Мешкань Євпаторії, Богдан Зіза був затриманий ввечері 16 травня 2022 року в окупованому Криму. За версією «звинувачення», він зранку того ж дня облив двері та фасад Адміністрації міста Євпаторія синьо-жовтою фарбою, а також кинув у будівлю запалювальну суміш.
Через два дні, 18-го травня, хлопця визнали «винним» за адміністративною статтею 20.3.3 КоАП РФ «дискредитація Збройних сил РФ». Ця стаття не містить в собі санкції адміністративного арешту, а тільки адміністративний штраф. Але після суду Богдана не відпустили, його перевезли в слідчий ізолятор Сімферополя і вже 20-го травня пресслужба ФСБ повідомила, що Зіза підозрюється у «скоєнні терористичного акту». Богдан розповідав, що зазнав в ув’язненні фізичного і психологічного тиску.
Весь цей час, із моменту затримання і до сьогодні, за Богдана бореться його сестра Олександра Баркова.
«Це сталося в ніч з 15 на 16 травня 2022 року. І я пам’ятаю, що 16 травня вранці Богдан вперше за весь час повномасштабної війни мені не відповів. Він дуже переживав за те, що в нас відбувається й завжди був на зв’язку. Він не відповідав кілька днів, я почала хвилюватися і, здається, 18 травня забила його ім’я в пошук. А до цього я надіслала йому допис із новиною про облиті фарбою двері адміністрації.
Кажу, дивись, у вас там що, партизани з’явилися? Ну, я пожартувала. А виявилося, це — не жарт. От коли я вбила його ім’я в Google, то побачила інформацію, що саме Богдан облив двері адміністрації фарбою. До цього його ім’я на жодних ресурсах не фігурувало», — переповідає обставини затримання брата Олександра.
Вона пояснює, що з самого початку вторгнення щодня була на зв’язку з братом. 24 лютого 2022 року Олександра прокинулася від вибуху під вікном: уламок потрапив у білборд поруч із будинком Олександри і в частину новобудови поруч.
«Для мене все відбувалося дуже сюрреалістично: не вірила до останнього, на відміну від моєї сусідки по квартирі, коли зранку пролунав вибух, навіть тоді в мене була думка, що це впав будівельний кран. А вона каже, який мовляв кран, це – ракета. Мої батьки, сестра перебували тоді в Мелітополі.
У місто росіяни зайшли майже одразу. І цим я була нажахана набагато більше, ніж тим, що відбувалося в Києві, де перебувала. Мій тато – дуже проукраїнський, якби вони лишилися там, була б історія, як із Богданом або навіть гірша», — говорить Олександра. Все ж її батькам вдалося виїхати з окупації.
Олександра розповідає, що події в Бучі стали останньою краплею для брата і він зробив цю акцію з фарбою. Богдан завжди повторював, що «краще знаходитись там, куди ракети прилітають, ніж там, звідки вони вилітають». Хлопця виховувала бабуся, його батьки померли в ранньому віці, а Олександра — не рідна сестра, вона родичка по дідусевій лінії і з посмішкою називає їхні з Богданом родинні зв’язки дуже заплутаними. У своєму листі до Дня Незалежності Богдан писав:
— Але ж, Богдане, ми думали, ти — сирота, твоя мама мертва.
— Моя Мама жива, як ніколи, моя Мама — безсмертна.
— Моя Мама — Україна! І пишу від імені сотень тисяч Кримчан: Дорога Мамо, забери нас назад, ми хочемо в Твої рідні обійми!»
Олександра наголошує, що дружили і спілкувалися з братом із самого дитинства і описує його як «найбільшу свою підтримку». Сестра каже, що акція з синьою і жовтою фарбою — не перша акція Богдана, до цього він вже обливав ті самі двері рожевою фарбою, але на цей раз попався, тому що забув викинути сім-карту і його відслідкували дуже швидко.
«Мені здається, він був у настільки депресивному і пригніченому стані, що просто не подумав про власну безпеку, хоча ви розумієте, вуличний художник — це та людина, яка вміє бути непомітною і швидко ховатися», — каже Баркова.
Олександра описує брата, як людину, що захоплюється паркуром. Він знаходив закинуті місця, добре знає своє місто Євпаторію і в якийсь момент почав займатися вуличним малюнком. Свої роботи він викладав на своїх сторінках у соціальних мережах, а його найвідоміший малюнок, який він назвав «Сирота», це — зображення маленького хлопчика, який сидить підтягнувши до себе коліна і опустивши голову, Богдан наносив в декількох локаціях по місту:
«Богдан не називає себе художником, його так почали називати в медіа, після його ув’язнення. Ми загалом не проти, бо це краще запам’ятовується і краще поширюється. У нього був політичний арт — мін малював Лукашенка із закривавленими руками під час протестів у Білорусі (2020-2021 роках). У нього є кілька друзів в Білорусі, які брали участь у протестах, і він тоді сильно за них переживав.
