Спеціальна представниця Генерального секретаря НАТО з питань жінок, миру і безпеки Ірен Феллін (Irene Fellin) пі час інтерв'ю Громадському радіо
Олег Климчук: Дуже раді бачити вас і раді, що ви знайшли час прийти до нас на інтерв’ю. Нам цікаво дізнатися про те, наскільки широко сьогодні жінки представлені у структурах НАТО, а також, яке їхнє залучення до процесів ухвалення рішент у цій організації?
Ірен Феллін: Дякую за запрошення до розмови і нагоду поспілкуватися щодо участі жінок у дипоматичній роботі і роботі в галузі безпеки, що у наші дні надзвичайно важливо.
Якщо говорити про НАТО, дозвольте мені спершу пояснити, як ця структура працює, де можна знайти дані про це і решту речей.
Основу нашої організації складає Штаб квартира НАТО. Там виконується основна робота, і там працює міжнародна команда.
Нижча ланка у цій структурі — Делегація, це орган, який ми називаємо постійне представництво, його має кожна країна-учасниця НАТО. То ж у нас 32 органи, які дипломати називають посольствами, але у нас своя назва — постійне представництво.
Із одного боку процедура призначення дипломатів у руках країн. Тому ви зустрінете різну кількість чоловіків та жінок, різний відсоток представництва, як це було вирішено у тій, чи іншій країні. Історично так склалося, що дуже мало жінок працювали у структурах НАТО. Дуже мало жінок подавалося на ці посади до міністерств закордонних справ у столицях своїх країн, щоб їх направили працювати у штаб-квартиру НАТО у Брюсселі.
А мало тому, що це середовище, де завжди переважали чоловіки. Існує упередження, що жінкам не цікаві питання безпеки, що вони менш зацікавлені військовою справою.
Але з часом стан справ змінився. І зараз — я хоч не маю під рукою даних про кількісну репрезентативність у різних делегаціях, але безперечно, на нижчих рівнях жінок стало набагато більше. Не думаю, що представництво жінок у порівнянні з чоловіками стало 50 на 50, але їх багато у багатьох комітетах. Я бачу вже паритет.
Але дивіться, що відбувається далі. Що вищий щабель кар’єри, то менше там жінок. Якщо взяти головний орган НАТО, Атлантичну Раду, де у нас 32 представники, лише п’ятеро з них жінки. Були часи, коли Рада складалася лише з чоловіків. Думаю, жінок ніколи поки що не було більше шести.
Це число залишається більш-менш стабільним — між чотирма і шістьма представницями — за час, відколи я почала працювати там 5 років тому. І розумієте, це залежить від політичної волі країни, яка направляє свого посла, — направити саме жінку. Тож чисельно нас небагато, ще тут багато роботи. Але позитивний бік у цій справі, як я вже сказала на початку розмови, що дедалі більше молодих жінок, молодих дипломаток виявляють зацікавлення у ці роботі і подаються на такі посади. То ж можна сказати, що вони не направляються на цю роботу усупереч їхній волі. Це все свідчить про зміни як в динаміці представництв, так і в зацікавленості бажаючих посісти такі посади.
Якщо говорити про секретаріят, який очолює Марк Рютте, наш генсек НАТО, тут дещо інша ситуація. Це конкурсна посада, тут перемагає кращий кандидат. Багато жінок можна зустріти серед працівників представництв, менше на посадах вишчого рівня. А зараз маємо також блискучу заступницю генсека НАТО пані Радмілу Шекеринську. У нас також серед жінок – одна речниця, маємо також одну помічницю генсека НАТО і ось я – як приклад посади вищого керівництва.
У нас є позитивні зрушення. Але також правда і те, що у деяких ділянках, коли говоримо про НАТО, жінок не так часто й побачиш. Вони зазвичай у комунікативних відділах, у політичних відділах, де вирішуються чутливі питання.
Олег Климчук: М’яка політика.
