«Хочу, щоб іноді було тихо. Боюсь пропустити, коли скажуть, що закінчилась війна»
Максим з мамою Валентиною і татом Олександром1x
Прослухати
--:--
--:--
13-річний Максимко, чиї прийомні батьки й восьмеро братів та сестер, повернулися зі Швейцарії в Україну, вважає, що перемогу треба зустрічати вдома.
Вони повернулися зі Швейцарії 10 травня. Восьмеро дітей вискочили з буса і розсипалися по двору як горошини. З рідного подвір’я до них кинувся їхній собака. Швидко сховався у заростях чужий приблуда-кіт. Під ноги випурхнуло з півтора десятка курей, які, разом з іншою живністю пережили і окупацію Гостомеля, і бої за аеропорт. Їх підгодовували сусіди. Щоправда, одна курка, вражена осколком, зірвалась і потонула в басейні.
«Двір нагадував птахофабрику», — пригадує Валентина Ніколайчук, мама прийомних дітей в дитячому будинку сімейного типу (ДБСТ), що у Гостомелі на Київщині. «Всюди валялися пір’я і яйця. Кури, без хазяїв, неслися де попало. Та це було неповторно… Росіяни нас бомблять, намагаються стерти з лиця землі. А кури несуться! А життя продовжується!»
Читайте також: Наступного дня після евакуації до нашого закладу увірвались «кадирівці» — керівниця Будинку дитини у Ворзелі
Валентина разом із чоловіком Олександром і дітьми евакуювались у Швейцарію, та за місяць і десять днів сім’я повернулась додому. Чому вони не прижилися в Швейцарії і що тримає їхню родину у ці складні часи, розказала Валентина і один із її синів Максимко.
«Поки чай не вип’ю, нікуди не поїду!»
Розмови про неминучість війни точилися у сім’ї давно. Обдумували виїзд до Канади.
«А потім сідали і казали: «А собака? А кіт? А штук п’ятнадцять курей. Воно ж живе. Його ж не забереш. І ось 24 лютого забігають син з невісткою: «Війна! Бомблять! Треба вибиратись!» А я їм: «Поки чай не вип’ю, нікуди не поїду!», — пригадує Валентина Ніколайчук.
«Коли почалася війна, батьки нас стали заспокоювати, що все буде нормально», – розповідає 13-річний Максимко, син Валентини. — А потім наказали терміново збиратися. Думаю: «Фух! Добре, що їдемо, бо ж небезпека». А з іншого боку, сумно було кидати дім».
Посадивши переляканих дітей до бусу, батьки рушили на Хмельницький через Бучу. Купили в «Епіцентрі» трос: раптом десь застрягнуть? Тим часом почули, що у Хмельницькому теж бомблять. І повернулися до Гостомеля.
«А там над головою штук 30 гвинтокрилів, вибухи, страшно! Дітей всадовили між стінками, а вони рвуться «на вертольотіки» подивитися. Тієї ночі усвідомили, що війна «за три дні» не скінчиться. Ледве досиділи до ранку, і рушили у Ватутіне Черкаської області до рідні. Зі мною було восьмеро дітей: два Сашка і Ліза — 17-річні; брати Іван, 14 років, і Максим — 13, Іринка, 10 років, Юрко, 8 років, і шестирічна Патриція. А також невістка з двома онуками, півтора і восьми років.
Місцева служба у справах дітей нас прийняла добре. Родичі, дяка Богу, також. Обідрали їх як могли. (Сміється). 30 березня вирішили їхати з Черкаської області якнайдалі від війни», — розповідає Валентина.
— Це були всі ваші діти?
— Не всі, звісно. Двоє моїх рідних дорослих синів, Віталій і Євген, 39 і 32 років, залишились в Україні. Двоє діток, народжених серцем, що вже вийшли з ДБСТ, евакуювалися до Польщі. Там працювала ще до війни одна з моїх старших доньок, 21-річна Женя. Вона допомогла виїхати 19-річній Насті зі щойно народженою донькою Софійкою, яка з’явилася на світ у Ворзелі, 26 лютого, під бомбардуваннями. Також виїхав і ще один син, 19-річний Віталій.
Слухайте також: Історія херсонського дитбудинку сімейного типу, що опинився в окупації
— Коли рятувалися від війни, про що найбільше шкодували?
— Що раніше не виїхали. Було страшно жаль дітей, які тільки здобули родину, і от такі їм випробування. Пам’ятаю, як всі діти були на відпочинку у таборі, а ми з одним із синів, Максимком, відпочивали поруч. Він тоді тільки прийшов у нашу сім’ю разом із 7-річним братиком Іванком і 11-річною сестрою Лізою. Шалено радів, що у нього тепер є батьки. За два тижні навчився читати й рахувати. Вперше побачив море. Здавався абсолютно щасливим. Та якось запитав: «Мама, тато, коли мені буде 10 років, де я буду?» Чомусь йому здавалось, що 10 років це вже такий поважний вік. Кажу: «Ти будеш з нами…» І у нього таке полегшення було на обличчі…
Ця дитина далася нам дуже складно. Коли він потрапив у сім’ю, у нього були дуже великі проблеми з очима, зі здоров’ям взагалі. Геть був відсутній інстинкт самозбереження. Падав, травмувався. Поїхав у табір, там теж став «знаменитим» через те, що ліз усюди і нічого не боявся. Шию вивихнув…
Лікарка-психологиня, координаторка кемпів психологічної підтримки від Благодійної організації СОС «Дитячі містечка Україна» Ольга Сімонова, що була в тому таборі й знає Максимка, каже, що через кілька років його просто не впізнала. Змужнів, зміцнів, погарнішав. Став таким розумним… І зір значно покращився, і інстинкт самозбереження з’явився, і розставляти і пріоритети, і кордони навчився. Інша людина! «Просто став прикладом, як сім’я може витягнути дитину», — сказала.