Найемоційніший і найвідоміший його арт — це якраз «Сирота». Дуже відображає його душевний стан і те, що він відчуває. Можна дуже багато малювати різних персонажів, демонструвати свою позицію через малюнки, але, насправді, те, що він виріс без батьків і в його житті було мало цієї уваги, сильно повпливало на відчуття його самотності. Коли ми вийшли на зв’язок, вже після його ув’язнення, він навіть не міг подумати, що за нього хтось бореться. Він думав, про нього взагалі ніхто не згадає», – говорить Олександра.
Перший раз після арешту Олександрі вдалося зв’язатися з братом через «Зонателеком» — офіційний сервіс в РФ для спілкування з ув’язненими. Вона знайшла людей, які допомагають їй надсилати такі листи, і так вони листуються більше двох років.
«Я сильно сподіваюся на його молодість і на його організм, що він дуже сильний, він не буде хворіти чи щось з ним не станеться. В своїх листах він постійно підкреслює, що хотів би, щоб звільнили в першу чергу тих, хто цього найбільше потребує: важкохворих і літніх політв’язнів. Він став багато писати про свої відчуття, це — така червона нитка всіх наших розмов. Я знаю, що він живе там, теж постійно бореться з тим, що знаходиться навколо, він сидить з тими, з ким би точно не захотів перетинатися на волі: з росіянами, з учасниками, прости Господи, «СВО», які там затримані через те, що вони когось вбили або ще щось робили.
Довгий час знаходитися з людьми, які не просто не сходяться з тобою у цінностях, а протилежні до них — це дуже важко. Тому він намагається всюди шукати своїх і це — дуже страшно. В останніх листах він писав мені, що куди б його не етапували, там обов’язково будуть ув’язнені українці. Я навіть не можу уявити масштабів катастрофи, скільки наших людей у них у неволі», — каже сестра Богдана Зізи.
Вона додає, що брат інколи передає в листах свої малюнки, зроблені в неволі.
Поки Богдан перебував у Сімферопольському СІЗО, вони спілкувалися з уже колишнім політв’язнем Наріманом Джелялом, він налагодив переписку з екс-політув’язненою Леніє Умеровою, познайомився та здружився в переписці з Іриною Данилович. Олександра говорить, що після арешту брата майже всі його друзі відвернулися від нього, але в неволі він знайшов нових.
Олександра Баркова — маркетологиня, працює повний робочий день, каже, що бути сестрою політв’язня — це те саме, що взяти собі ще одну роботу на повний робочий день.
«Після арешту брата я буквально одразу почала просто використовувати все, що я знаю і вмію в своїй професії. Із самого початку, коли Богдан тільки зник із зв’язку, я просила всіх поширити інформацію, що він пропав. Після цих вибачень, які очевидно з нього вибили, ми дуже боялися, що людина просто пропаде в неволі. Вони часто так роблять: записують «вибачення» на камеру, а потім людина просто пропадає. Лідери думок почали активно поширювати інформацію про те, що Богдан пропав. Потім ми побачили на сайті ФСБ інформацію, що йому нібито загрожує 15 років ув’язнення. Де облиті фарбою двері, а де 15 років? Але ця оманлива думка, що за облиті фарбою двері сильно не покарають не дала мені поїхати головою в перші дні його арешту.
Коли стало відомо про реальні звинувачення, я зібралась. Ми почали шукати зв’язки в медіа, поширювали історію Богдана, купа інтерв’ю, розмови з міжнародними делегаціями, кампанія, яку зробила агенція «Grestodorchuk» разом із «Укрзалізницею», де один із вагонів «Потягу до перемоги» присвячений Богдану і його історії. Це все — дуже важливо. Ми зараз намагаємося виходити на зарубіжні медіа, продовжуємо звертатися до західних політиків. Я точно знаю, що Богдан би зробив абсолютно все, що може, якби на його місці була я. Він би точно боровся за мене. І я борюсь за нього», — говорить Олександра.
У червні 2023 року Південний окружний військовий суд Ростова-на-Дону засудив Богдана Зізу до 15 років колонії загального режиму. Зараз він відбуває покарання у «Владимирському централі» в російському місті Владимир.
Фото: Олександра Єфименко і світлини надані Олександрою Барковою
Як читати і слухати Громадське радіо на тимчасово окупованих територіях — інструкція