Настя Горпінченко/Громадське радіо
24, 25, 26… жінка, яка сидить біля двох напівзруйнованих будинків, рахує петлі. Вона помічає мене тільки коли сідаю навпроти і вітаюся. Це Єва Василівна, мешканка звільненого від російських окупантів села Демидів на Київщині. Вона в’яже картате покривало на крісло у свій напівзруйнований дім. За кількасот метрів росіяни скинули авіабомбу.
«Я була сама у хаті, коли це сталося. Дуже було страшно. Діти тільки пішли відпочивати в інший будинок, було десь 19:15. Я вийшла в зал і бачу, що йде хвиля вогню, така страшна, що це жах просто, і йде прямо на хату. Я встигла вскочити у спаленку маленьку. І воно як вдарило, то все на світі посипалося. Думала, — вбило мене. І мені, видно, погано стало, бо донечка вийшла на вулицю і почала мене гукати. Каже, думала, що вже мене немає. Вона мене кличе, а я озватися не можу, стала лізти по тому склу, бо повна хата його була, а не можу вилізти. Кажу: «Осьо я, осьо», а вони не чують», — розповідає Єва Василівна, втираючи сльози.
Це було 4 березня. Тієї ночі всі спали у погребі, бо боялися, що прилетить знову. На ранок же побачили — від бетонного паркану лишилися тільки уламки, а від будинків — її та дітей — стіни.
У погребі після того майже не виходячи жили аж поки село не звільнили — близько місяця. Не показуватися наказали російські солдати. Щоправда, не дуже й хотілося. Просто на сусідському подвір’ї стояв танк.
Читайте також: «Щодня прокидаємося і не віримо, що над нами чисте небо»: як живе звільнений Копилів на Київщині?
На початку квітня стало відомо, що в області більше немає окупантів. Відтоді потроху почали ремонт, аби зберегти те, що вціліло. Спати доводиться в одязі та під трьома ковдрами, бо ж віконним склом і дахом поки слугує чорний брезент, а замість килимів — холодний, вологий бетон.
«Дуже холодно. На вулиці тепліше, то я виходжу погрітися. Там сиро, бо ж дощі були, вода текла по стінах. Хоч трошки сонечко з’явилося, то три дні вже відкриваю двері, щоб воно там потроху підсушувалося. Але там треба усе-усе знімати, бо воно мокре. Приходили хлопці місцеві дивитися тут до нас, то сказали, що тільки стіни хороші, а все решту міняти треба», — каже жінка.
При вході у будинок — рулон старого лінолеуму, двері та будівельне приладдя. Щось принесли сусіди, щось відшукав син. Та цей реманент жінка показує вже без сліз, а радше з надією.
«Нічого, знаєш, моя квіточка дорогесенька, слава Господу Богу, що ми зосталися живі, а це все помаленьку наживеться: то те трошки побудують, то інше. Це вже не страшно, страшно було дивитися на смерть, дуже страшно».
На Київщині сотні зруйнованих вщент будинків, тисячі непридатних для життя. За кожним з них подібна історія. Жили собі в них люди, любили, сварилися, вчили онуків читати, купували меблі та новий телевізор, вагаючись, чи вартує він таких грошей. А потім прийшла російська армія і немає в них більше дому, а може і людей цих вже немає, але є надія, дуже багато надій, за яку хапаються, аби не впасти у відчай.
Оцей новий картатий коцик Єви Василівни для мене саме про це — надію, що все вдасться все відбудувати, вдасться повернути собі життя, яке було «до».
Анастасія Горпінченко, звільнений Демидів, Київщина
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS