«Безсонними ночами я приходжу до тебе»: листи Бахмуту та Авдіївці

«Тимчасово (не)доставлено» — це листи на окуповані території України — подрузі, родичу, місцю, вулиці, будинку…

Громадське радіо згадує близькі серцю місця, де нині, на жаль, паразитує російський окупант. Цього разу ми публікуємо листи до двох міст Донецької області: Бахмута та Авдіївки, які назавжди в серці кожного українця та українки.

Лист Бахмуту

Ангеліна Шостак, жителька Бахмута, яка була депутаткою Краматорської міської ради

«Привіт, наше гніздечко! Як ти, рідне?

Розстріляне, понівечене, згоріле, з відкритими ранами і переламами. А памʼятаєш, як ми познайомились? До Бахмута ми переїхали у серпні 2008-го. Ну, як переїхали) Стали жити на два міста — будні в Бахмуті, вихідні на дачі під Краматорськом або в самому Краматорську, у батьківській квартирі, де народилась я, народилось наше з Андрюшкою кохання і народився наш синуля.

Після 4 років життя в орендованій квартирі, у вересні 2012-го, стало питання про придбання власного житла. Рієлтор обрав три варіанти: двушка навпроти церкви на Новому (її тепер знає вся країна і не лише), але це була якась похмура квартира, в якій жили літні люди, і хотілось швидше піти звідти.

Друга квартира більш сучасна, але, як кажуть, не припала до душі.

Третій варіант. Ми підʼїхали до панельного пʼятиповерхового будинку вересневим вечором. У дворі сиділи матусі, лунав дитячий сміх, в альтанці сиділи бабусі, як і в кожному дворику. Місцеві аксакали. Другий поверх. А ми саме мешкали в орендованій на другому! — Знак!, — шепочу я Андрюшці. Відчиняються двері, і відбувається наше з тобою знайомство. Твої попередні господарі зробили з трьошки двокімнатну квартиру з вітальнею і кухнею — студіо. Світло і просторо! І балкончик! І вікна — на схід і на захід! Оглядаючись, я зачепила ногою куток плінтуса, збивши його. — Це знаки, — усміхнулась я вже вголос, — «Схоже квартирі ми сподобались».

Так у нас зʼявилась нова адреса : вулиця Садова (перейменована Петровського), будинок 189 квартира 8.

Ми стали звивати гніздечко. Запросили з Донецька дизайнерів, зробили ремонт, підбирали з любовʼю шпалери, люстри, меблі… На місце арки — фотошпалери. Тепер у нас завжди був сонячний позитив — пальми, пісок і сонце! Друзі, які бували у нас (а за час волонтерства їх було чимало), казали, що у нас відчувається затишок.

Ще б пак! Бо ти було насичене традиціями і ритуалами. Зранку встати, перегорнути календар-кубики, який привезли з Туреччини, поставити на вогонь чайник, підняти ролети і зустрічати світанок, готуючи сніданок коханому. Поки вся країна ще спить, сонечко України підіймається у нас. Це магія, яку я часто фоторафувала і знімала відео. На поличках фото в рамочках і статуеточки, які привозили з різних країн. Їх десятки, протирати пил — ще та робота, але в ті миті були приємні спогади.

Над кухонним столом тарілочки з міст та країн, де подорожували. Прапорцям, яких вже назбиралось багато, змайстрували підставку. Ми вже залишали тебе одного разу і прощались на невизначений час — в червні 2014-го, під час окупації міста проросійськими бойовиками. Але ми все одно вірили і знали, що повернемось до тебе.

Останній раз я перегорнула наш календар 5 березня 2022 року. Ми були впевнені, що пройде якийсь час, але ми повернемось до тебе. Тому і взяли лише найдорожче, як і 8 років тому — вінчальні ікони, фотоальбоми і всю колекцію вишиванок.

