«Два місяці ми шукали доньку серед живих і серед мертвих»: історія родини з Донеччини

«Два місяці ми шукали доньку серед живих і серед мертвих»: історія родини з Донеччини

Мати-вихователька дитбудинку сімейного типу про те, як їм вдалося вирвати доню з окупованої Волновахи та врятувати від війни ще вісьмох дітей

«ДИТИНІ ПОТРІБНА РОДИНА» – це спільний проєкт медійників України та «Української мережі за права дитини». Разом ми розповідаємо про прийомні та опікунські сім’ї, родини усиновителів, дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ), інтернатні заклади, які з початком повномасштабної війни мусили рятуватися з-під обстрілів до Західної України й за кордон, пристосовуючись до умов життя в евакуації. Ці історії допоможуть створити дорожню мапу дій на ниві захисту прав дитини і підтримки сім’ї в Україні після перемоги.


Батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу Лілія Німак та Микола Ворона жили у місті Лиман Донецької області.

Ростили 9 дітей: двоє біологічних дівчат – Ангеліну (21) та Ринату (16) — і семеро прийомних — Андрія (16), Микиту (16), Дар’ю (13), Даю (8), Соню (6), Єгора (5) та Артема (2). За 8 років, що війна триває на Донеччині, вони звикли до того, що вона проходить десь поруч, і старалися просто жити нормальним мирним життям. Тому старша донька, яка жила у Волновасі, а працювала на залізниці у Маріуполі, не поспішила одразу кидати все й евакуюватися з зони ризику. Аж раптом дівчина пропала, і майже два місяці бідні батьки божеволіли від невідомості, чи жива їхня дитина.

Як в результаті їм вистачило сил врятувати всіх дітей і як зараз родина влаштувалася у Німеччині, нам розповіла Лілія Німак.

«Коли о 5-й ранку 24 лютого зателефонувала подруга, я одразу зрозуміла, що у неї погані новини. Вона і повідомила, що почалася війна. Я тоді одразу до інтернету, телевізор увімкнули… Зі мною молодший Артем спав, прокинувся, всі ми метушилися, не знали, що робити, бо все це було так близько від нас. Ми зрозуміли, що потрібно забрати додому Ангеліну, бо все це швидко не закінчиться, а Маріуполь – у зоні ризику».

Діти Лілії Німак

«Зв’язок обірвався, більше його не було!»

О 7-й ранку мати слізно вмовляла старшу доньку телефоном, щоб та кидала усе і терміново їхала додому.

«А вона мені каже: «Мамо, мені треба на роботу!». Донька виписувала супровідні документи у порту, де відбувалося вагонопостачання під вантажі Укрзалізниці, робота дуже відповідальна. Ангеліна вважала, що вона далеко від бойових дій і їхати додому відмовилася. Казала, як тільки небезпека наблизиться до них, тоді вона і поїде. А вже 27 лютого я їй подзвонила о 9 ранку, вона як раз говорила про те, що чула якісь вибухи, але дуже далеко… І прямо в цей момент раптом щось як гупнуло! І все: зв’язок обірвався, більше його не було».

Складно собі навіть уявити стан матері, яка зрозуміла, що снаряд прилетів десь поруч з її донькою і після того не могла нічого дізнатися про неї. Вони з батьком хотіли їхати до Волновахи й розшукувати Ангеліну, але там почалися настільки страшні обстріли, що це виявилось неможливим.

«Ми шукали через всі канали, соцмережі, знайомих і незнайомих людей хоча б будь-яку інформацію про доню, але жодної звістки… Це дуже важко! Між тим, звуки вибухів ставали все ближче. Ми обладнали підвал, проте не ховалися, бо до нашого міста ще не прилітало. Але якось так гучно було серед ночі, що Андрюха наш злякався, почав страшно кричати, я кинулася заспокоювати, а син прийшов до тями й питає: «А я що, кричав?». Тобто, це відбивалося на психіці дітей, яка і так була покалічена до того, як вони потрапили до нас. І я розуміла: потрібно рятуватися. Але ж як ми можемо кинути Ангелінку?»

