«Ми не бачилися майже 10 років»: тимчасово (не)доставлені листи Донецьку та Луганську

Дар’я Куренная, журналістка

«Привіт, любий Д.

Уявляєш, навколо кажуть про якісь два роки війни. А мені хочеться кричати — схаменіться, які в біса два?
Скоро 10 років як ми не бачилися. Але кожен день я слідкую за твоїми новинами, вдивляюся у фото і відео, які є у доступі. Знаєш, я перестала впізнавати деякі вулиці. Настільки вони понівечені обстрілами та байдужістю тих, хто захопив тебе.

Навколо знов кажуть, що треба забути, жити далі. Кажуть, що ти ніколи не повернешся. Якщо за тебе і воюватимуть, то в останню чергу. Не вір їм, добре?

Ти маєш вистояти! Бо я обіцяла тобі, що танцюватиму серед троянд з пляшкою «Артемівського». Ми будемо зустрічатися світанки на териконі. Уявляєш, тут дивуються, коли я розповідаю про те, що взимку терикони теплі та дихають. Я обов’язково співатиму під гітару на твоїй набережній, тільки пісні будуть вже інші.

А знаєш, у мене ж тепер є собака! Вона така швидка і грайлива, що точно б оцінила наше поле в кінці вулиці! І парк біля «Донбас Арени» їй би теж сподобався. Вона б влізла носиком в усі твої троянди й обійшла ботанічний сад, щоб розгледіти кожну квіточку. І з радістю побігає вздовж Кальміусу, щоб перевірити чи всі качечки на місці. Вона тобі сподобається.

Я за тобою сумую. Ти так часто снишся, що інколи не хочеться прокидатися. Бо в тих снах так добре. Там саксофоніст грає джаз у світлі помаранчевих ліхтарів на бульварі. У переході біля головного корпусу університету черга в зелену бургерну за королівськими хот-догами. Я біжу на філфак, бо у нас знов якийсь концерт і треба писати сценарій. Там ми знову збираємось в бібліотеці з чаєм і печивом на чергову зустріч українського розмовного клубу, а потім йдем в сусідній «Ганж» на поетичний вечір. Там помаранчево-чорний натовп поспішає на футбол, бо Ліга Чемпіонів, і ти знов не спатимеш, бо донеччани до ранку святкують перемогу «Шахтаря». Там хлопці з ультрас двіжу всі живі, ми малюємо банер, заряджаємо на секторі «Тільки Україна і Шахтар», йдем в «Ліверпуль» на концерт Тартака, щоб у всю горлянку кричати:

«Поплач за мною мамо, коли я загину.
За свою землю, за Україну
Поплач за мною сестро, не кажучи нікому,
Що я вже ніколи не вернусь додому».

Хто ж знав… Більшість тих, хто співав, пішли воювати за тебе. Дехто вже й справді ніколи не повернеться. Ти ж не проти, якщо вулиці перейменують на честь тих, хто віддав життя за Україну?

Ми обов’язково з тобою зустрінемось. Тільки дочекайся.

Київ-Донецьк, до запитання».

Читайте і слухайте також: «Нас розлучили силою»: листи до Криму у 10 роковини окупації

Лист Луганську

Валентина Троян, ведуча та редакторка Громадського радіо

«Привіт, мій окупований, але любий Луганську! Ми не бачилися майже 10 років, але відчуття ніби ще вчора я грілася під сонцем на твоїх вулицях і була до тремтіння щасливою на твоїх занедбаних околицях, коли збирала ожину на вареники, а навколо співали невідомі мені птахи.

За цей час і у тебе, і у мене відбулося багато чого у житті. Ти сильно змінився, став закритий і, здається, що навіть не дихаєш. Але і за сотні кілометрів я чую як б’ється твоє серце, а твої люди — чекають на визволення.

Дехто вважає, що зрадники та колаборанти, то і є твоє справжнє обличчя, але ж ми з тобою знаємо, що це не так. Як знають це ті, хто був змушений тікати від війни. Куди б не їхали, частинка тебе завжди з нами. Багато з нас не мають навіть фото, бо окупанти відбирають, а потім нищать все навколо себе. Але що вони не можуть забрати — так це спогади про тебе, якими ми залюбки ділимося і в Україні, і за кордоном.

Я безжалісно нищу стереотипи про найстаріший твій район Камброд як про найнебезпечніший у місті. У моїх спогадах він — найквітучіший та найзеленіший. Я полюбляла там гуляти поблизу Лугані та спостерігати за місцевими рибалками.
Місяці, які я прожила у Камброді, були найщасливішими у моєму житті. Попри здобутки на новому місці, я досі сумую за бузковими кущами у нашому дворі та літніми вечорами, коли у наметі мене зігрівав мій собака Тор.

Минулої осені я, як ніколи раніше, сумувала за тобою, але це був усвідомлений сум. Так сумно мені буває восени — коли розумієш, що попереду холодні неприємні місяці, які ти чимось заповнюєш в очікуванні весни.

Ось я і чекаю. Інколи думки збираються у рими. Послухай.

Коли закінчиться зима,
Я допишу свій роман.
І на весняних схилах Камброду
Я буду досхочу собою.
Коли дожену свою тінь,
Забуду тривожність і біль
І за примарами Старого міста
Сховаюся років на триста.
Дочекайся мене, будь ласка! І збережи себе.

Твоя Валя».