З відео, відзнятих російськими вбивцями, ми дізнались, що будинок зруйнований, на балкон прилітало і була пожежа. Пробач, рідне, але ми так і бажали — якщо захоплять, то щоб згоріло все, щоб жодна памʼять не потрапила до їхніх рук. Безсонними ночами я приходжу до тебе. Ходжу кімнатами, згадую на дотик речі…

У нас залишились ключі. Ключі від твоїх дверей, які ніколи більше не відкриємо.

Ми памʼятатимемо тебе. З любовʼю, рідне. Обіймаю».

Лист Авдіївці

Віола Бурда, ведуча та шефредакторка новин Громадського радіо

«Привіт, моя рідна Авдіївка. Я не питаю, як ти… Я щодня бачу твої фото і відео.

Я бачу розбомблені будинки і іноді не впізнаю звідки саме, з якої вулиці фото. На твоїх вулицях не залишилося дерев — це мене вражає чи не найбільше, моя колись неймовірно зелена Авдіївка. Я без цих дерев ніби втрачаю орієнтацію у місті і не можу зрозуміти, де ж ті будинки, що на фото….

Я не знаю, як впоратися із почуттям відрази, коли думаю, як твоїми вулицями ходять російські окупанти. Мені так тебе шкода….

Я стежила за картами боїв. Бачила, як росіяни заходили з боку Піщаного кар’єру, ми його завжди називали просто Пісочний. Там білий кварцовий пісок і кришталево-прозора лазурова вода. Ми їздили туди на вєліках, стрибали з піщаних скель, і сприймали кар’єр і цю блакитну чисту воду в ньому як належне, ніби в кожному місті є така водойма. Вже дорослою я зрозуміла, що наш з тобою, Авдіївко, кар’єр — унікальний, він — розкіш.

Мені часто сниться дорога з Донецька в Авдіївку, 15 хвилин на маршрутці, і з обох боків поля.

Коли Донецьк вже окупували росіяни, а Авдіївку — ні, мені часто снилося, що я йду Донецьком, мені страшно, що в мене зараз можуть перевірити документи. Я поспішаю на маршрутку номер 136 до Авдіївки — і вона ніби вже вважається територією України і я буду в безпеці.

В Авдіївці похований мій дід. Він народився у селі на межі Росії і Білорусі, 60 років прожив в Україні і казав, що навіть в гості в Росію не поїде: «Нема чого там робити» — і обривав розмову. Я дивилася, як російські війська заходять в Авдіївку з боку кладовища і думала: бачиш, діду, як воно, — вони прийшли, твоя могила в російській окупації….

Тієї Авдіївки, в якій я народилася і жила, більше нема. І ніколи не буде. З тими будинками, тими деревами, тими людьми. Коли я задовго до війни переїхала з міста і мене питали: «Ти звідки?», я відповідала: «З Авдіївки», і відчувала, що маю пояснити: «Це невелике містечко в 13 кілометрах від Донецька». Ну хто знає, де там та маленька Авдіївка.

Я вже 10 років розповідаю про тебе новини по радіо. Зараз нікому не треба пояснювати, де це місто, Авдіївку знають і в Україні, і за кордоном. Я зараз просто кажу — я з Авдіївки. І більше нічого не пояснюю. Зависока ціна впізнаваності.

Моя красива, кумедна, щира, простора і водночас компактна Авдіївка — ти вбудована в мене своїм характером, заходами сонця на залізничних коліях, полями, кар’єром, вулицями, щирими людьми і гостинними квартирами. Ми разом, допоки я є, і ми з тобою будемо жити далі. В Україні. Повір мені, так буде, тобі не личить триколор.

Люблю тебе, вірю в тебе, чекаю на зустріч, обіймаю. Завжди твоя, авдіївська, Віола».

Читайте також інші листи проєкту

• «Нас розлучили силою»: листи до Криму у 10 роковини окупації
•  «Ми не бачилися майже 10 років»: тимчасово (не)доставлені листи Донецьку та Луганську
• «Над портом висітиме прапор кольору моря і сонця»: листи Маріуполю