Батьки не знали, чи вже виїздити, чи ще почекати, продовжуючи пошуки старшої доньки, щоб потім їхати усім разом.

«З рішенням допомогла психологиня однієї з благодійних організацій. Коли я їй розповіла телефоном, що мене бентежить, вона запитала: «Чим ти можеш зараз допомогти Ангеліні так, як не могла б цього зробити з іншого міста?». Так я зрозуміла, що сенсу залишатися вдома далі немає».

Старша дочка Лілії Німак Ангеліна

Читайте також: Кириленко: Волновахи як міста з інфраструктурою більше не існує


Пошук прихистку

Спершу родина вирішила виїздити до Польщі. Їхали спочатку поїздом, бо у власну автівку завантажитися усі разом не могли.

«Як речі збирали, то був прикол! Поскладали все у шкільні рюкзаки, бо нас попередили, що з великими торбами у вагон не пускають. Я все достеменно продумала, що найнеобхідніше взяти із собою. Спакувала речі й вийшла до аптеки. Діти зрозуміли, що насувається шалений «кіпіш». А оскільки я їм сказала, що ми візьмемо тільки одяг, то, відповідно, вони замінили те, що було у рюкзаках. Я як відкрила потім, а там – іграшки, пазли й розмальовки! Що ж, взяли з собою тільки їжу й іграшки. Добре, що хоч пару памперсів для малого у бокову кишеню наплічника засунула, а то не знаю, щоб і робила!», — сміється мама, згадуючи сюрприз.

В евакуаційному потязі

Дорога була довгою і виснажливою. Поїздом родина доїхала до Львова, звідти – на Перемишль. Потім у супроводі волонтерів покаталися по Польщі. Встигли й у таборах для біженців побути у Мушині, біля Словаччини. Але ж потрібно було знайти місце для постійного перебування. Тож отримавши телефони німецьких волонтерів у Німеччині, Лілія та Микола вирішили спробувати знайти тимчасовий прихисток у Кельні.

«Прочитали на одному з сайтів, що саме у цьому місці приймають дитячі будинки, – пояснює мати-вихователька свій вибір. – Зателефонували – і потрапили на представників Червоного Хреста, які нами опікуються і досі».

Проте по приїзді до Німеччини у родини все пішло шкереберть: коли усім членам сім’ї зробили тест на COVID, у 16-річної Ренати та 2-річного Артема виявили цей вірус. Тому за ті два тижні, що родина провела на карантині, житло, в якому волонтери планували їх оселити, віддали іншим біженцям з України. А ДБСТ поселили у гуртожитку.

«Умови тут не найкращі, але у Кельні дуже багато наших, квартиру знайти неймовірно важко. Крім того, нас багато, а у Німеччині все суворо з квадратурою на кожну людину, тож це має бути реально велика квартира… Тому поки будемо тут».

Гуртожиток у Німеччині

Читайте також: «Нас з дітьми ніби янголи несли на крилах»: воєнний щоденник мами трьох дітей


Операція «вирвати Ангеліну з пекла»

Влаштовуючи життя своє та вісьмох дітей, батьки-вихователі весь час намагалися розшукати хоча б якусь інформацію про Ангеліну.

«Шукали скрізь: і серед живих, і серед мертвих. Навіть якщо ми не знали тих людей і ймовірність їх контакту з Ангеліною була дуже малою, я все одно телефонувала і питала, чи не знають вони хоч щось про неї. Усі пабліки, соцмережі – залучили все, що тільки могла придумати. Два місяці – нічого!

Нарешті подзвонила знайома, сказала, що має контакти жінки, яка сиділа разом з Ангеліною в одному бомбосховищі у Волновасі. Через десяті руки зв’язала вона нас з тією жінкою, яка розповіла нам все, що знала про Ангеліну до 5 березня, поки сама не виїхала. Але ж це вже був початок квітня: чи була наша донька жива досі, та жінка не знала. І тільки 15 квітня я отримала дзвінок з невідомого номеру. Через жахливий зв’язок до мене пробилася донечка! Розібрати, що вона говорила, було майже неможливо, проте я зрозуміла: жива».