Ірен Феллін: М’яка політика. Проте ось моя колега, жінка, працює у відділі оборонних інвестицій. Але скажу загалом, коли мова про керівні посади, чи на рівні столиць чи в секретаріаті НАТО, жінки могли б бути більше представлені. Тут ще є над чим працювати.
Олег Климчук: Коротке запитання, пані Феллін. Коли почалися ці зміни? Чи є якийсь чіткий рік, чи до цього спонукала якась подія?
Ірен Феллін: Справа питання жіночого лідерства — це постійна робота. Був історичний момент 31 жовтня 2000 року, коли Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію 1325 під назвою «Жінки. Мир. Безпека». За цілковитої підтримки Ради Безпеки ця подія стала поворотним моментом, відколи звернули увагу на широке залучення жінок до полагодження питань миру і безпеки у всіх сферах, включно з дипломатією. Але процес йде повільно, розумієте. Це питання зміни мислення, питання культури, розуміння рівності жінки поруч з чоловіками. Жінки інші, але вони теж хочуть рівних можливостей.
Ми приносимо іншу перспективу, погляд на речі, бо ми живемо і переживаємо по-іншому. І ми припонуємо інші розв’язання питань. А в часи криз, як ось війна в Україні, нам потрібно більше жінок поруч з чоловіками для того, щоб знайти кращі рішення.
Олег Климчук: Торік, коли ви були тут на Київському безпековому форумі, ви висловили думку, що жіноцтво все ще у меншості коли мова про вирішення конфліктів, включно з війною в Україні. Чи змінилася ситуація відтоді? Маю на увазі саме присутніст жінок саме у розв’язанні конфліктів і ухваленні рішень.
Ірен Феллін: Тут знову ж нам потрібно розділити між тим, що маємо на найвищому рівні представництва і тим, чого часом на бачимо. На жаль. Якщо судити за відсотковим представництвом — відповідь буде «ні». Краще не стало. Якщо ознайомитися із останнім звітом генерального секретаря ООН про виконання резолюції «Жінки. Мир. Безпека», яка включає саме ці питання — розв’язання і запобігання конфліктам, ролі жінок у посередницьких місіях, веденню переговорів, — бачимо, що тенденція не покращується.
Навпаки, дедалі менше жінок беруть у цьому участь. Тут поле діяльності для нас звужуєтся. Подібну ситуацію спосерігаємо, і коли глянути на мирні переговори, що ведуться у час війни в Україні. Тут бачимо або невелику присутність жінок, або їх зовсім нема від жодної зі сторін.
Але якщо поглянути на Україну і роль тут жінок в політиці високого рівня, то побачимо, що тут вони добре представлені. Я постійно з ними зустрічаюся, працюємо спільно, дискутуємо. Говоримо про те, як зупинити цю війну, а також про те, що хтось не хоче бачити жінок за столом переговорів. Яе розумієте, такі факти теж можуть змінити динаміку представницва жінок.
Перед тим, як піти працювати у НАТО, я багато років працювала у сфері посередництва у переговорах з налагодження миру. Ця сфера показує хороший прогрес у представництві для жінок. Роль переговорниці, посередниці дозволяє отримати більший доступ до питання. Жінки часом і присутні, але залишаються невидимими. Ось чому я кажу, що потрібно розрізняти між тим, що ми бачимо у новинах, і що відбувається за лаштунками подій.
Є неймовірні жінки, вони працюють чудово, надають підтримку. І тому треба зробити так, щоб вони могли стати лідерами переговорів. Колись ми часто казали, що жінкам потрібно надати місце за столом переговорів. Сьогодні питання не в тому, щоб бути на столом переговорів, а в тому, щоб вести переговори, бо різні способи, шляхи, якими сьогодні ведуться переговори приводять до різних можливостей.
Коли жінки обговорють щось чи виступають посередницями у процесах, вони роблять це не так, як чоловіки. ООН вже не практикують цього.
