24 області і… «Читала собі книжки вголос у камері». Леніє Умерова

У рамках обміну військовополоненими і цивільними заручниками 13 вересня в Україну вдалося повернути Леніє Умерову. Вона — колишня політув’язнена. Росіяни затримали Леніє у ніч із 3 на 4 грудня 2022 року на грузинсько-російському кордоні, коли вона намагалася дістатися Криму, щоб опікуватися хворим батьком.

Леніє провела в російській неволі 1 рік і 9 місяців. У Росії Леніє звинуватили у «шпигунстві» за статтею 276 Кримінального кодексу РФ.

«Абсолютна маячня»

Початок повномасштабного вторгнення Леніє зустріла в Києві. Тут вона живе з 2015-го року, переїхала до столиці після окупації Кримського півострову.

«Стосовно 24 лютого, для мене, як і для всіх, це було повною несподіванкою, шокова історія. Тоді ми з друзями швидко зібралися та виїхали на захід України. Потім поїхали за кордон, якийсь час перебували там. Звідти намагалися допомагати. Через кілька місяців, у червні, я повернулася у Київ», — говорить Леніє.

У грудні 2022 року Леніє намагалася потрапити до Криму, в Євпаторію — до батьків. Її затримали на грузинсько-російському кордоні на КПП «Верхній Ларс». В автобусі, в якому їхала Леніє, вона була єдиною громадянкою України. Побачивши кримську реєстрацію, в Леніє запитали, чи є у неї російський паспорт.

Коли вона відповіла, що російський паспорт вона ніколи не отримувала, у дівчини вилучили телефон і затримали, за словами російських прикордонників, «для додаткової перевірки». Через десять годин затримання, Леніє відпустили, порадивши переночувати в готелі і люб’язно викликали таксі, водій якого мав відвезти її до готелю.

Читайте також: 24 області і… «Вони надовго, але не назавжди». Галерист Кирилл Соловйов

За законодавством регіону, де була затримана Леніє — Республіка Північна Осетія — іноземні громадяни не можуть перебувати в прикордонній зоні без спеціального дозволу. Леніє затримали знову. Так вона потрапила під «карусель адміністративних арештів». Всього на неї склали 5 адміністративних протоколів.

«Це була якась абсолютна маячня. Перший раз на мене склали протокол за те, що я нібито не хотіла віддавати телефон. Два наступні рази були за те, що я нібито відмовилася виходити з автозаку. Вони просто просять посидіти кілька хвилин, а потім складають на тебе заяву про те, що ти невчасно вийшов з автозаку. На суді, до речі, моя адвокатка намагалася довести, що в будь-якому автозаці є камера. Але в той момент чомусь вона не працювала», — згадує дівчина.

Леніє півроку утримували в неволі, фабрикуючи на неї нові адміністративні справи. А в травні 2023 року з ізолятора тимчасового утримання Владикавказа її перевезли в Москву в СІЗО «Лефортово». Там їй спочатку висунули підозру, а пізніше й обвинувачення за статтею «шпигунство».

• Розгляд справ по статті 276 КК РФ проходить в закритому режимі, матеріали справи засекречують, а адвокати, які захищають своїх підзахисних із подібними статтями, зазвичай, дають підписку про нерозголошення.

Місце для людей, яких потрібно сховати

Із початку війни в Україні 2014-го року Умерова стала першою звільненою політув’язненою із такою статтею. Леніє розповідає, що за весь час, який вона пробула в «Лефортово», її допитували двічі: як тільки привезли і через півтора тижня. Весь інший час вона просто перебувала в камері.

Дівчина роз’яснює, що їй так і не дали ознайомитися із матеріалами справи проти неї, а суть обвинувачень вона змогла скласти з двох допитів, зібравши уривки питань російського слідчого:

«Вони там писали, що я начебто передавала якісь дані з дислокації російської техніки, яка перебувала на території України (ідеться про російські військові об’єкти та техніку угруповання «Восток» під час боїв у Київській області в лютому-березні 2022 року. На той момент, Леніє виїхала з України — ред.). Вони побачили в мене в телефоні фото з якихось новинних ресурсів, і отак склепали справу».

Леніє описує СІЗО «Лефортово», яке називають в’язницею ФСБ, як «місце для людей, яких потрібно сховати»:

«Там тримають людей, про яких не має в зовнішній світ надходити будь-яка інформація і контролюється там це дуже жорстко. З листами там було дуже складно. Наприклад, з моїх листів до рідних дійшла тільки одна третина. Зараз мені розповідають, що дуже багато політичних в’язнів писало мені.

Але я не отримала жодного листа від них. Я знаю від волонтерів, що мені писав Богдан Зіза (кримський політв’язень, художник засуджений в РФ до 15 років колонії загального режиму — ред.), що адміністрація його колонії дозволила йому написати і відправити такий лист, але цензори в «Лефортово» його не пропустили.

Також під час моїх етапувань, в автозаці я познайомилася із цивільними полоненими, жінками з Херсонщини і Запорізької області. Вони також мають статті за «шпигунство». Наскільки мені відомо, їх ще не обміняли», — пригадує Леніє.

У листах, які Леніє писала з СІЗО, зазвичай, вона підписувалася, як «Böcek» («комашка» з кримськотатарської мови — ред.), так її з дитинства називали в родині і в колі друзів.

«Якщо у вас є змога, пишіть листи політв’язням. Це — неймовірна підтримка, і надає там стільки сил. Знайдіть 5 хвилин і просто напишіть про себе, ваші справи або новини», — закликає Умерова підтримувати політичних бранців листами.