І таких у мене було восьмеро. І я всіх тягнула. І всіх їх треба було зберегти. У той час, коли тільки й говорили, що рашисти розстрілюють транспорт з мирними людьми, які намагаються виїхати з міст і селищ…
«Ми викидали шпинат. Мріяли про наше, українське, сало»
— Що являв собою табір у Швейцарії?
— Бункер під землею у Берні. Великі кімнати на 30 людей. Двоповерхові ліжка, їдальня. Душові, туалети. Харчування. Все було налагоджено. Та потім діти захворіли на ротавірус. Щойно одужали, їх переселили у гуртожиток, в гори, в селище Реконвільє, кантон Берн. У Швейцарії 26 кантонів, ми мешкали у двомовному кантоні, де в нашій місцині люди розмовляли французькою. «Бонжур, мадам!», «Оревуар, мадам!» Місцеві мешканці були такі спокійні, повільні, врівноважені. У порівнянні з українцями: ми більш емоційні, шустріші.
У першу ж ніч, коли ми переселилися у гуртожиток, там влаштували гучну вечірку наші. Бухали, кричали. «Ну, може, вони так стрес знімають», — думали ми і заспокоювали дітей, які не могли заснути. Та потім з ними поскандалили. Ледь втихомирили. Поживши із земляками, ми подивилися на них новими очима, правда, Максимко?
Хлопець включається у розмову.
«Наші не завжди за собою у гуртожитку прибирали, — скаржиться Максим. — А повинен же бути порядок. І коли ми добровільно стали прибирали за ними усіма, і в туалетах, і на кухнях, вони не завжди казали «дякую». Таке хамське було відношення до нашої праці».
— Із вами там траплялися якісь екстремальні ситуації? — запитую у матері.
— Одного разу захворів 17-річний син Сашко. Температура під сорок. У нас у всіх була медична страховка. Відправила сина з батьком до поліклініки. Чоловік телефонує: «Ні вони нас не розуміють, ні ми — їх». Отак бува, коли мови не знаєш. Просиділи дві години у черзі. Дитина горить. Що робить? Я сказала повертатися обом, сама малого вилікую. Почала активно випоювати його чаєм з ромашкою, іншими травами, що з собою привезла. Одужав!
— Крім медичної страховки, які пільги мали українські біженці?
— Безоплатні житло, мобільний зв’язок, соцвиплати. Але тут все дорого. Грошей не завжди вистачало, тому ми часто купували акційні продукти. Їжа у нас смачніша, зате у них корисніша. Взяти ковбасу. Ми вже привикли до підсилювачів смаку, до всяких барвників, тому швейцарська ковбаса, хоч і виготовлена за найвищими стандартами, без шкідливих домішок, здавалася нам прісною. Дуже скучали за українськими продуктами. На шпинат, що його тут швейцарці щедро пхали у кожну страву — і супи, і салати, і бутерброди, і запіканки, вже дивитися не могли. Ми його зчищали і викидали. Мріяли про інший делікатес. Про наше українське сало.
Весь час у Швейцарії ми знаходилися, так би мовити, між шпинатом і салом (сміється). Постійно порівнювали Швейцарію з Україною. Тут нульова злочинність. Діти у дитсадок і школу тут ходять переважно самі. Так змалку поважається свобода дитини й виховується самостійність. При цьому дорослим не можна залишати дитину одну вдома до 12 років. Батьки наймають нянь, або влаштовуються на роботу і на 20, і на 30 відсотків окладу, щоб мати можливість бути вдома.
Дітям дозволяють побути у телефоні лише годину на добу, і то під наглядом дорослих. У школі й у сім’ї не прийнято дітей порівнювати одне з одним: «Он Пітер постарався, має шість балів з математики (тут найвищий бал шість), а ти чомусь не дотягнув». Навпаки, школяриків хвалять і намагаються відзначити найменший прогрес…
Наші документи у Швейцарії оформлялися не дуже швидко. І нам сказали, що мої, певно, підуть в школу лише наступного року. Але я вже розуміла, що виїду звідси при першій же нагоді. Треба тільки було дізнатись, що там з нашим житлом в Україні?
