Міла Мороз
Вивіз людей з окупації в Бучі та віддав автівки ТрО: історія з одного підвалу
Інтерв'ю
Вибралися з пекла. Як бізнесмен з Бучі вивіз з окупації близько 45 людей і віддав свої машини на потреби тероборони.
Ведучі1
Приготування їжі просто неба. Фото надане Олександром
Олександр Новак — підприємець із Бучі, батько трьох дітей.
До 24 лютого він займався ремонтами квартир і будинків, мав свою бригаду, офіс у підвалі та робочий мікроавтобус. Як почалася війна, він подбав про безпечне місце для сусідів, а під час «зеленого коридору» на своїх п’ятьох автомобілях вивіз з Бучі близько 45 людей. Потім родина Новака віддала свої 3 автомобілі на потреби тероборони та інших людей.
Ця історія — про соціальну згуртованість, благодійність та ситуації, в яких розумієш, що найцінніше — життя.
Єднання під обстрілами
У підвалі бучанського будинку ЖК «Центральний», де живе Олександр, у нього був офіс з будівничим, туристичним обладнанням. Наприклад, у пригоді стали будівельні матраци. 24 лютого чоловік переймався, щоб і його, і сусідські діти, мали змогу бути в теплі.
«Перший день, коли ми відчинили підвал, люди почали сходитись. Ми всіх дітей сусідських почали туди запрошувати, щоб вони там залишалися. Там було тепло, телевізор, диван, стіл, мікрохвильовка… Є умови для проживання. В перший день там вже було 8 дітей. Бо в підвалі було холодно. Ми намагалися, як одна родина, жити одразу. Коли такі обставини виникають — зникають різниці у віці, чи ще щось… », — згадує чоловік.
Понад 60 людей знайшли прихисток в цьому підвалі. З них 40 прямо там проживали. Усі разом їли.
«Були жінки, які командували кухнею, чоловіки, які розпалювали багаття і готували все, хлопці, які здобували харчі…Все було дуже гарно організовано в плані моральному.
Коли дуже страшно було — це, мабуть, другий, чи третій день, коли всі боялися, не розуміли, що відбувається взагалі, треба було пройтись до кожної людини…
За декілька днів ми відчули себе родиною. Бо молилися перед їдою, співали… Наші дітки співали», — розповів Олександр Новак.
Ця офісна кімната була віддалена, і тому, на щастя, діти не чули обстрілів і бомбардувань.
«Ті, що були з нами, маленькі — для них створили умови, ми закривали вікна, коли починалася стрільба. Так, щоб навіть туди не було чути. Там були і однокласники наших дітей, і друзі. Ніхто з них не відчув того, що ми відчували. Бо там кімната, речі, все заставлено, немає відлуння. Ми їх навчили розмовляти тихо. Бо вони такі галасні.
Вони пошепки могли розмовляти, хоча це їм і було важко. Ми боялися, щоб на вулиці нас не було чуто. Бо наші вікна за метр від бордюру, прохідної зони. Якщо хтось би захотів почути, а тим паче вночі, то почули б 100%. Ми боялися, що хтось може прийти не з наших і ламати двері… Тому все було дуже тихо», — розповідає чоловік.
Мародерство, обстріли, пожежі
Серед людей, які жили в цьому підвалі — була і Наталя Гайдей, власниця мовної школи в Бучі. У перші дні повномасштабної війни Наталі вдалося відправити своїх дітей-підлітків зі знайомими за кордон, а сама вона повернулася в Бучу забрати маму.
«Коли вскрили магазин Novus… Спочатку там був бій. На оцій Вокзальній, яку в усіх журналах потім показували. Там ми недалеко перебували. Спочатку там БТРИ якісь були, танки. Ми, жінки, не виходили туди. Це робили чоловіки. Коли вже вони дізналися, що там була їжа. Бо в нас були якісь крупи, якісь запаси, ну як у всіх вдома, але багато їх не було. Ми не готувалися до війни. Вони чоловіки, туди пішли. Там хтось почав тягати якийсь посуд, там ще і ювелірка була.