Про ранній підйом і зниклі книжки Стівена Кінга

О 6 ранку в СІЗО був підйом, о 22 — відбій. Камера — 8 квадратних метрів: два ліжка, стіл, умовна ванна кімната з постійним відеоспостереженням. У камері — обов’язково телевізор із російськими новинами:

«Потрібно тренувати критичне мислення, щоб якось споживати їхні новини. Дуже вдячна волонтерам, які в листах надсилали мені новинні вирізки й інформацію. У тебе залишається багато питань, але хоча б якась картина світу вимальовується.

По російських новинах розповідали про те, що тут не лишилося в містах світла, на вулиці нема чоловіків, а по Києву перекотиполе літає. У них такий постійний наратив про силу: «ми сильні, ми непереможні». Там не про людяність, а про «силу», — згадує колишня бранка.

Читайте також: 24 області і… «Ніби пам’ять повертається». Наріман Джелял

За весь час свого ув’язнення у Леніє було три сусідки. Коли в неї з’являлася компанія, вони обговорювали книжки, грали в шахи. У СІЗО Леніє навчилася грати в нарди. Але більшу частину часу вона провела сама.

Для того, щоб не забути, як звучить власний голос — читала сама собі в камері, чим лякала співробітників СІЗО, які думали, що вона говорить з кимось по телефону.

«Мені передавали книжки, але жодної з них не пропустив цензор. Взагалі бібліотека там достатньо хороша. Через те, що книжки немає де зберігати, люди, які там сидять, здають їх в бібліотеку, і так вона поповнюється. Тобі приносять такий каталог, ти обираєш те, що хочеш почитати, записуєшся до бібліотекаря зранку, а наступного дня тобі приносять замовлені книжки.

Там є і російська класика, і зарубіжна, є наукові книжки, статті тощо. Цікаво, що коли мене привезли туди в травні і мені принесли каталог з літературою вперше, він був достатньо великий. Потім з переліку почали зникати книжки, написані російськими опозиціонерами. Потім зникли книги Стівена Кінга (письменник публічно виступив проти російського вторгнення в Україну — ред.). Тобто всіх «неугодних» почали прибирати з переліку», — розповідає дівчина.

Леніє читала багато, в слідчому ізоляторі вона відкрила для себе письменника Ювал Ной Харарі «Коротка історія людства» і «21 урок для 21 століття», перечитала «Божествену комедію» Данте Аліг’єрі, «Алісу в країні див» Льюїса Керрола, наукові статті.

Процес обміну для Леніє розпочався за кілька днів до фактичного звільнення. Її етапували з Москви до Брянська заздалегідь.

«Як завжди, розбудили о шостій, принесли їжу і сказали, що мої речі готові. До цього я просила свої теплі речі, але вони поставилися до цього критично і не видали, а тут віддали. У цей момент я зрозуміла, що щось іде не так.

Потім я почула, що людей з сусідніх камер почали виводити. Потім вивели мене і посадили в нормальний цивільний автобус, а не автозак. Там нам не дозволяли піднімати голови. Нас привезли в Білорусь. В автобус зайшли КДБ-шники і роздали нам пакети з їжею, привітання від «батьки», так би мовити. Я пакунок його тихенько під сидіння заштовхнула. Коли ми приїхали на територію Білорусі, було чітке розуміння, що їдемо на обмін», — пригадує дівчина.

Після того, як Леніє повернулася в Україну, їх одразу привезли в шпиталь, де провели первинний медичний огляд, дали речі, нагодували і, як каже Леніє, «наговорили купу теплих слів».

Пізніше, всіх звільнених розподілили по лікарнях. У момент, коли ми з Леніє записуємо цю розмову, в неї мала б бути психотерапевтична реабілітація, але вона відмовилася від неї:

«Я вирішила, що стіни моєї квартири в Києві лікують краще. Я так скучила за своєю подушкою, за своїм ліжком».

Леніє Умерова і «її мала»

Рівно за місяць до звільнення Леніє, центр прав людини «ZMINA» організував тур фотовиставки громадянських журналістів Криму по містах України. Частиною цих адвокаційних поїздок були виступи рідних політичних в’язнів, у Львові та Івано-Франківську в таких заходах брав участь старший брат Леніє, Азіз Умеров.

Свій кожний виступ і кожне інтерв’ю на регіональних каналах він починав зі слів: «Моїй сестрі загрожує 20 років ув’язнення в Росії». 20 років — найвища міра покарання за статтею «шпигунство».

«Він зробив тут титанічну роботу, просто шалену. Перші дні, коли я була в лікарні, я передивлялася це все і досі не можу осягнути усю працю, яку він зробив заради мене і ті зусилля, що він доклав, щоб мене повернути. Одразу після обміну, я їхала в автобусі, в мене з’явилася можливість подзвонити, він декілька перших секунд просто мовчав, настільки не очікував, що це дійсно я. А я, якщо чесно, не одразу впізнала його голос», — описує Леніє першу розмову з братом після звільнення.

Ми фотографуємося після розмови, Леніє просить, щоб в кадрі було добре видно принт на її футболці. Це – мапа України з 24-ма областями і Автономною Республікою Крим, її домом. І напис збоку: «Моя мала».

Леніє з Євпаторії (Kezlev — назва історичного топоніму цього міста — ред.), вона описує його так:

«Кожен, хто хоч раз там був, знайде щось особливе для себе. Старе місто з цими вуличками, які переходять одна з одної. Євпаторію називають маленьким Єрусалимом, тому що місто об’єднало три основні релігії. Поєднання культур і толерантність — це про моє місто».

Леніє каже, що планує зайнятися допомогою у розповсюджені інформації про інших політичних в’язнів, які продовжують перебувати в російській неволі. Зазначає, що їй потрібно ще трохи часу, аби розібратися з усіма новинами, які вона пропустила.