Для нас цей дім у Гостомелі був як ще одна наша дитина. Ми раніше жили у Харцизьку, біля Донецька, у трикімнатній квартирі. Сини виросли, а я не насолодилася материнством. Усі діти, де б не була, горнулися до мене… На дворі стояв 2000-й рік. В країні — бум усиновлення. Я взяла двох маленьких братиків і сестричку. Коли вони підросли, стало легше. І за рік ми утворили ДБСТ і прийняли ще малечу.
Слухайте також: Чоловік залишився оберігати дім, та в будинок прилетіли 20 снарядів: історія сім’ї, яка з 10 дітьми рятувалась з Рубіжного
Звісно, було важко. Іноді нерви не витримували. Вони ж такі різні! Кожний зі своєю історією, зі своїми проблемами, своїми душевними травмами, своїми уявленнями про ідеальний дім, де їх мають носити на руках і годувати цілодобово шоколадом. І мені треба було з усім оцим працювати, щоб діти тверезо дивилися на життя, щоб розуміли правила, по яких живе світ, щоб могли себе реалізувати. І от іноді так вони мені допікали, що казала чоловікові: «Все! Зараз я їх повбиваю!». Він у відповідь: «Зараз вивезу тебе в ліс». І везе, і заспокоює, і каже, що все минеться. Походимо-походимо по тому лісу. І все. Вже відлягло.
Чоловік часто працював будівельником на Київщині. Сини теж. У 2013 році ми купили ділянку в Гостомелі. Почали будуватися. Хотіли перевезти дітей з Харцизьку у Гостомель, там була стара хатка від колишніх хазяїв, проте служби не дозволили, поки новий дім не буде збудований повністю. А потім грянув 2014 рік. Вже і по Краматорську, і по Слов’янську влучали. Ми, нікого не питаючи, завантажили дітей в мікроавтобус і рвонули з Донеччини у Гостомель. Служба у справах дітей: «Ой, а де житло вам узяти?» Кажу: «Та не турбуйтесь! У нас є дах над головою». Ми так щасливо жили у своєму домі! І ось російські загарбники знову вижили нас зі своїх домівок. Удруге.
«Мамо, не журися! Все відбудуємо. З нами все буде гаразд…»
Валентина послала синів на розвідку, щоб ті подивилися в якому стані їх дім. Ті звітували, що дах пошкоджений, диван підгорів, дзеркало посічено уламками, весь час туди падали дощі та сніги, проте, якщо будинок підремонтувати, жити можна. І батьки почали збиратись в Україну.
«І хоч мені всі радили затриматись і «зачепитись», я не розуміла, за що «чіплятися», коли твоя земля — там. Так, тут було багато краси, зручностей і переваг. Та мені все це якось «не заходило». У себе вдома я завжди знала, що робити. А тут відчувала якусь безпорадність, що від мене мало що залежить.
Діти теж прагли додому. Максимко казав: «Мамо, не журися. З нами все буде гаразд… Війна закінчиться. Все відбудуємо. Я виросту, зроблю бізнес. Потім подарую його комусь із нашої сім’ї, хто буде цього потребувати». Отакі намалював блискучі перспективи (сміється). Так що одного дня ми сказали: «Оревуар, Швейцарія! Мерсі боку пур ту! Красно дякуюємо за все! А ми — додому…»
Зараз сім’я вдома, у Гостомелі. Тільки 17-річна Ліза переїхала до Немішаєвого, де навчається у коледжі і живе у гуртожитку. Вже призвичаїлися і до відсутності тепла і світла. Турбуються одне про одного, чергують по черзі, щоб підтримувати порядок і колишній устрій життя. Роблять свічки для ЗСУ. Нещодавно відзначили день народження мами, надарувавши їй багато квітів і чудовий букет з різноколірного зефіру. Ці радощі, повсякденні клопоти й тепло рідного дому їх і тримає.
Слухайте також: «Коли стріляли, казала малечі, що то грім»: про 9 дітей та 2 втечі від війни — з Донецька й Чорноморська
Діти мріють скоріше подорослішати, щоб допомагати батькам і молодшим братам та сестрам. Максим хоче стати або бізнесменом або пілотом цивільної авіації, хоча раніше мріяв бути військовим. А от вчителем — ні, хоча у нього неабиякий хист ладнати з дітьми.
— Якби тобі запропонували намалювати кінець війни, що б ти зобразив? — запитую у Максима.
— Салют.
— Як думаєш, чому ваша сім’я повернулася в Україну?
— Бо скучили, бо тут все рідне. Та й краще перемогу вдома зустрічати. У нас всі мої брати і сестри такі язикаті, дуже багато говорять. Шумлять. А я хочу, щоб хоч іноді було тихо. Боюсь пропустити, коли скажуть, що закінчилась війна.
— І що тоді ти зробиш?
— Тоді я як закричу: «Ура!»
Усі кричатимуть, Максимку. Усі.
Авторка — Лариса Крупіна
Матеріал створено в межах проєкту «ПОЧУЙМО ДИТИНУ», який реалізується «Українською мережі за права дитини» у партнерстві з Громадською організацією «Еммаус» у межах її проєкту «LOGIN: робота та інклюзія молоді з інвалідністю та сиріт у Харкові» за підтримки Регіону Ємілія-Романья (Італія).
Фото — з сімейного альбому Ніколайчуків
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