Хлопці наші брали тільки їжу. Потім прийшли, сказали, що з’явилися якісь місцеві алкоголіки, вийшли, коли там затишшя було, вони брали дорогий алкоголь. Наші хлопці домовились, що вони беруть виключно їжу. Нічого такого не було… Просто, щоб ми витримали це все. Вони контролювали, щоб мародерства не було», — згадує Наталя.
За її словами, чоловіки з підвалу стежили за порядком у кварталі.
«Будинок, який перший від дороги, розстріляли танки, там була пожежа. І ті самі хлопці, які з нами були, рятували бабусю… А вона в інвалідному візку сиділа (в кріслі колісному — прим. ред.). Потім вони дивились за будинками… Снаряд потрапив на будинок, пожежі не було, але вони весь час робили обходи і дивилися, аби не було цих попадань. Тоді снаряд потрапив, там був дим. Пожежники вже не виїжджали на виклики… Але пожежна організація поруч біля нас, через парк. Хлопці побігли і привели цих пожежників. Вон там разом бігали, дивилися, щоб нічого в нас такого не було», — розповідає жінка.
Наталя згадує, що чоловіки постійно їх заспокоювали.
«Тому що вони всі були в армії, казали, що, якщо танк влучить в будинок, то будинок зруйнується повністю… Я, наприклад, не знала цього. Розповідали, коли від нас стріляють, чи не від нас… Якось нас заспокоювали.
Коли вже зв’язку не було, вони організували, щоб радіо було. В якийсь момент до нас дійшла інформація про зелений коридор. І вони почали організовувати цю евакуацію», — додає вона.
Олександр згадує — хоча інтернету не було, навіть ізольовані від світу бучанці розуміли, що навколо відбуваються моторошні речі.
«Зв’язку повністю не було останні днів 5. Деякі з нас, хто ходив, ризикуючи собою, до себе додому, в багатоповерхівку, бачили мертвих людей. Це було біля «Новусу», «Санталена», лежали люди. Але я не ризикував. Я ходив в магазин і безпосередньо на виїзд.
Коли ми виїхали, бачили 3-4 обстріляних машини, але ми про них вже чули в новинах. Було все прострелено там, живого місця не було.
Двоє інших моїх робітників — сантехніків — один має осколочне поранення. однокласнику моєму стріляли біля голови в Бучі, він на вокзальній вулиці живе… Давав інтерв’ю Жану Беленюку. Потім розповідав, що його клали обличчям в землю, стріляли біля голови автоматами… Чого не вбили — невідомо. Насправді тоді вже почали вбивати», — розповідає підприємець.
Наталя Гайдей розповідає, як хвилювалася за дітей, допускала думку, що може загинути.
«Моя дочка вчилася в Польщі в ліцеї. І з перших днів зовсім неочікувано батько однокласниці весь час мені дзвонив, телефонував, намагався підтримати. Казав, що хоче допомогти. Я казала йому, що якщо з нами щось станеться… В мене дітям 17 і 19, я просила, щоб він їх якось може донаправив просто… Він весь час хвилювався, сказав, що ми можемо до нього приїхати. І там треба було трошки зробити крюк, але ми потім до нього поїхали, щоб трошки йому віддячити», — забігає наперед у розповіді жінка.
Читайте також: Окупували, а потім «рятували»: історія гостомельця, якого росіяни вивезли в Білорусь і зняли на ТБ
Евакуація
У перший день зеленого коридору машинами було все забито. Олександр був готовий виїхати на 4-рьох своїх легкових автомобілях і робочому мікроавтобусі. Але мав сумніви, що безпечніше — лишатись чи вирушати в дорогу.
«Колона не рухалася. На вулиці був мороз, ми вирішили, що не будемо ризикувати з дітьми, виїжджати на мороз, почекаємо, поки почнеться рух колони. Вона, виявляється, з 11:00 утворилася. І почала рухатись, мабуть, лише о 17:00. Ці всі машини просто стояли на місці.
Була одна сім’я, яка просила: дай нам машину і ми поїхали. Тобто були такі люди, які не турбувалися про всіх. Але я казав, що якщо я дам, то дам тільки завантажену машину. Якщо наберете повну машину — я тоді вам дам. Ну вони тик-мик, сіли до когось іншого», — стверджує чоловік.