Відомо, що сьогодні у світі криза мультилатералізу (* принцип організації міжнародних відносин, що передбачає співпрацю трьох або більше країн для вирішення спільних проблем, досягнення спільних цілей або встановлення правил поведінки). Бачимо появу нових виконавців, коли до процесу переговорів залучають більше державних осіб. Тож війна, яка триває вже стільки часу, теж повинна адаптуватися до нових способів ведення мирних переговорів.
А щоб показати, що ми не можемо більше чекати, доки нам дадуть місце за столом переговорів, ми використовуємо час, щоб зробити свій внесок у цю справу. Але тут я знову хочу підкреслити – ми готові вести перемовини.
Олег Климчук: Перейдемо до іншої теми. Росія викрала десятки тисяч українських громадян, і серед них також дітей. Україна досить успішно повертає своїх військовополонених. Але справи не йдуть добре у питанні повернення дітей та цивільних. Ви бачите якісь можливості змінити ситуацію? Що саме може принести зміни у цьому процесі?
Ірен Феллін: Те, через що змушені пройти українські діти та їхні родини, я вважаю — це трагедія. Думаю, саме зараз найважливіше — не втратити уваги до цього питання на світовому рівні. Щоб світова спільнота не припиняла порушувати цю проблему і не зупиняла підтримки України у її зусиллях повернути дітей додому.
Я зауважила інші настрої, коли мова заходить про повернення дітей від початку цієї повномасшатбої війни. Я особисто була залучена до ініціативи «Поверніть наших дітей додому», обговорювали з іншими міжнародними організаціями і за участі представників обох сторін, як це зробити. Тому знаємо, на жаль, не все вдається. Кілька тисяч дітей вдалося повернути, але цього мало.
На мою думку, потрібно тримати увагу політиків світу до цього питання, і дуже важко робити це саме зараз, створювати умови для таких переговорів. Адже чимало криз у світі, багато воєн тривают. І увагу, яку ми намагаємося зосередити, і політичне залучення легко відволікається на інші питання.
Проте хочу просто донести думку, що ми на міжнародному рівні, наша організація разом з ЄС, Радою Європи, ОБСЄ, — всі націлені на утриманні уваги до цього важливого питання, і вживемо всіх сил на підтримку України.
Олег Климчук: Сили оборони залучили тисячі українських жінок у різнх сферах. Чи країни НАТО можуть скористатися досвідом України по залученню жінок до військових та інших навчань? Іншими словами, чи досвід українок в одностроях цікавий для НАТО?
Ірен Феллін: Їхній досвід — неймовірний. Моя робота, моя щодення діяльність ґрунтується на досвіді України, тому, що виконують жінки-захисниці у Збройних Силах України. Вони посилають унікальний сигнал країнам-альянтам, їхній досвід неповторний. Ми, країни НАТО, саме реформуємо свої збройні сили, щоб мати змогу виконати нові, визначені нам задачі.
Тож, якщо ти хочеш досягти цілі, потрібно залучати більше жінок, адже ми складаємо половину населення. А дивлячись на Україну, бачиш, що це не лише можливо, це навіть життєво необхідно – бути вправнішим на полі бою. Всі держави альянсу, кожна по-своєму, вивчають можливості реформи призову до війська, реформи власне самих збройних сил, щоб бути певним, що зможемо відповісти на різні потреби і чоловіків, і жінок.
Щодо мене особисто, то я тісно працюю з різними українськими організаціями, особливо з ЗСА, а зараз ця робота ще й пов’язана з вашими жінками-захисницями. Ми фінансуємо зараз соціологічне опитування на цю тему. Результати будуть оприлюднені невдовзі, і ми їх будемо презентувати спільно з ЗСУ. Хочемо зрозуміти, чому жінки йдуть до армії, які їхні очкування, з якими викликами вони зіштовхнулися? А також ми хочемо зрозуміти, чого від них можуть навчитися наші сили у НАТО. Досвід країн-альянсу для України неймовірний, і, звичайно, й ми станемо кращими, дякуючи Україні.
Олег Климчук: Дякую вам, пані Феллін, за участь у цій розмові!