Виїхати дівчина змогла через старих знайомих на окупованій території. На жаль, в бік України було ніяк не пробитися через страшні бої. Крім того, окупанти не випускали людей у бік України, замінували дороги. Було дуже лячно, батьки проробили величезну роботу з пошуку того, хто погодився б вивезти їх донечку з Волновахи. І таки знайшли добрих сміливців.

Довелося Ангелині пройти через «фільтрацію» у так званій «ДНР» (Бойовики на окупованій території перевіряють кожну людину через їхні орієнтування, соцмережі, навіть, татуювання на тілі, на предмет лояльності до України, після чого видають відповідний документ, який дозволяє пересуватися по території, в тому числі російській, – ред.). Звідти Ангеліна поїхала до Литви через Росію.

«У Росії були свої страхіття. Її не хотіли випускати, знущалися психологічно 13 годин на кордоні. Намагалися спровокувати, як тільки могли, що нібито вона підтримує зв’язки з українськими військовими, сильно перевіряли телефон, соцмережі… Але вона прорвалася.

А з Прибалтики доня доїхала до Польщі, звідки ми її забрали на початку травня. Тепер Ангелінка з нами, я спокійна! Але хочу сказати тим людям, які і хотіли б виїхати з окупованих територій, але бояться тої фільтрації: краще намагатися прорватися з того пекла, ніж в ньому залишатися, так у вас принаймні є шанс!»


Слухайте історії родин у подкасті «Сімейний альбом: Діти війни»


«Діти будуть вступати до коледжів»

Мати каже, що наразі діти непогано адаптуються у Німеччині:

«Тут організували інтеграційні класи. Старші діти у червні закінчили навчання у місцевій школі та пішли на канікули. Друзі у них з’явилися нові, все, ніби, непогано. Як приходили зі школи, то пообідають та вчать уроки. Мову стараються вчити. Вчителі у більшості через перекладач спілкуються. Але ставлення до дітей у вчителів дуже добре, хороший індивідуальний підхід. Ще ми іноді виїздимо погуляти, вивчаємо місто, тут багато парків».

Старші діти хочуть вступати до коледжів: Андрій – на кухаря, Микита – на механіка, Рената – на фармацевтку. У серпні за розподілом після інтеграційних класів кожен зможе піти до обраного навчального закладу. В цілому, здавалося б, все непогано, але пережиті стреси даються взнаки.

«Ми всі так чи інакше нервові, трохи збентежені, налякані… Діти постійно питають, коли закінчиться війна, як там Україна, що відбувається… Хочуть додому. Але це зараз дуже небезпечно, та й невідомо, чи є взагалі куди».

Найменший син Лілії Німак Артем

Останній раз Лілія отримувала новини про будинок ще пару місяців тому.

«І тоді вже він стояв без вікон, шифер пробило, були й інші пошкодження», – переживає мати-вихователька.

Тому родина хоче перечекати страшні часи у Німеччині. Наразі оформили частину соціальних виплат, ще частина – в процесі оформлення. Лілія з Миколою шукають роботу, але це не такий швидкий процес, зважаючи на кількість пошукачів з України та мовний бар’єр.

«Ходимо на мовні курси. Їсти є що, одягом теж, на щастя, забезпечили з гуманітарки. Житло хотілося б змінити. Але нічого, головне, що ми усі разом, живі-здорові. Отже, прорвемося!»


Слухайте також: Найстрашніше горе — не війна, а байдужість: історія Мрії з Харкова, що знайшла нову маму


Усі світлини з архіву Лілії Німак


Цей матеріал публікується у межах реалізації проєкту ІСАР Єднання: «Розвиток адвокаційного потенціалу Громадської Спілки “Українська Мережа за Права Дитини” в формуванні державної політики у сфері захисту прав дитини й підтримки сім’ї»

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Останнi новини