Поки родина Олександра Новака зважувала всі «за» і «проти» виїзду — росіяни їх переконали поквапитись — розстріляли штаб тероборони Бучі, який був розташований поруч.
«Під’їхав танк, чи БМП і впритул, хоча там вже нікого не було, розстріляли це приміщення, і цей будинок почав горіти, палати. Вогонь швидко розповсюдився, почала горіти стеля… Коли дим повернув у наш бік, ми зрозуміли, що нам треба швиденько збиратися і їхати.
Коли ми вже збиралися їхати, в двір зайшли шестеро людей з протилежного краю підвалу, які, ми думали, вже виїхали. А вони в цей момент простояли 5-6 годин в очікуванні автобуса, і поверталися додому у відчаї. Хвилина — і ми б вже виїхали. І вони заходять і бачать нас, починають плакати, до нас залазять. В два шари ми напихалися туди-сюди. І, cлава Богу, ми рушили з чистим серцем, що ми виїхали», — полегшено зітхає він.
Бучанці не знали, чи проїдуть. Вони їхали по якомусь склу, воно хрустіло. Боялися, що проб’ють колесо. Коли проїхали три російські блокпости і нарешті опинилися на підконтрольній ЗСУ території — усі почали обніматися.
Потім їх чекали ночівлі у кількох місцях, де прихистять, і дорога до кордону.
«Нас прийняли як своїх в Хмельницькому костьолі — Наталин колишній чоловік. Нас лишилось до 20 осіб. Нам дали всім кімнати. За 2 дні ми відійшли. Ми жили 2 неділі так: ніхто не брився, не мився, ноги руки лише мили… Потім частина роз’їхалися…», — описує події Олександр.
Shevrolet віддали людям, які зараз повернулися до Бучі. Дві інші машини родина Олександра Новака віддала для потреб тероборони.
«Коли закінчаться бойові дії, то тоді машини можна буде забрати. Але, я кажу: „Якщо машина врятує життя, якщо ви попадете під обстріл, то кидайте машину, не думайте про неї, як про щось таке важливе. Бо життя не повернеш“. Всі наші речі втрачають цінність. Немає нічого ціннішого, ніж життя. Тому коли ми боремось за життя, то в нас прокидається людяність», — підсумував він.
Читайте також: Була вже не одна Буча: масові покарання цивільних — улюблений російський метод придушення спротиву
Плани повернутися
Хоча обидві сім’ї — і Олександра Новака, і Наталі Гайдей — на момент спілкування з ними для цього подкасту були за кордоном, в планах у них — повертатись в Україну.
«Наше життя пов’язане з Україною, і зі служінням Богу. Зараз ми відновлюємо стосунки з Богом, бо вони були втрачені, роботи багато було, захоплень, не пов’язаних з духовною сферою… Коли я був у підвалі, я заново присвятив своє життя Богу», — каже Олександр.
«Мої діти хочуть повернутися. В мене там своя мовна школа. Двоє дітей з нашої школи загинули. Татові ногу ампутували, а родина загинула… Це наш хлопчик, який в нас вчився…
Повернутися хочеться. В мене діти, яким 17 і 19 — це в мене 5-та колона. Я вивезло їх в Німеччину. Кажу їм про те, що вони можуть тут якусь освіту отримувати. Вони в усьому бачать Київ… Набережна Рейна — це в них набережна Дніпра. Хоча вони розмовляють мовами, я сама розмовляю англійською мовою, зараз німецьку вчимо. Але вони навіть чути не хочуть про те, що щось станеться не так, і ми повернемося не в Бучу. Вони просто поїхали на 2-ий день війни, не бачили, що там відбувається. Коли ми виїхали зі свого двору, найстрашніше було побачити, що ж там відбулося, що ж нам залишили від міста… Але так, мої діти хочуть повернутися», — підсумовує бучанка.
Прощаючись, ми з Наталею домовляємось, що я ще приведу до неї в Бучі вчитись свою дитину.
Міла Мороз для Громадського радіо
Матеріал створено за підтримки проєкту «Сприяння соціальній згуртованості в Україні / Пункт 7», який реалізується Американською Асоціацією юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI). Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація може не збігатися з поглядами ABA ROLI.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
