за житлом, але водночас морально не могла піднятися до своєї квартири. Лише заходила до під’їзду навпроти і вдивлялася в своє понівечене житло. Якщо це було рано вранці, бачила ще й схід сонця. Це була пекельна картина. Над сусіднім Ірпенем небо було чорне від пожеж і згарищ у місті. І через цю чорноту навіть не міг пробитися промінь сонця».

6 березня Оксана все ж наважилася піднятися до себе в квартиру. Там на неї чекала кішка. Це було щастя! Її також спустили до підвалу. Загалом підвал став для Поліщуків домом. Не лише для них, а й для інших жителів їхнього житлового комплексу. Саме в цьому підвалі (були ще й інші) жили понад 150 людей, у яких Росія забрала дім. Водночас Оксана згадує, що такої смачної каші, як у підвалі, не їла ніколи. Сусіди, які виїхали, дозволили заходити в їхні квартири і брати все необхідне: їжу та ліки. Двері навіть в сусідніх будинках також вибило вибуховою хвилею. Тим часом Ігор з чоловіками поступово готували автівки до евакуації. У їхній був пробитий бак, а в ньому — лише 7 літрів бензину.

«Першу евакуацію з Бучі оголосили 9 березня. Ми поїхали. Того дня, попри офіційну домовленість, окупанти не пропустили евакуаційні автобуси. Велика колона місцевих на власних автівках все ж вирішили поїхати. Це була страшна дорога. 30 кілометрів їхали 9 годин. На російському блокпосту нашу понівечену автівку зупинили, але згодом відпустили. Мені кинулось в очі, що російський військовий тримав автомат перевернутим — дуло було на рівні його очей».


Читайте також: Наступного дня після евакуації до нашого закладу увірвались «кадирівці» — керівниця Будинку дитини у Ворзелі


Поліщуки доїхали до розподільного центру і… видихнули. Цей страшний сон закінчився. Вони не вірили, що це сталося. Далі родина поїхала до знайомих і деякий час жила там. Однак весь час хотілося повернутися у рідну Бучу. Навіть якщо дому у них там більше немає.

Наразі Оксана проживає у модульному містечку. Але ця історія із самого початку дивовижна. Вижити попри авіаудар. Наразі благодійник із Бучі, почувши історію родини, хоче подарувати їм квартиру. Оксана досі не вірить своєму щастю, бо гадає, що це не може бути правдою. Однак це правда! Утім, є одне «але».

Модульне містечко у Бучі. Фото: Громадське радіо
Модульне містечко у Бучі. Фото: Громадське радіо

Аби отримати цей дарунок, родині потрібно сплатити державний податок. Чималу суму, аби житло офіційно за документами стало їхнім.

Для цього потрібно 80 000 гривень. І таких коштів в родини, яка втратила все, просто немає. Для тих, хто хоче допомогти — карта Оксани — 4314140002748959.

Нехай у кожного буде дім!


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Останнi новини