Не було ні води, ні хліба: жителі Вугледара голодували два тижні, поки до них проїхали волонтери

Полем та ґрунтовою дорогою, яка по дощу стає не проїзною, — тільки так можна дістатися Вугледара. Асфальтовою сюди їхати не можна — відразу станеш мішенню для російської армії. Вона постійно обстрілює місто. Звідси до окупованої території — три кілометри. Місцева жителька Валентина Тихонівна жаліється: голодувала два тижні, бо до них не могли доїхати волонтери із гуманітарною допомогою.

«До цього взагалі не було гуманітарки. Привезли її учора — пакет на двох людей. Взагалі не було ні води, ні хліба — нічого. Кілька разів капелан заїжджав, але вони роздають тим, хто ховається у підвалах. Нам не дають», — розповідає жінка.

Ще одна місцева жителька, Людмила, каже: обстріли настільки щільні, що страшно виходити на вулицю.

«Навіть до туалету, коли ідемо, боїмося, тому що прострілюють там, де туалет», — розповідає жінка.

Місцева жителька Віра показує нам свій будинок.

«Я не знаю, як цей будинок не обвалився. І дім горів. Тут горіло три дні, ми ледве загасили. Воно все падало. Без води гасили, фуфайками закидували й усім, чим можна. Воно падало на балкони, ми вскривали і викидали звідти все, тому що дим був такий, що просто жах», — ділиться Віра.

Сьогодні у Вугледарі із чотирнадцяти тисяч мешканців залишаються жити кілька тисяч. Ті, хто залишилися, ховаються по підвалах та сховищах, бо над головами постійно свистять снаряди, каже Віра:

«І ночами, і днями — без кінця вибухи. У нас немає жодного цілого вікна. Вчора залетіло — всі осколки у кімнаті. Я не знаю, як не зачепило. Вікно — вщент. І це було останнє вікно. Це вночі сталося. А вдень на нас фосфорну кинули. У нас фосфор горів біля вікна. За метр від вікна горіло все — трава зелена горіла».

Через безперервні бої у місті люди не можуть поховати загиблих на кладовищі. Новий цвинтар обладнали біля однієї багатоповерхівки. На пустирі біля будинку близько п’ятдесяти могил і дві свіжі ями, вириті для двох людей, яких росіяни вбили нещодавно, розповідає місцевий житель Олег:

«Тут таблички усі підписані. Щось дізнаємося, про щось і так знали. І ось вже дві викапали».

Ще одна жителька Вугледара, Любов, вирішила їхати з міста. Зібрала сумки та прийшла на евакуацію.

«Тут же не вижити взимку. Буде благополучний час — ми обов’язково сюди повернемося. Це — наша батьківщина. У мене тут мама похована, діти мої тут лежать. Мені важко звідси їхати. Тут мій дім. Я тут сорок років прожила. Зараз моя місія — виїхати і пережити зиму. А потім я повернусь сюди, як на батьківщину, тому що тут мій дім, мої корені, мої діти тут залишились. Їхати важко — тут пройшло все життя. Я сюди приїхала, коли мені було 25 років. Зараз мені 66», — пояснює Любов.

Яніна Львутина, Вугледар, Громадське радіо

---

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

---

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS